Жінка-УКРАЇНКА

Цьогорічні знаменні й пам’ятні дати багатьох світочів української культури, на жаль, наша держава і громадськість не удостоїли своєю увагою. Серед них опинився обділений всенародною славою й пам’яттю, надзвичайно талановитий фольклорист, етнограф, музикант, літератор, громадський діяч, Опанас Васильович Маркович (1822–1867). 

Він народився 8 лютого 1822 р. в селі Кулажинцях Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Гребінківський район Полтавської області), був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича, який походив з давнього козацько - старшинського роду Марковичів. Мати Опанаса, Олена Леонтіївна Керстен, добре грала на фортеп’яно, була прихильною до народної творчості і заохочувала сина записувати пісні від сільських дітей - однолітків. Його батько, типовий український дідич (поміщик), був власником маєтку, при якому тримав хор та оркестр з кріпаків. «Гість у хату – Бог у хату» говорив щедрий і веселий пан, любитель народної пісні та музики, який часто влаштовував бенкети. За борги було продано усе майно Марковичів, а на кошти, що залишилися, син навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира (1843–1847).

З родинного села Маркович виніс перші враження про красу народної поезії. Він так само, як і батько, пристрасно любив фольклор, вивчення і популяризація якого стали справою всього його життя. Ще в студентські роки юнак готував до друку перший український журнал, в якому були вміщені науково - популярні статті рідною мовою про історію Греції і України, підручник з географії. Він збирався також укласти «Малорусский словарь». З середини 40 - х років ХІХ ст. Опанас Васильович розпочинає активну фольклорно - етнографічну роботу і в 1845 р. з’являється друком його перша стаття «О гадании малороссиян 24 и 30 ноября». Вже через рік він мав чималу добірку прислів’їв і приказок, яку після його арешту було вилучено і передано до канцелярії київського генерал - губернатора. За участь у Кирило - Мефодіївському братстві та за знайдену під час обшуку поему «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнеє посланіє» Тараса Шевченка 1847 р. був засланий до російської глибинки, де перебуваючи протягом трьох років під наглядом поліції, служив молодшим помічником управителя губернської канцелярії.

Вони познайомилися у місті Орлі, на балу у Катерини Мардовіної, багатої родички Вілінських. Високий брюнет, з м’якими рисами чистого обличчя, із задумливим поглядом, великими синіми очима (тип щирого українця), колоритно одягнений у свиту й вишиванку; прекрасно грав на фортепіано і гітарі, вишукано говорив французькою. Всі були в захваті від не схожого на жодного з відвідувачів салону Мардовіної, особливо – після виконання народних українських пісень. Юна росіянка Марія Вілінська з першої зустрічі. закохалася у красеня – українця. Побралися вони, коли їй було 18, а йому – 29 років. Він передав дівчині свою любов до рідної землі, поділився з нею знаннями, терпляче виплекав її талант, вдихнув у неї українську душу, прилучив до літературної справи, що вивела письменницю на європейську дорогу слави, а сам залишився при цьому скромним збирачем фольклору.

За словами дослідників життя й творчості подружжя, Опанас Маркович став для талановитої дружини першим «справжнім університетом»: усього за сім місяців Марія Василівна до найменших тонкощів вивчила українську мову. Цей факт ставила під сумнів Олена Пчілка: «Бо справді, яке - то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша - ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями й почала писати по - українськи, та ще як – краще всіх українських повістярів».

Повернувшись з Росії на батьківщину, Опанас Васильович працює в «Черниговских губернських ведомостях», публікує історичні, фольклорні, етнографічні матеріали, які сьогодні вже є бібліографічною рідкістю. У селі Сорокошичі Остерського повіту на Чернігівщині, де Маркович з дружиною гостював у свого брата Василя Васильовича, народна пам’ять зберегла старовинні легенди, повір’я, історичні пісні про героїчну боротьбу козаків і гайдамаків. Це був справжній заповідник сивої давнини. Про цікавий місцевий варіант «Думи про Нечая, брацлавського полковника Богдана Хмельницького» він пізніше напише аналітичну статтю, що стане першою музикознавчою ластівкою в українській фольклористиці. 1852 р. подружжя переїжджає до Києва, де Опанас Васильович одержав низькооплачувану посаду бухгалтера в Київській палаті державного майна. Тут, у приміських селах – Пріорці, Борщагівці, Деміївці, Броварах, шукачі народних перлин також віднайшли самобутні зразки фольклору. У Києві Опанас Васильович бере активну участь у підготовці збірки «Народные южнорусские песни», постачаючи славісту Амвросію Метлинському, крім власних, й інші матеріали. Проте відмовляється, щоб його ім’я було серед упорядників.

Василь Тарновський, чернігівський поміщик, рятуючи Марковичів від злиднів, запросив їх до себе в Качанівку з метою зробити статистичний опис маєтку, хоча вони й тут більше займалися записами фольклору. Нарешті 1855 р. Опанас Васильович влаштувався вчителем географії в Немирівській гімназії на Вінниччині, куди переїхав із Марією Олександрівною і маленьким сином Богданом. Тут розкривається ще одна грань таланту Марковича, як театрального діяча. Він прекрасно співав, грав на кількох інструментах, здійснював постановки музично - драматичних вистав, покладаючи великі надії на театр як одну з форм популяризації народно - поетичної творчості. Він перший написав музичну партитуру до п’єси «Наталка Полтавка» (її пізніше використав М. Лисенко у одноіменній опері), яка з успіхом була показана спочатку в Немирові на Вінниччині, а потім – у Новгород - Сіверському і Чернігові. Леонід Глібов захоплено відгукнувся в газеті «Черниговский листок» про цю та інші фольклорно - етнографічні вистави Марковича: «Улиця», «Гадання на вінках», «Чумацький табір», вважаючи їх «уособленням художньої України, яке захоплювало глядача силою рідного слова, рідної природи і рідної мелодії». В свою чергу, сам фольклорист зазначав: «Коли я записую, завжди маю на увазі людей, яким мої рядки принесуть задоволення і захоплення. Коли говорю про сироту або матір нашу і плачу за ними, завжди пам’ятаю, що мої сльози, що моя розмова – високі і благородні…».

У 1858 - 1861 рр. Маркович живе в Києві, Орлі, Москві (у М. Максимовича), потім в Петербурзі, де зустрічається з П. Кулішем, друкує в журналі «Основа» статтю «Музика південноросійських пісень». Опанаса Васильовича дуже любили і поважали літератори й митці не тільки України, а й Росії та інших європейських країн. Письменник Микола Лєсков був у захопленні від старшого друга, який запропонував йому переїхати до Києва і називав його «милий пан Опанас». До талановитого виконавця народної пісні зверталися за допомогою відомі музиканти та співаки. Був серед них російський композитор Олександр Сєров. Сучасники згадують: «Сєров душею і хистом музичним був рідним братом Опанасові». Їхня дружба і співпраця особливо зміцніла під час підготовки в Петербурзі 27 квітня 1861 р. концерту, присвяченого пам’яті Шевченка. За порадою фольклориста композитор опрацював для хору й оркестру три українські пісні: «Ой Морозе, Морозенку», «Ой там, на моріжку», «Ой на річці та на дощечці», які були прекрасно виконані російськими співаками.

Опанас Маркович майже десять років провів у мандрах. Колишньому «політичному злочинцю» дуже важко було знайти пристойну роботу на батьківщині. Географія його подорожей – то десятки сіл і повітів Центральної України; російські Москва, Петербург; країни Європи, куди йому доводилося супроводжувати свою примхливу дружину на запрошення її численних покровителів. З квітня 1859 р. Опанас Васильович разом із сім’єю побував у Німеччині, Швейцарії, Італії, гостювали у Герцена в Лондоні. Відчув, що дружина прагне власного життя, йому набридли її подружні зради з відомими літераторами та іншими прихильниками її таланту, тому 19 серпня 1860 р. повернувся в Росію, регулярно посилаючи Марії гроші для сина, але більше з ними не бачився. Про цей період (1862) він напише: «Сам живу, без сім’ї, та вже і не приїдуть, грошей у них і в мене нема, зима заходить…».

Шлюб Марковичів, що тривав 10 років, не був щасливим. Після тріумфального успіху «Народних оповідань», які принесли широку популярність невідомій до того провінційній письменниці, родина розпалася, а згодом Марко Вовчок майже перестала писати українською. Її оповідання з російського побуту вже не мали такого гостро соціального спрямування, як попередні твори. З цього приводу видатний літературознавець Сергій Єфремов у своєму некролозі по М. Вовчку згадав слова Омеляна Огоновського, які той написав невдовзі після смерті фольклориста: «Коли вмер Опанас Маркович у 1867 р., то й Марія вмерла для літератури української».

З надією видати за кордоном записи спільних фольклорних матеріалів Опанас Васильович переслав їх дружині в Париж. Марія Олександрівна 25 з них включила до збірника «Двісті українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок. У ноти завів Едуард Мертке. Лейпціг - Вінтератур, 1866». Проте ім’я чоловіка навіть не вказала. А решта рукописів зникла і відшукати їх не вдалося.

У Чернігові Маркович працює в уряді мирових з’їздів (прокурорський нагляд), потім переїздить до Новгород - Сіверського. Весь цей час не полишає записувати фольклор: «Я коло пословиць мордуюсь і вже мовби і начисто йде. Як скінчу, за музику пісень візьмуся». Виступи оркестру під керівництвом Маестро були справжнім «священнодійством». За словами його племінника письменника Д. Марковича, один з виступів «произвел целую революцию в обществе и в гимназии. Пение мужицких песен вошло в моду».

Творчий доробок дослідника величезний і вартий пильнішої уваги науковців, які цій видатній постаті в українознавстві і музичній фольклористиці сьогодні приділяють недостатньо уваги. Маркович зафіксував десятки тисяч пісень, легенд, повір’їв, казок. Особливою його пристрастю були прислів’я і приказки, яких назбирав близько 50 тисяч. На жаль, через брак коштів цей скарб не зміг надрукувати самостійно. Покладаючи на збірку великі надії, він писав: «Більш за все і перш за все я бажаю, щоб книжка вийшла гарна, щоб її люди читали та щоб з читання була користь. Се б дало етнографові міцні основи, а письменникам – певний склад народної речі і думки народної».

Передаючи свій щедрий дар в чужі руки, він з гіркотою зазначав: «Щоб думка і праця не пропали без сліду та щоб інші люди, що видатніші і щасливіші за мене, вели далі те, що я почав», а свого підпису навіть не намагався вказати. Чималу частку свого безцінного зібрання зразків народної мудрості (15 тисяч) він подарував М. Номису, який видрукував ці матеріали, написавши у передмові до збірки «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864): «Шановний Опанас Васильович сам їх назбирав, тулячись по різних світах і Українах». Вчені впродовж багатьох років шукали решту прислів’їв з архіву М. Номиса, але майже безрезультатно.

Опанас Васильович був і цікавим, і дивним, і талановитим, і скромним. «Ніжний, сентиментальний і чутливий малорос» – говорили про нього друзі, бо давно відомо, що «на диваках тримається світ». Майже всі праці Маркович друкував анонімно, або за ініціалами «А. М.» (Афанасий Маркович – російською мовою). Свої численні записи він щедро і безкорисливо віддавав іншим збирачам, таким, як Гоголь, Максимович, Драгоманов, Бодянський, Куліш, Білозерський. Вистачило усім. Сам не мав можливості видати, бо йому не дозволялося друкувати українською, а ті включали записані ним твори до своїх збірок, іноді навіть забуваючи назвати ім’я цієї надзвичайно доброї безкорисливої людини. Цікаву характеристику дав йому брат Марко Вовчок – Дмитро Вілінський: «Пристрастей у нього ніяких не було. Все його життя, усі його поривання зводилися до малоросійської пісні, театру, приказок і прислів’їв. Він був щирий народник, але того особливого штибу, який, поринувши у козацьку старовину, до того потопав у минулому, що про добробут людини сучасної зовсім не думав. Одне слово, це була людина, ідейна до самозабуття і чесна до глупоти».

Тому його величезний труд ні за життя, ні після смерті не мав заслуженого визнання, Хочеться принагідно згадати одну з небагатьох дослідниць творчості Марковича – св. п. Олександру Коцюбу, кандидата філологічних наук, колишнього викладача Ніжинського педагогічного інституту імені М. В. Гоголя, де я навчалася (1956 - 1961). Це вона у 60 - ті роки мин. стол., працюючи в архівах Києва, Ленінграда, Чернігова, листуючись із зарубіжними колегами, віднайшла невідомі друковані та рукописні праці фольклориста, присвятила йому 20 фундаментальних статей, захистила дисертацію «Опанас Маркович – видатний український фольклорист», повернувши талановите ім’я науці. Вона не перша підтвердила думку і аргументовано довела (всупереч Василю Доманицькому), що Марко Вовчок не могла самостійно написати «Народні оповідання», бо не знала тонкощів українського життя.

З вдячністю згадую, як цікаво Леся Йосипівна читала у нас на курсі українську давню літературу і народну творчість, проводила заняття з виразного читання. Студенти її дуже любили, свої лекції вона перетворювала на справжні вистави, вчила нас основам режисури, сценарної справи. Молода, енергійна, Леся Коцюба, на жаль, рано пішла з життя (у 66 років), але лишила по собі гарну пам’ять, зокрема чимало розвідок, опублікованих у Вчених Наукових записках нашого інституту (т. т. 11,13). Вже після закінчення інституту ми дізналися, що вона пізніше, ризикуючи своєю посадою у Чернігівському педінституті, передала за кордон трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», хоча студенти казали, що так само їй вдалося зробити зі щоденниками Василя Симоненка. Світла їй пам’ять!

Розпорошеність по різних архівах рукописів подружжя Марковичів, відсутність чіткої системи у списках не давали можливості друкувати їхнє фольклорне зібрання у первісному вигляді. Подією стало видання у «Науковій думці» в 1983 р. ІМФЕ ім. М. Т. Рильського записів низки обрядів, понад 800 народних пісень, близько 30 казок, здійснених Опанасом Васильовичем і Марією Олександрівною під час їхнього перебування на Чернігівщині, Полтавщині, Київщині, Поділлі. Упорядкував збірку, написавши широкий вступ і примітки, відомий вчений Олексій Іванович Дей (під його орудою я працювала після закінчення інституту у відділі словесного фольклору). Високу оцінку зібранню Опанаса Васильовича дав Іван Франко. Останні свої роки Маркович пов’язав з талановитою актрисою і народною співачкою Меланією Загорською, яка брала участь у його виставах і виконувала головну роль в поставленій ним опері «Чари», партитура якої, як і багато інших рукописів автора, не збереглася. Прожив щирий патріот України, надзвичайно талановитий фольклорист і музикант лише 45 років. Хвороба і нелегка доля вкоротили йому віку.

Поховано Опанаса Васильовича у Чернігові, біля Іллінської церкви, поблизу Троїцького монастиря. Поряд – могила Михайла Коцюбинського. Оцінюючи заслуги О. В. Марковича перед Україною, журнал «Киевская старина» писав: «Так пішла з життя благородна, талановита людина, сіяч добра краси й науки». Підкреслюючи помітний вплив діяльності Марковича на розвиток музичної фольклористики в Україні, Іван Франко зазначав: «Сучасними її представниками є українські композитори Лисенко і Ніщинський; в Галичині йде за ними молодий талановитий артист Нижанківський; з поляків цією дорогою йшли Ліпінський і Тимальський; серед старших українців ініціатива в цьому напрямку вийшла від Опанаса Марковича».

Чи не пора, нарешті, достойно пошанувати на всеукраїнському рівні визначного діяча української культури, віддавши належне його подвижництву на теренах української фольклористики та етнографії, громадської і культурно - просвітницької роботи? Адже інтелектуальний доробок Опанаса Марковича – вагомий набуток в скарбниці національної духовної спадщини, яка й дотепер ще не вся видана. І ще нагадати про два цьогорічні ювілеї славетного українця: у січні 2017 р. минуло 195 років від дня народження, а у вересні – 150 років від дня його смерті. Я не помітила, щоб ці знаменні дати були відзначені у столиці, хіба що не забули про них на Полтавщині, у Чернігові чи у Немирові на Вінниччині, де він разом з дружиною збирав народні скарби і залишив глибокий слід у пам’яті людей.

Ольга Рутковська,
«Забуте і воскресле», К., 2007. – С. 135 -141.
Окремі уточнення взяті з Інтернету