Жінка-УКРАЇНКА

(Ольга Яворська. На чужих вітрах (роман про УПА). − Львів: Апріорі, 2015. − 260 с.)    

Якщо довго перебувати на протязі, можна занедужати. А якщо ці протяги спричиняють вітри історії? Адже впродовж століть українці перебували "на чужих вітрах", знали свою історію з чужого голосу (на що нарікав ще Т. Шевченко в "І мертвим, і живим, і ненарожденним..."). Свій голос було небезпечно подавати. Мовчання вигідне владі, що сприймає своє керівництво з позицій владарювання, а не служіння. Така позиція притаманна чужинцям, що дивляться на Україну очима колонізатора. І радянським, і фашистським.

Будучи на цих вітрах, так важливо не зламатися, не дати їм можливість вирвати з корінням власну родову пам'ять. А якщо стане снаги − то і не зігнутися. І вибороти трохи сонця: любові, кохання, дружби, − попри грізний час і тіні недовіри, попри заохочування доносів з боку імперських спецслужб.  Роман Ольги Яворської "На чужих вітрах" саме про таких людей: слабких і незламних, сміливих і боязких. Живих. Бо і її твір звучить не мертвими голосами запилених документів, а живими голосами свідків тих трагічних і героїчних років.

Скажете: відгук не на часі, минуло три роки з дня виходу книги, рукопис якої отримав спеціальну відзнаку "Коронації слова−2014". Ні − на часі. Бо завжди на часі людяність і відвага, бо (на жаль...) не вщухли досі чужі вітри, що прагнуть розшарпати душу людини, родини і держави. На часі, бо і досі серед "своїх" (саме так − у лапках, номінально) не утвердиться думка, що своє − культуру, історію, землю − слід захищати, а не зачищати.  А зачистка − не тільки фізична загибель. Це зачистка пам'яті шляхом хвиль переселень і виселень. Це переписування пам'яті, шляхом інсинуацій. Їх, оці інсинуації, бачимо на сторінках роману, коли кдбешники скоюють злочини, переодягнувшись у форму вояків УПА. Не бракує їх і тепер, у часі російсько-української війни останнього п'ятиріччя.

Пам'яттю нехтувати не можна. На думку Оноре де Бальзака, "Нації засвідчують свою велич або пам’ятниками, або добробутом громадян" («Луї Ламбер»). Але, як бути, коли пам'ять переписано чужинцями, що ховаються за словом "свої"? Адже тоді постають пам'ятники ворогам нації... Мабуть, перш ніж зводити пам'ятник чи то у бронзі, чи то у слові, варто пригадати слова Андрея Шептицького, митрополита УГКЦ: "І моральність старинного світу і схоластики вважали пам’ять за інтегральну частину чесноти життєвої мудрості та говорили про чесноту пам’яті" ("Життя − це мистецтво").

Чеснота одного кореня з "чесність" і "честь". Чеснота пам'яті, як і будь-яка інша чеснота, не може мати нічого спільного з брехнею і з ницістю перефарбовування чи фарисейства. І саме такі люди, нелукаві, і є своїми. Без лапок. Тими, хто здатен на героїчний чин, хто здатен "здобути Українську Державу, або загинути в боротьбі за неї" від руки чужих і "своїх".

Українці завжди вміли діяти самовіддано. Часто вони діяли і свідомо, але не завжди ставало снаги діяти солідарно. І саме брак єдності призводив до фатальних поразок навіть тоді, коли спершу заповідалося на тріумфальну перемогу.  

Важливо визнавати героїв, але не визнавати справедливими і не хвалити вчинки тих, хто був причетним до їхньої загибелі − оце і є чеснота життєвої мудрості. Бо інакше можна почути гіркі слова: "Горе вам, бо надгробки пророкам ви ставите, ваші ж батьки були їх повбивали… Так, визнаєте ви й хвалите вчинки батьків своїх: бо вони їх повбивали, а ви їм надгробки будуєте!" (Луки 11:47,48). Є над чим замислитися...

Замислитися і пізнати українську історію з власного голосу. Пізнати людську душу з голосу людського сумління, подивитися на історію душі і історію держави крізь призму моралі і чесноти, − ось місія, яку ставить перед собою і читачами роману "На чужих вітрах" Ольга Яворська. Її психологічна і динамічна оповідь не відпускає читацької уваги. Сподіваюся, що  ця оповідь стане і частиною спільної української пам'яті, спільної життєвої мудрості. Бо тільки діючи свідомо, самовіддано та солідарно, можна осягнути перемогу, яка не обернеться поразкою. Тільки тоді можна жити не "на чужих вітрах", не в приймах, а у своїй − Українській Державі.    

Надія Гаврилюк (Київ)