(Ольга Яворська. На чужих вітрах (роман про УПА). − Львів: Апріорі, 2015. − 260 с.)
Якщо довго перебувати на протязі, можна занедужати. А якщо ці протяги спричиняють вітри історії? Адже впродовж століть українці перебували "на чужих вітрах", знали свою історію з чужого голосу (на що нарікав ще Т. Шевченко в "І мертвим, і живим, і ненарожденним..."). Свій голос було небезпечно подавати. Мовчання вигідне владі, що сприймає своє керівництво з позицій владарювання, а не служіння. Така позиція притаманна чужинцям, що дивляться на Україну очима колонізатора. І радянським, і фашистським.
Будучи на цих вітрах, так важливо не зламатися, не дати їм можливість вирвати з корінням власну родову пам'ять. А якщо стане снаги − то і не зігнутися. І вибороти трохи сонця: любові, кохання, дружби, − попри грізний час і тіні недовіри, попри заохочування доносів з боку імперських спецслужб. Роман Ольги Яворської "На чужих вітрах" саме про таких людей: слабких і незламних, сміливих і боязких. Живих. Бо і її твір звучить не мертвими голосами запилених документів, а живими голосами свідків тих трагічних і героїчних років.
(Вировець Лариса. Передмістя. Вірші, переклади, есе. − Харків: Тов. "ДІСА ПЛЮС", 2018 − 64 с.)
На обкладинці цієї невеличкої книжки залізнична колія, поплутана, наче дороги людського життя. Хоча кажуть, що усі дороги ведуть до Києва (так древні казали, що всі дороги ведуть до Риму), та ліричний персонаж цієї книжки прямує у зворотному напрямку. Передмістя − це не віддалене село, але і шалений темп великого міста йому невластивий. Це як запрошення до спокою, перепочинку. Аби тоді, коли виникне потреба, повернутися до великого міста, подібно Горацію, що приїздив до Риму з садиби, розташованої серед природи.
Ірина Даниленко. Біблійні жанри і концепти в поезії Тараса Шевченка.– К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2017. – 144 с.
Авторка аналізує молитовний триптих Тараса Шевченка «Молитва», «Царів, кровавих шинкарів», «Злоначинающих спини»; вірші «Тим неситим очам», «Світе ясний! Світе тихий!», а також цикл «Давидові псалми», «Подражаніє 11 псалму», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV. Подражаніє», поему-цикл «Царі».
З окремими статтями, що стали підрозділами цієї книги, знайомилася і раніше. Але в монографічній цілості концепти долі, волі, правди та слави, а також жанри молитви і псалма постають опукліше і повніше.
Цікаво і досить переконливо розмежовано переспів (як ближчий до вихідного тексту, його форми, синтаксису та лексики) та наслідування-«подражанія» (твори за мотивами тексту-джерела зі збереженням жанрової моделі) – С. 62. Але, виглядає так, що авторка використовує термін парафраз як синонім переспіву. Ці поняття досить близькі, але для перефразу, за Олександром Квятковським, характерний сатиричний зміст (Поэтический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1966. – 376 с. – С. 209).
Є моменти, на яких хочеться спинитися детальніше:
Богдан Дячишин. Думне слово Богдана Смоляка. – Львів: Апріорі, 2017. – 88 с.
У новій книзі Богдан Дячишин подав есеї, що їх написано за книгами Богдана Смоляка «Словник мовчання» (2010, поезія), «Альпінарій» (2016, афоризми) й «Віднайдене місто» (2014, роман). Усі ці розмисли об’єднано словом, якому обидва Богдани надають і надлексичного значення, запрошуючи читача зазирати у словник і вибудовувати власні контексти.
М. Гайдеґґер каже, що «мова – це дім буття». Кожна мова творить осібний дім буття, тому, зрікаючись рідної мови, людина руйнує власний дім буття, перестає бути собою. Власне, просто перестає бути. Асимілюється з іншими народами, аби мати позірні переваги. Змінює бути на мати, збіднюючись духовно.
Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори: есеї – К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.
Вцілілій миті тій нема ціни,
Бо час одлуння втрати:
він – це ми (Андрій Содомора)
Крихти живого часу – дуже містка назва. Коли зважити на епіграф до книги (взятий за мотто відгуку) – людина тотожна часові, бо є міцно вкорінена у власний життєвий час. І хоч людина завжди перебуває в просторових координатах, нині вона значно менше вкорінена у простір, ніж у минулому чи позаминулому столітті. Людина тепер – homo viator, людина мандруюча. Вона має поживу для очей і розуму, але потребує також поживи для серця. Потребує у вирі мандрів не стати поверховим глядачем, але зберегти враження, які протривають у часі, а, якщо вийде, то перетривають час. Щоб мандрівка була прощею – до минулого, до інших – а, отже, і до себе.
(Віра Вовк. Нев’янучий квіт. Ріо-де-Жанейро. – 2017. – 114 с.)
Письменниця, Жінка-Українка – яка вона? Ерудована, зі світовими овидами творчості; принципова, життєлюбна, невтомна, жертовна для тих, кому належить її любов. Саме такою є Віра Вовк – духовна спадкоємиця Лесі Українки та Олени Теліги, хрещена доня Митрополита Андрея Шептицького. Її пісня неповторна за силою, потужна за образністю, завжди пізнавана, але щоразу інша. Справжній нев’янучий квіт, який дивує, зачаровує, воскрешає, показує звичне у незвичному світлі.
«Нев’янучий квіт» – цьогорічний поетичний дарунок Віри Вовк, виплеканий під спекотним небом Бразилії з думкою про Україну.
Їй було велено летіти за журавлями,
За сонцем нагріті кучері хмар,
Молитись до чорної Богородиці
В незнаними зорями вишиту ніч,
І сіяти жито серед колючих аґав («Чужинка», С. 21)
Діалог зі сторінками книги: Богдан Дячишин. Пережите-перечитане – К.: «Ярославів Вал», 2016. – 264 с.
«Значення безмежно малого безмежно велике» (Луї Пастер).
Кажуть – прийняття визволяє. Ні. Визволяє лише прийняття істини. Якщо я приймаю чиєсь нашіптування, що я «невдаха» – це мене лише поневолить і зневолить.
Кажуть – прийняття визволяє. Одначе, якщо констатую розумом, що чогось не здатна змінити – це не означає справжнього прийняття. Болить серце і бунтує проти безсилля. Проти відчуття безпорадності та самотності. Лише коли вірю, що Бог піклується про мене, не чуюся одиноко і по-справжньому приймаю будь-яку непросту ситуацію.
25 лютого 2016 у Будинку письменника України відбулася церемонія нагородження лауреатів премії Книга року 2015 «Глиняний кіт» за версією Національної спілки письменників України.
Визначення переможців кращих книжок 2015 року у номінаціях: «Поезія», «Проза», «Драматургія», «Критика, літературознавство», «Публіцистика, есеїстика», «Художній переклад», «Дитяча література», «Антологія» тривало до 1 лютого 2016 року.
Експертами конкурсу Книга року 2015 «Глиняний кіт» були представники Національної спілки письменників України, Інституту літератури НАН України ім. Т.Г. Шевченка, Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, Національного музею літератури України і газети «День»: Олександр Астаф’єв, Надія Гаврилюк, Валерій Герасимчук, Володимир Даниленко, Карина Дорошенко, Павлина Дунай, Наталія Єржиківська, Світлана Кравченко, Вано Крюгер, Василь Трубай, Лілія Чорна, Мар’яна Шаповал, Станіслав Шевченко.