Жінка-УКРАЇНКА

Богдан Васильович Дячишин, к.т.н., доцент, член Асоціації українських письменників (e-mail: bd.lviv@gmail.com).

В 35-ть опублікував більше 50-и науково-методичних робіт. В 2009-2011 роках дописував у тижневик «Корреспондент» (Листи в редакцію).

Проживаю у Львові. Волонтер сам по собі. Реалізовую проект «Книги читай».

ПУБЛІКАЦІІ НА ЛІТЕРАТУРНІЙ НИВІ

КНИЖКИ:

1. Думки пам'яті. — Львів: ЛА "Піраміда", 2014.—236 с.
2. Слово про вічне. Львів. — "Плай". 2016.—84с.

ЕСЕЇ, СТАТТІ:

1. Не все в житті я можу зрозуміти. "Дзвін", 4, 2014.
2. Quae legeris, memento (Що прочитав, пам'ятай. Катон). "Дзвін", 6, 2014.
3. Прочитане залишається. "Дзвін", 1, 2015.
4. Дотик "руки батька". "Слово Просвіти", ч. 4(796), 29 січня-4 лютого 2015.
5. Дотик руки життя. "Українська літературна газета", номер 3 від 13.02.15 року.
6. Кохання вічного сльоза. Мистецький портал "Жінка-Українка", 24.05.15 р.
7. Я повернусь і подивлюсь у Ваші очі (із вступом). Мистецький портал «Жінка-Українка», 26.08.15 р.
8. Кохання вічного сльоза. "Гілка золотого каштана", Літературний вісник, число 35 УАП Західного регіону, вересень-жовтень 2015 року.
9. Означення "Слова" у Новому Заповіті. "Гомін Підгіря": Збірка поезії і прози. — Випуск 26. — Дрогобич: Посвіт, 2015.
10. Слова "душа-дух" у Біблії. Там же. 
11. Осмислення прочитаного-перечитаного. Там же.
12. "Шевченків садок і Франкове поле" — окрушина справжнього. Там же.
13. Кохання на віддалі сльози думок пам'яті. "Гомін Підгіря": Збірка поезії і прози. — Випуск 27. — Дрогобич: Посвіт, 2015.
14. Читання — доторк до слова життя. "Дзвін", 12, 2015.
15. Доторк до поезії серця. "Літературна Україна", число 1 (5630) від 14 січня 2016.
16. Якою мовою спілкуємось — такими ми є. "Слово Просвіти". Ч. 6 (850), 11 лютого-17 лютого 2016.
17. Колективний щоденник пам'яті. Богдан Дячишин. Фрагмент розмислів. "Слово Просвіти". Ч. 7 (850), 18-24 лютого 2016.
18. Libros lege (Книги читай, Катон). "Літературна Україна", число 6 (5635) від 18 лютого 2016 року. 

НАГОРОДИ

1. Переможець Всеукраїнського літературного конкурсу імені  Володимира Дроцика в 2015 р.
2. Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Миколи Сингаївського в 2015 р.
3. Лауреат літературної премії "Гілка Золотого каштана" в 2015 р.
4. Лауреат || Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича в 2016 р.

КОХАННЯ ВІЧНОГО СЛЬОЗА

Осінній дощ… Чи то зима, подмухом нагадує про себе, чи осінь дихає зимою? А він мережить невидимою мжичкою негоду. Вдихаючи вологу, споглядаю завмерлих у благородній поставі левів, яким відкрився осінній Львів, в закам'янілім погляді очей журби. Самітники в зажурі ідуть на прохід навмання закутками вулиць із сірого каменю, старого, підтоптаного й вічно молодого Львова, в задумі минувшини, у спочинку від швидкоплинного й екстенсивного руху життя, у розмислах пам'яті серця, із найпотаємнішими порухами того, що не стирається, не йде у забуття, що жевріє надією у вічності неповторного, якому немає вороття — від події неможливо захиститись, ні оминути, ні заховатись у слові, яке підкорило час і здатне матеріалізуватися силою Божого Духу в незбагненне і недослідиме…

Пригадав оповідку про відомого поета, що самотньо стояв на палубі корабля, спостерігаючи за проводжаючими – вони махали руками, посилаючи теплоту, кохання і любов не для нього... Зійшов із трапу, підійшов до одинокого волоцюгий попрохав: «Як відчалюватиме корабель, помахай мені рукою на прощання»… Самотність – подруга невидимої гіркої сльози, туги-печалі серця й пам'яті втраченого. Щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас, поєднаний невидимою духовною ниткою із нашим серцем, яке бачить і чує найпотаємніші порухи життя.

Ось так, томлячись в задумі, зустрів одинокого поглинутого журбою чоловіка і він розповів мені все...

«„Цавет танем!“– як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені».

Ліна Костенко

В задумі й сльоза скотилась, глибокої осені печаль і цей тягар я взяв на себе, не в силі вже й нести. Подмух самотнього дощу навіяв з пам'яті слова:

«Тремтіння віт, і жах, і насолода,
шаленство злив у білому вогні!
Ну от і все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно. Як мені".

Ліна Костенко

Не сиплеться листя на Львів. Не завітає жовтий лист подмухом осені в моє вікно. І час не часй холодний вітер серце огорнув – така пустельна тиша, чую притишений голос пам'яті: тобі буде важко без мене… Тягар можна знести й нести, а втрату… Не чути щебету твого, і тільки з фотографії усмішка пам'ять оживляє теплотою неземного погляду – ми тільки порох і тінь, тінь тіні і тихесенький шепіт Божого Духу. Не послабляє біль й зігріта спомином сльоза – гірка як сіль і кришталево чиста...

Ти була подібна до Маленького принца – щира, тепла усмішка і золоте, мягеньке, тоненьке волося, що ніжно розвівалось, кольором достигаючого пшеничного поля, ступала легенькою струдженою ходою, стебелинкою у платтячку із вранішньої роси… «Братик біль» живе зі мною, «Сестричка радість» загубилася в чужих світах, блукаює невідомими дорогами і мені не ступати по загублених в сльозі слідах. Не торкається мене «сестричка»… «…Не думаймо про тягар життя, думаймо як плисти» (Мирослав Дочинець). Не легка це робота. Тісно мені на цьому світі, тісно… Є миті, що й слова нічого вже не важать —гіркотою болю спливає сльоза думок пам'яті:

«Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерти?…
І вечір молитовно склав долоні зір…»

Богдан Ігор Антонич

Еклезіяст радить робити все, що в наших силах: людина радіє і живе ділами своїми, народжена для добра, для праці. Лягає слово на папір в часовому безсмерті й нетлінних помислів серця пам'яті власного часу, яке не має окресленого накопичення ні в комірках мозку, ні в просторі Всесвіту. Можуть бути й чужі, позичені слова, але важливо, щоб серце виплекало думку, живу і розумну істоту, яка і плакать нам поможе, жити і творити власний світ Маленького принца. Думки блукають в пам'яті, як одинокі, нікому невідомі планети, зі своїми болями-печалями, в зірковому незбагненному Всесвіті нескінченногожиття-кохання і стають для нас квіткою, яку ми будемо щоранку поливати.

Торкалась мого серця ніжна мить життя – ми завжди ходили вкупі, були щасливими дітьми. Я любив сміятись причинно і безпричинно. Хто в стані осмислити це щастя? Твоя малесенька розумна і ніжна голівка поміщалась уструджених долонях мого серця, простий, ідеальної чистоти одяг, шляхетність, єдина пляшечка парфумів на все життя – ти любила природу, насолоджувалася працею на землі і була уособленням природи-життя без прикрас, в усмішці світилась на сонці золотавим промінням тепла і свіжості. Коли ішла, то сонце усміхалось нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо легким подмухом, пошепки співав вічну пісню радості кохання. Коли ж ти віддалялася, в порусі твого єства я бачив незбагненне й вічне. Безсилі тут слова, хоча за Яном Парандовським, магічна сила слова полягає в його здатності виплекати уяву і хоча слово остаточно підкорило собі час – тільки серце може осягнути все і заплакати гіркою сльозою пам'яті.

Я себе ловив на тому, що останні місяці типо-особливому, загадково дивилася на мене. Чи це кохання подих по спіралі, чи…, але не очікували ще біди і час нам дарував безмежну радість почуттів.

Вчитися не поспішати, радіти кожній миті нашого життя:

— У цьому наша вічність і нескінченність кохання.

— Сей біль нікому не здолати – ти мусиш житиним.

— Кохати коханням свою пам'ять кохання — кохання це все…

— Як мені докохати те, що ми не докохали?!.

— Ти зрозумієш наше мізерне життя подібне до тіні, до пороху і, таке коротке, що хочеш того чи ні, а будеш вірити у вічність – ніщо не зникає, не пропадає, все слугує вічності.

— Є речі, які ми не здатні зрозуміти і осмислити.

— Пам'ять, праця, віра у вічність кохання — нам жити допоможуть.

— Те, що не підвладне розуму — бачить тільки серце. Спостерігаймо видиме, впиваймося його красою й тоді-то ми осягнемо окрайці сутності життя і Бога: «Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме…» (Послання апостола Павла до римлян 1:20).

Моросить дощ осінній, сірий і холодний – брат болю і печалі...

Почув твій сміх, побачив твоє серце – сльози й біль розбудили крізь темноту і шелест ночі, і то був сон не сон, і ніч не ніч… приснились Олешківські піски, природне диво і те місце де появився, а потім зник Маленький принц.

Придивляйтесь уважніше до найбільшої в Європі пустелі і зоряного неба. Якщо почуєте сміх і побачите хлопчика із золотим волоссям – напишіть мені bd. lviv@gmail.com. Я приїду, щоб доторкнутися до його волосся і почути сміх зоряного неба, бо що правдиве, чисте, вічне, не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає на Божих носіях пам'яті і наших…

«Бо Бог приведе кожну справу на суд,
і все потаємне, – чи добре воно, чи лихе!»

Еклезіяста 12:14

Богдан Дячишин, Львів.