Мізерна пенсія – незагойна рана на маминому серці, або як пенсійна реформа обійшла радянських колгоспників

Моя мама отримує пенсійні виплати з 1988 року. Коли тато допоміг їй зібрати необхідні документи для оформлення пенсійних виплат (він був, за сільськими мірками, «грамотний», бо працював учителем; а мама майже все життя полола буряки в колгоспі), то сказав: «У тебе, мати, 43 року трудового стажу».

Повоєнні дитячі колгоспні трудодні, сезонні роботи на цукрозаводі та заготзерні, колгоспні поля і різні роботи, статус дитини війни – учасниці війни, згодом – статус удови учасника бойових дій, нагородженого орденом. Пенсія попервах видавалася достатньою.

Потім, після бурхливих змін у 90-х, безгрошів’я та розпаду всього, що можна було розвалити, бо не можна було «прихватизувати», − мамина пенсія стала мінімальною. Але рятував город, курочка/коза, біля яких вона звично та невтомно поралася.

Із плином часу сил ставало все менше, сплачувати «налоги», газове опалення та ліки ставало все складніше. Від грошової допомоги дітей відмовлялася: то горішки здасть заготовачам, то квасолю, то за пай щось нарахують, то прикрутить «фітільок» так, що коли приїдеш до матері в холодну хату – зігріваєшся аж на другий день…

Коли вже прикрутило дуже, змирилася, прийняла допомогу від доньок.

Аж тут протрубили про пенсійну реформу – загорілося згорьоване непростим трудовим життям мамине серце. Так же ж сподівалася на те, що колгоспні трудодні нарешті поцінують, що їм, жінкам-трудівницям з радянського села так само додадуть до пенсії, як і металургам, шахтарям і колишнім військовослужбовцям.

По всіх проурядових каналах тривала піар-кампанія, говорили про 4-5 тисяч грн доплати. Мизастий міністр додав куті меду −переконливо розповідав про зміну підходів і стандартів у нарахуванні пенсії.

Додали мамі аж 144 гривні. Мати розплакалася. Навздогін надіслали з Пенсійного фонду України «лист щастя», у якому підтвердили ажтакий доважок до колгоспних трудоднів…

І як ми з сестрою не пригощали маму голубцями-сирничками, як ми не намагалися дібрати їй тепле взуття чи універсальну жилетку, як ми не підкладали під скатертину купюри по 100−200 грн, як ми не налаштовували їй канали «де політика, новини, про АТО, Портников і Юлька щось розкаже», − ніщо її не радувало…

Запеклася у матері обіда на серці.

Індивідуальний підхід не практикується

Тоді я «погуглила» в інтернеті «імена, паролі, явки» Переяслав-Хмельницького об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Київській області.

На мій телефонний дзвінок відповів начальник управління Шмигановський Василь Степанович. На диво, але він із розумінням поставився до мого схвильованого голосу і прохання вивчити мамине питання і, по змозі, хоч щось скоригувати. Донині я не знаю, чи Василь Степанович як досвідчений адміністратор просто уміє спілкуватися з людьми, чи він насправді поспівчував моїй мамі, як людині того покоління, що гарувало на державу/колгосп у селі зранку до ночі у куфайках за трудодні, а пенсії має мізерні.

Але Василь Степанович дав відповідне розпорядження, і зі мною почала співпрацювати начальникЯготинського відділення з питань призначення, перерахунку та виплати пенсій Величко Галина Віталіївна. Треба сказати, що, попри зайнятість, пані Галязавжди комунікувала доброзичливо, по суті, і спільно зі своєю командою зробила все, щоб відшукати загублені копійки маминої пенсії.

Протягом чотирьох місяців ми з’ясовували, які є «лакуни» в маминому трудовому стажі, яких довідок бракує, куди надсилати запити, щоб поновити втрачені документи. (Бо станом до 1 жовтня 2017 року трудовий стаж складав 27 років 8 міс, сума пенсії – 1911 грн, після 1 жовтня – 2055 грн (з урахуванням 144 грн доплати). Якісь адреси установ відшуковувала я (телефонувала в сільські та районні ради), якісь – працівники пенсійного відділення, бо не всі державні реєстри доступні звичайному користувачеві інтернет, не всі запити є безкоштовними, не всі відомості є доступними для людини – не посадовця чи працівника певного відомства.

(До слова: щодо розміру маминого стажу/пенсії ми зверталися в Яготинське відділення ОУПФУ до 2017 року двічі: нам пояснили структуру виплат, 2010 року надали навіть довідку про це. Суттєво зменшення стажу пояснили тим, що загубили частину документів при переїзді установи в інше приміщення. Але ніхто не рекомендував подати повторний запит і поновити документи. Часу пройшло чимало, мама вже й сама не сподівалася, що щось може віднайти за 1950-і роки…)

Після третього звернення в Яготинське відділення ОУПФУ станом на січень 2017 року мали такий результат:

  1. при перегляді справи знайшли 2 загублені місяці – їх одразу ж додали до стажу, і мамі дорахували аж 55 копійок)));
  2. згідно з відповіддю на запит щодо праці в селі НехайкиДрабівського району Черкаської облвіднайшли 120 трудоднів за 1955 рік, мамі дорахували  ще 12 грн 11 коп.;
  3. на запит щодо роботи в Кононівці та ШрамківціДрабівського району відповіді не надійшло. Працівники відділення з’ясували, що установа, на адресу якої надіслано запит, ліквідована. Довелося надсилати новий запит утрудовий архівДрабівського району. Фактично, два місяці часу втрачено, відповіді по суті ще немає. Чекаємо…

Дочекалися: у трудовому архіві Драбівського району відомостей про те, що мати працювала протягом 1950−1951 років на сезонних роботах (цукровий завод у Шрамківці; заготзерно у Кононівці) немає. Є лише відомості про роботу з квітня по грудень 1953 року. Згідно заяви про перерахунок пенсії мамі додали ще аж…2 грн 21 коп.

Із 1 березня 2018 року мамина пенсія складає 2070 грн 44 коп.

Які висновки можна зробити з пенсійної епопеї моєї мами?

  1. Пенсійна реформа 2017 року націлена у майбутнє. Суттєвого збільшення пенсійних виплат для покоління тих людей, що трудилися в колгоспах і не мають відзнак (орденів) не передбачено.
  2. Пробіли в обрахуванні трудового стажу – типова ситуація у відділеннях пенсійного фонду. Фахівці не вникають у деталі, їм байдуже до доль та емоцій людей, бо роботи/звітів/перерахувань згідно з чинним законодавством, що постійно коригується, багато. Індивідуальний підхід явно не культивується.
  3. Однак, усім, хто хоче захистити/підтримати свою маму, варто звертатися до пенсійного фонду і домагатися коригування. Бо для покоління наших мам і 50 копійок – знецінені нині – гроші. У наш час інтернет-комунікацій і мобільних телефонів можливо все. Головне, щоб ми були небайдужими і працівники пенсійного фонду спілкувалися доброзичливо (мені з цим пощастило).
  4. Є ситуації, які можуть вирішити тільки працівники пенсійного фонду, наприклад, надіслати офіційний запит від установи щодо певної довідки. Але знайти оцю прогалину в обрахуванні стажу і сказати, куди треба надсилати запит (надати адресу місця роботи) – це можемо і ми, мамині діти.
  5. Із тих копійок, які держава протягом 30 років щомісяця не доплачувала моїй мамі(станом на 01.03.2018 року це сума 15 грн 44 коп.),не знаю, чи розбагатіла та держава. (І я точно знаю, що таких мам не сто і не тисяча в Україні, а значно більше. І я точно знаю, що це не єдиний спосіб шахрайства держави та її чиновників стосовно своїх громадян). Але моральної шкоди людям завдала непоправної: зневіра і неповага до державних установ, до державної демагогії, до державних посадовців у суспільстві зростає. Так само зростає і рівень злиденності пенсіонерів в Україні.

Будуймо державу, що дбатиме про нас із пелюшок аж до пенсії, як мама

За 26 років незалежності у нас з’явилася купа олігархів. А переважна більшість пенсіонерів залишаються за межею бідності і виживають тільки завдяки дітям.

Отут мені хочеться процитувати філософа-кініка (циніка) Антисфена, бо він ще в античні часи сформулював ту істину, яку я утямила не так давно:держави гинуть тоді, коли перестають відрізняти поганих людей від добрих.

Якщо говорити про Україну, то держава і людина у нас –різні, паралельні цінності, що не співпадають і навіть не перетинаються. Можливо, саме тому держава в Україні ніяк і не постане.

Отож, клопочімося про мам, не будьмо байдужими. Наші мами так настраждалися від байдужості держави.

Або будуймо державу, що дбатиме про нас із пелюшок аж до пенсії, як мама.

Ніна Головченко