Жінка-УКРАЇНКА

Діалог зі сторінками книги: Богдан Дячишин. Пережите-перечитане –  К.: «Ярославів Вал», 2016. – 264 с.

«Значення безмежно малого безмежно велике» (Луї Пастер).

Кажуть – прийняття визволяє. Ні. Визволяє лише прийняття істини. Якщо я приймаю чиєсь нашіптування, що я «невдаха» – це мене лише поневолить і зневолить.

Кажуть – прийняття визволяє. Одначе, якщо констатую розумом, що чогось не здатна змінити – це не означає справжнього прийняття. Болить серце і бунтує проти безсилля. Проти відчуття безпорадності та самотності. Лише коли вірю, що Бог піклується про мене, не чуюся одиноко і по-справжньому приймаю будь-яку непросту ситуацію.

А Бог піклується. Спершу, Він від нас не відступає, як від малої дитини. І ми відчуваємо Його як свого Отця, чиєї опіки і захисту потребуємо. Потім, коли дорослішаємо, отримуємо простір свободи (і відповідальності), але знаємо (чи маємо знати) – Отець про нас піклується, думає і дбає. Особисто чи за посередництвом інших. Іноді ми навіть не про всі дари знаємо, не всі усвідомлюємо. Добрі земні батьки турбуються про дітей тоді, коли вони малі, і тоді, коли дорослі. Коли близько, коли далеко. Коли слухають, коли бунтують. Чи ж може менше піклуватися Бог, Небесний Отець?

Праця і пам’ять стишує біль? Не зовсім. Ми можемо забутися в праці, але коли приходить час спочинку – рани ятряться… Пам’ять може боліти за тими і тим, чого не відвернути, не повернути, не повторити. Особливо, коли з часу втрати минув лиш мент… Тоді і світлі спогади завдають болю… Біль може відбирати сон. Може просочуватися в сни… Тому для мене дієва давня форма – «Молися і працюй». І то саме в такій послідовності. Молитва стишує біль пам’яті, чинить її просвітленою. Молитва робить працю змістовною і повною – над духом, душею і тілом…   

Цікава теза – Бог створив наші думки – то для чого Йому розмова з Собою Самим? Але думка, пропущена через мою душу, забарвлюється моїми емоційними півтонами, накладається на мій досвід особистих взаємин. З людьми і Богом. Тому розмова двох люблячих сердець є не мовою «папуги», а мовою дзеркала, відлуння, доповнення. Нарощення глибини серця і сенсу.

А що молитви наші не завжди вислухано – це тому, що «просимо не на добро». Бо наше уявлення про добро часто стоїть осторонь вищого добра – добра душі, осторонь Бога – Добра найвищого. Хочемо чинити власну волю, не мовлячи серцем: «Хай буде воля Твоя». Чи волю лукавого, який викривлює уявлення про добро дочасне і вічне, бо «правди не тримався» від початку. Хоч маскується під неї. Але за ликом ховається личина облудника, ошуканця, душогубця. 

Одні бояться Бога згубити, інші – знайти. Ще інші – просто бояться Бога. Останні бояться або справедливої кари за переступ (у їх очах Бог – лише чи насамперед – Суддя), бояться викриття; або бояться образити Бога, бо щиро Його люблять і шанують.

Ті, хто боїться образити Бога, боїться Його загубити, втратити. Ті, хто боїться кари, боїться Бога знайти, боїться відповідальності за вчинене чи несподіяне. Страх – це завжди мука («у страсі є мука, хто боїться, той недосконалий у любові», каже Біблія).

Якщо Бога «загублено», усунуто з серця і думок – люблячим болить, а затверділі знаходять привід до свавілля і виправдання тому свавіллю, стаючи безумними і кажучи в серці, що «Бога немає».

Але радість у тому, що ми не можемо загубити Бога, бо Він поруч навіть тоді, коли ми загублені, розгублені, мертві. Бог не губиться – він кличе тих, хто загубився. І ми, грішні і загублені, маємо ласку знайти Бога, якого знайти не сподівалися, Бога-Любов. Обвинувачують нас диявол, власні гріхи і беззаконня; судить – сумління. Бог кличе до каяття і виправдовує, бо хоче, щоб грішник «навернувся і жив».

Не бійся Бога, не бійся Любові. Не бійся – люби!

Поза розумовим станом людини не існує Духу. Сумнівно – Дух усе наповнює, зовнішній світ також. Крім того, розумово неповносправні особи не позбавленні Духу, хоча і не осягають Його розумом, а лише емоціями, почуттями, власним духом.

Тільки дух, торкнувшись глини, може сотворить людину (Антуан де Сент-Екзюпері). Дух животворить, Слово оживлює, творить людину на образ і подобу Божу. 

Мовлено, що ранок – це дія, вечір – це роздуми. Більшість людей спершу схильна діяти, а потім осмислювати сподіяне (бездіяльність – це теж дія, бо має наслідки). І був ранок (юність) – і настав вечір (старість). І ідуть іспити сумління, і іспити пам’яті – мемуари. Боже числення інакше: «І був вечір, і був ранок – день перший». Спершу роздуми, потім – дія. І тоді настає повнота світла – день…

Надія Гаврилюк,
поетеса, літературознавець, кандидат філологічних наук,
науковий співробітник Інституту літератури
імені Тараса Шевченка НАН Украіни