Жінка-УКРАЇНКА

Ірина Даниленко. Біблійні жанри і концепти в поезії Тараса Шевченка.– К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2017. – 144 с.

Авторка аналізує молитовний триптих Тараса Шевченка «Молитва», «Царів, кровавих шинкарів», «Злоначинающих спини»; вірші «Тим неситим очам», «Світе ясний! Світе тихий!», а також цикл «Давидові псалми», «Подражаніє 11 псалму», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV. Подражаніє», поему-цикл «Царі».

З окремими статтями, що стали підрозділами цієї книги, знайомилася і раніше. Але в монографічній цілості концепти долі, волі, правди та слави, а також жанри молитви і псалма постають опукліше і повніше.

Цікаво і досить переконливо розмежовано переспів (як ближчий до вихідного тексту, його форми, синтаксису та лексики) та наслідування-«подражанія» (твори за мотивами тексту-джерела зі збереженням жанрової моделі) – С. 62. Але, виглядає так, що авторка використовує термін парафраз як синонім переспіву. Ці поняття досить близькі, але для перефразу, за Олександром Квятковським,  характерний сатиричний зміст (Поэтический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1966. – 376 с. – С. 209).

Є моменти, на яких хочеться спинитися детальніше:

1. Коли говоримо про молитовний триптих («Молитва», «Царів, кровавих шинкарів», «Злоначинающих спини») доцільно, мабуть, акцентувати не антагонізм поглядів Т. Шевченка на Бога (С. 35), а домінування старозавітного дискурсу над новозавітним (справедливості над милосердям) у перших двох поезіях. У заключній поезії триптиху спостерігаємо рух від першого до другого, а тоді всеохопність другого (новозавітного дискурсу милосердя над старозавітнім дискурсом справедливості);
2. Тематика царів не є винятковою для однойменної поеми-циклу Т. Шевченка. Згадаймо: «Царі, раби – однакові сини перед Богом» (Пс. 81 з циклу Кобзаря «Давидові псалми») та «Ми не раби Його – ми люди» («Ликері»). Звідси, думається, гуманістичне уподібнення царів і рабів у рівності перед Всевишнім, набуває ще однієї підстави: опозиція «царі / люди» зближується з опозицією «раби / люди». Люди – це вільні особистості, що панують лише над собою (над власними пристрастями). Ні царі, ні раби такими не є. Царі є рабами пристрастей і марнославства, через те висміюються Т. Шевченком в однойменному циклі не тільки з позицій самодержців-владців, що прагнуть мати рабів, а і в аспекті їх морального поневолення гріхами. Саме тому візантійський Саваоф (старозавітній образ Бога справедливого, що активно експлуатувався – і нині експлуатується – Московською церквою з метою залякування рабів) поетом сприймається як такий, що одурить. Натомість новозавітній Бог не одурить, бо це Бог вільних людей, Божих людей;
3. Видається, що і сам образ царів амбівалентний, особливо, коли взяти їх зіставлення з левами – царями звірів. Таке уподібнення царів до левенят маємо, до прикладу, в творі «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19» (С. 106), із яких потім виростають «львичища! Людей // Незлобних, праведних дітей, Жрете скажені!» (С. 109). І ось саме поведінка царів вказує на їх духовну природу і несправжність. Пригадується біблійне: «Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1 Петра 5:8).  Диявол, як лев – центральне тут слово – «як», що підкреслює його маскування під лева, його лукавство. А справжнім левом Об’явлення (Об. 5:5) називає Ісуса Христа, Сина Божого (Пор. «А один із старців промовив до мене: Не плач! Ось Лев, що з племені Юдиного, корінь Давидів, переміг так, що може розгорнути книгу, і зламати сім печаток її»).  Царі земні теж лише як леви, мають вигляд лева-царя, але не мають Його суті – суті Царя Небесного. Саме через це Небесний Владика судить земних (Пс.81 з циклу «Давидові псалми»);
4. В старослов’янському тексті 81-го псалма мовиться, що «Бог встав у сонмі богів»(С. 87) і боги тут не мають нічого спільного з пантеїзмом, як вважав Б. Струмінський.  У тому ж таки псалмі кількома рядками нижче читаємо: «Я сказав був: Ви боги, і сини ви Всевишнього всі…» (Псалми 81:6). Однак, у даному разі «боги» – не діти Божі, що уподібнюються Богові з допомогою Його ласки, як мало б бути, а ті, хто запрагнув бути богом без Бога (спокуса диявола людей в Едемі якраз і полягала в тому);
5. Оті боги-царі означуються як неситі («Тим неситим очам, / Земним богам-царям / І плуги, й кораблі, І всі добра землі…»). Оскільки їм належать земні блага, то їх можна назвати матеріально багатими, але духовно злидарями. Саме тому поет застерігає: «Не завидуй багатому, / Багатий не знає / Ні приязні, ні любові – / Він все те наймає». Ця засторога не є випадковою: неситі очі – очі заздрісні. І той, хто уподібнюється злому, стає причетний злу. У Шевченка є поняття «злії люди» (Пор.: «Та не однаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…»). Злії люди – тут люди лукаві, царі-боги з неситими очима. Коли Т. Шевченко в іншому вірші каже: «Не так тії вороги, / Як добрії люди – /  І окрадуть, жалкуючи, / Плачучи, осудять» – маємо справу з іронією, бо добрі люди виявляються лукавими, тобто злими. І небезпечнішими відкритого ворога, що не маскується під добро.
6. До речі, про ворогів: гадаю, що у переспіві 43-го псалма вороги нові – не тільки соціальні і національні вороги нового часу (сучасності пророка Давида і сучасності пророка Тараса), хоч це і на поверхні (С. 81-83). Процитую: «І вороги нові / Розкрадають, як овець, нас» (Пс. 43). Чи не нагадує це новозавітного: «Посилаю вас, як овець між вовки» (Мат. 10: 16)? Тож тут іде вічна тема боротьби добра і зла, до того ж, останнє часто маскується під добро, щоб збити з пантелику і перемогти;
7. Уподібнення Ізраїля з Україною в Тараса Шевченка відбувається послідовно, але приховано. Ось характерне звертання з «Гамалії»: «О милий Боже України! / Не дай пропасти на чужині, / В неволі вольним козакам!»; «Ой Боже наш, Боже». Отже, Бог мислиться Богом громади вільних козаків – не чужим і далеким, а нашим, Богом України. Ця близькість і дає підстави звертатися до Бога: «О, милий Боже», звіряючи йому сокровенні думки і почуття, як-от у вірші «Подражаніє 11 псалму»: «Мій Боже милий, як-то мало. Святих людей на світі стало». Сердечно-особистісне звучання завдяки присвійному займеннику «мій» і інтимізуючому прикметнику «милий» звернення молільника, безумовно набуває, як пише Ірина Даниленко (С. 101). Але, як на мене, тут є прихована паралель із старозавітною історією Якова – майбутнього Ізраїля. Бог обіцяє: «Я Господь, Бог Авраама, батька твого, і Бог Ісака. Земля, на якій ти лежиш, Я дам її тобі та нащадкам твоїм»(Бут. 28: 13).Для Якова Бог був Богом Авраама та Ісака (Богом родинного минулого). Але не був його Богом, Богом Якова (Богом теперішнього). І ось Яків має особисту обітницю від Бога, може пересвідчитися, чи додержує Він сказаного. Яків  погоджується визнати Бога своїм  Богом, за умови:«Коли Бог буде зо мною, і буде мене пильнувати на цій дорозі, якою ходжу, і дасть мені хліба їсти та одежу вдягнутись, і я з миром вернуся до дому батька свого,то Господь буде мені Богом [виділення моє – Н.Г.],і цей камінь, що я поставив за пам’ятника, буде домом Божим. І зо всього, що даси Ти мені, я, щодо десятини, дам десятину Тобі!»(Буття 28:20-22).

Мій Бог – це Бог, який дотримав дану мені обіцянку, потвердивши мою обраність Ним (а оскільки Яків-людина стає Ізраїлем-народом, обітниця покриває і людину, і народ). Тому вираз «Мій Боже милий», що закономірно переходить у «Ой Боже наш, Боже» та «О милий Боже України!» можна розглядати в контексті історії Якова-Ізраїля. Тарас усвідомлював свою місію духовного батька України. І звернення те, було переконанням, що Бог дотримає обіцянки і не дасть в неволі пропадати ні самому поетові-засланцю, ні поневоленій Україні.

«Традиція віршового перекладу псалмів значною мірою усталилася в російській літературі XVIIIст. Так, до Псалтиря вдаються Феофан Прокопович, А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ломоносов, О. Сумароков, А. Майков, М. Херасков, В. Капніст, Г. Державін, І. Крилов та ін.»,– пише І. Даниленко (С. 74).Але ж … Феофана Прокоповича не слід зараховувати до російської літературної традиції. Він український автор епохи Бароко.

Праця І. Даниленко стилістично вправна (ріже вухо хіба «представлено», краще б: подано, розгорнуто, показано), цікава і глибока. Доказом глибини можуть бути і мої виходи на інші твори Т. Шевченка та біблійний контекст із метою увиразнення думки авторки чи уточнення її міркувань. Коли книга спонукає думати, аналізувати, полемізувати – книга вдалася. З чим вітаю авторку і всіх шанувальників поезії Т. Шевченка. Окраса книги – картини художника Олександра Антонюка з Хмельниччини, що напрочуд суголосні зі змістом праці Ірини Даниленко та посилюють естетичний вплив на читача, «задаючи» вектор сприймання наукового видання.

Надія Гаврилюк