З палімпсестів давніх істин

(Вировець Лариса. Передмістя. Вірші, переклади, есе. − Харків: Тов. "ДІСА ПЛЮС", 2018 − 64 с.)

На обкладинці цієї невеличкої книжки залізнична колія, поплутана, наче дороги людського життя. Хоча кажуть, що усі дороги ведуть до Києва (так древні казали, що всі дороги ведуть до Риму), та ліричний персонаж цієї книжки прямує у зворотному напрямку. Передмістя − це не віддалене село, але і шалений темп великого міста йому невластивий. Це як запрошення до спокою, перепочинку. Аби тоді, коли виникне потреба, повернутися до великого міста, подібно Горацію, що приїздив до Риму з садиби, розташованої серед природи.

"Передмістя" − своєрідна наука дотримання "мистецтва рівноваги", золотої середини. Ось промовистий приклад, відображений у назвах двох поезій − "Не обертайся!" та "Не задивляйся, жінко, на очі карі". Оці імперативи, що звернені, відповідно, до минулого та майбутнього, нагадують, згідно з античними мудрецями, про цінність плинного чи летючого теперішнього моменту. Але годі вбачати там заперечення минулого як такого − озиратися можна (слід!), але лише на щасливі моменти, нагадуючи собі дні, коли була чи почувалася пестункою долі:

Тільки туди, де любов і наснага, яких
ще не здолали ні смерть, ні роки, ні хвороба,
де ще не склалися в небі всевладні зірки,
де іще безліч солодких, п’янких, норовких
днів, коли й доля угледить тебе і вподоба (С. 28).

Та й не задивлятися, знову-таки, радять конкретизовано − на очі карі й голубі. Не задивлятися, щоб не обпектися коханням без взаємності, щоб не стати вразливою, шукаючи щастя зовні. Забуваючи про щастя, яке існує саме собою як "річ у собі", незалежно від обставин. Те, що доступне безжурному серцю:

Не задивляйся, жінко, на очі карі
(не задивляйся й на голубі) –
бути із власником їхнім колись у парі
іншій належиться, – не тобі.
Вабить весна, і бузок – наче з глузду з’їхав,
пахощі щедро, як вина, ллє.
Серце безжурне вільно співає й диха –
ось тобі й радість,
щастя твоє і втіха,
як вони є (С. 37).

Володіючи таким бажаним внутрішнім миром, ліричний мешканець "Передмістя" може безстрашно, зі світлим смутком і теплою турботою про нащадків, зазирати у мить після власного відходу, як у вірші "Будинок мій":

Будинок мій мене переживе −
не трісне і не втратить рівноваги,
коли в нім панство з’явиться нове
й мінятимуться мешканців ватаги.

Їм буде тепло в люті холоди
і затишно в осінню непогоду,
Вітатиме господаря завжди
садочок постарілий біля входу.

Тут добре почуватиметься всяк.
Про це − подбала, знаю достеменно.
Мій добрий дім мовчатиме − про мене −
багато років після того, як… (С. 36).

Здається, мовиться тут про дім, змурований з каменю чи викладений з цеглин. Оселю -"фортецю", у якій затишно та безпечно. Втім, гадаю, мова йде і про "дім буття" − рідну мову, у будь-якому жанрі і стилі якої авторка почувається захищено і комфортно. Це також дім, де "добре почуватиметься всяк", адже є серед поезій лірика різних ґатунків − громадянська, лірика почуттів (родинної любові, кохання, дружби), пейзажні замальовки. І усе те, "за тисячі боїв до перемоги" (С.13) над ворогом не тільки зовнішнім, а й (насамперед!) внутрішнім: підступом (як у вірші "Собаче") чи збайдужінням ("Складнощі перекладу"). Усе те творено людиною мудрою, яка ненав'язливо ділиться своїми думками і запрошує міркувати спільно про вагомі і складні питання.

Цей дім не трісне і не втратить рівноваги, бо зведений на надійному фундаменті. Є в ньому і поезія з чужого голосу, до прикладу − Леоніда Каденка:

Мов прийшов до заморського царства,
а зима до кісток дістає.
Невимовне моє яничарство,
Нескінченне вигнання моє.

Рік за роком, я котру вже зиму
в цій країні, мені не чужій,
відбуваю самотницьку схиму
в мови рідної на рубежі (С. 52)

Є і есе. Жанр, де думка плине асоціативно − про найдорожчих: батьків ("Смереки") і дітей ("Сон"). І мова, що єднає покоління роду. І хоч у цьому "домі" виповідаєшся людям, але про дещо (найсокровенніше!), що є твоєю суттю, дім мовчить, мова вмовкає:

Вона німує з кожного кута,
торкається до вуст моїх нечутно,
із вітром понад садом проліта,
Із дощиком в гаю зітхає смутно.
Вплітається у гомін, щебет, спів,
шепоче з палімпсестів давніх істин... (С. 16)

Яке ж промовисте оте мовчання, той шепіт... − напівстертий палімпсест із вічними істинами!

Надія Гаврилюк