Жінка-УКРАЇНКА

Так багато постів у друзів: про самопожертву мертвих, героїзм живих – так багато гарних, піднесених, добрих, глибоких, слів.

Захоплююсь думками і зверненнями людей. Ці тексти торкаються самого сердця і зазирають в душі.

У мене ж слів у ці дні бракувало. Бракує досі. Я навчилась все вміщувати в погляд, в підбадьорюючу усмішку, в роботу рук. Тільки от в сльози не вміщувала. Я за ці дні не заплакала жодного разу - не могла собі того дозволити при тих, що йшли на смерть. І мабуть оте невиплакане троха пішло мені у молоду сивину.

Померлі на війні свою смерть забирають з собою в могилу, і їх самих вона більше не турбує. Живі після війни чужу смерть носять в собі все подальше життя. Я бачила як то. Спершу як сильна отрута, побачена смерть товарищів підкошує їх, мучить, випікає. Ви ж певно знаєте? – як тремтять руки коли вони палять по 3 цигарки поспіль, як вони мовчать дивлячись у нікуди по 15-12 хвилин, як штучно усміхають у відповідь на спроби їх підтримати, як сплять по 16-18 годин на добу, або навпаки – не сплять до 4 ранку – не можуть. А потім у них міняються очі, зникає той світлий молодечий азарт і десь на самому дні погляду залягає тиха туга – назавжди.

Останні дні, чи б то пак перші дні – перші після Революції, при зустрічі знайомих я їх міцно обіймаю, розсіяно перевіряю цілісність кінцівок, а потому зазираю в обличчя – маю новину: нам всім додалось по 10 років, мої друзі. І то лише ззовні. Ви почуваєте тепер новий вік своїх душ? 

Всі ми ненавидимо винуватців цієї війни за наших мертвих. А я ненавиджу їх ще й за застиглий привид смерті у живих.

Ładna Kobieta