Жінка-УКРАЇНКА

(Віра Вовк. Нев’янучий квіт. Ріо-де-Жанейро. – 2017. – 114 с.)

Письменниця, Жінка-Українка – яка вона? Ерудована, зі світовими овидами творчості; принципова, життєлюбна, невтомна, жертовна для тих, кому належить її любов. Саме такою є Віра Вовк – духовна спадкоємиця Лесі Українки та Олени Теліги, хрещена доня Митрополита Андрея Шептицького. Її пісня неповторна за силою, потужна за образністю, завжди пізнавана, але щоразу інша. Справжній нев’янучий квіт, який дивує, зачаровує, воскрешає, показує звичне у незвичному світлі.

«Нев’янучий квіт» – цьогорічний поетичний дарунок Віри Вовк, виплеканий під спекотним небом Бразилії з думкою про Україну.

Їй було велено летіти за журавлями,
За сонцем нагріті кучері хмар,
Молитись до чорної Богородиці
В незнаними зорями вишиту ніч,
І сіяти жито серед колючих аґав («Чужинка», С. 21)

Їй дано безліч разів досвідчити «акварельну самотність бджілкування» («Можлива неможливість», С. 23), дано зрозуміти різницю «між любов’ю і благодійством» («Пам’ятка», С. 13), вона володіє правдивою мудрістю – бути в тіні:

Якби я була ластівкою,
Бажала б жити
У бані старосвітської
Дрогобицької церкви Святого Юра,
Між її фресками.

Якби я була іконою
Світила б тобі каганцем,
Не блистячком-блудилом.

Так ластівка, як ікона, належні
До тіні церкви («Якби», С. 24)

Саме та тінь правдивої скромності заховала авторку та її працю від палючого сонця минущої слави і зробила причетною славі вічній і незнищенній:

Кораблі перекреслюють море,
Літаки перекреслюють небо,
Чорт перекреслює душу:
Любов, жертовність, посвяту…

Не перекреслять!
Усе Боже – нев’янучий квіт («Нев’янучий квіт», С. 18)

Віра Вовк, не лукавить, мовлячи:

Я не бажала трону, ні корони,
Мені достатній батьківський поріг,
А Ти несеш мене постійно вгору
Прикласти лиця до Твоїх колін      («Багатство», С. 107)

Їй достатній батьківський поріг – поріг батьківського дому, України. Їй достатній поріг дому Отця Небесного, без прагнення бути по правиці. Мабуть, саме тому серед самотності в залюдненій залі, в полоні відвічних питань, «зі сумом усмішки в топазі очей» (С. 21), Віра Вовк є свідомою успішності свого земного паломництва:

Тільки вибранцям дано дійти
До собору немощеним плаєм («Немощений плай», С. 28)

Вибранство – не означає вигоди. Вибранство означає відповідальність і жертовність, вибранство – це передовсім служіння ближнім силою, що дана з неба, силою власного таланту:

Аби піснею темне вино
Воскрешало героїв з могили! («Дзбан», С. 17)

І ця відповідальність, що виростає з любові і вдячності, дорівнює у своїй гідності служінню священика, бо навіть тоді, як нікого не буде:

Ще зможеш молитися,
Ще можеш приносити жертву
За всіх і за вся («Що далі?», С. 110)

Зможеш дарувати Поезію, як «спогад, лист, опис, погляд враження, наче свою особу» (Вступ, С. 4).

Письменниця довірливо зізнається:

Я літаю світами,
Оглядаю довкола землю
Й найдальші зорі,
Але завжди приземляюся
У твоєму серці, Ітако! («Вірність», С. 33)

Приземляється не з порожніми руками, а з «подарунками серця з рогу обильности» («Ріг обильности», С. 37) – її «Нев’янучим квітом» Поезії та нев’янучим квітом душі!

Надія Гаврилюк

P.S. Про пані Віру нема потреби багато писати. Її особа і доробок промовляють самі за себе. Українка. Поетеса. Прозаїк, Драматург. Перекладач. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка  та низки інших літературних відзнак. Учасниця Нью-Йоркської групи.

24 квітня 2017 року Вірі Вовк надано звання почесного професора НУКМА.

Vivat Academia! Vivat Professor!