Жінка-УКРАЇНКА

                                                   (Мандрівний  есей)

Дев’ятий рік я не дивлюся телебачення. Не слухаю радіо. І не читаю газет. Це мій власний соціальний протест негативно захаращеному українському та світовому медіа-простору на тематичному, концептуальному та мотиваційному рівнях. Дев’ятий рік я закрила очима й плечима на теракти, авіакатастрофи, пожежі, війни, потопи, буревії та державні перевороти. Але я ніде не можу сховатися від цієї інформації! Вона наздоганяє мене і руйнує ізсередини! Вона доходить до мене іншими, навіть найвужчими інформаційними каналами і робить свою деструкцію. Я не відстала, на превеликий жаль, від жодної суттєвої новини українського та світового соціуму. Бо від реальності не сховаєшся… Війна на Сході України… АТО… Сотні тисяч біженців і переселенців… Тисячі вбитих і поранених, зниклих безвісти… Ллється кров людська рікою… Мені тяжко від цього… Ніби я в чомусь винна…  Як отой інтермеццівський персонаж, я неймовірно від усього стомилася… Пішла навіть до військкомату. «Беріть мене на війну, - сказала. – Я вже нажилася». Там на мене довго й підозріло дивилися якісь пани полковники синьоокі. А потім відповіли: «Купляйте бронежилет, військову форму, спальний мішок – і вперед!»… Іти на війну за власний рахунок мені виявилось не по кишені…

Аж раптом – звісточка з Індії! «Матусю, прилітай!!! Тут – рай! Ось побачиш!..» І я полетіла… Хоч куди-небудь! Якби тільки подалі від нашої реальності, яка наганяє на мене страх і жах, не дає мені спокійно жити! До всього ж на світі можна звикнути, окрім – реальності…

… Козьма Індикоплевст, про якого я двадцять років поспіль розповідала студентам у контексті перекладної старожитньої літератури, мабуть, Індію все-таки любив. Бо вона була в нього уявною. Насправді, за щиросердним свідченням Козьми, в Індії він ніколи не був. А мені довелося...

Індія в моєму власному туристичному списку - п'ятнадцята зарубіжна країна. Той список наповнюють переважно країни Західної Європи. А Індія - це Схід. Найсправжнісінький. Справжнішого бути не може. Перш ніж вирушити в подорож, я про Індію дечого начиталася в соцмережах. Емоційно-психологічна домінанта з усього начитаного була такою: Індія - містична країна, - як ти - до неї, так і вона - до тебе. "Дорога Індіє, я тебе люблю", - мисленно прорекла я, купивши авіаквиток за півгодини, оформивши електронну візу за добу, спакувавши баул вагою 13 кг 200 гр (такою виявилася вага в Жулянському аеропорту, а я думала, що все набагато важче) та й полетіла собі. Установка на любов! Пересадка в Домодєдово! Приземлення в Гоа через вісім годин! Що ще треба для повного щастя?

Благополучно приземливши літак у Гоанському аеропорті, Господь почав мене  приземлювати ще наполегливіше й методичніше. Пізніше я зрозуміла для чого Він це робив. Для того, щоб і каменя на камені (останні п’ять слів - відомий біблеїзм) у мене не лишилося від власних уявлень про рай, про індуську карму та про те, як її не можна псувати. Щоб я збагнула й своїми очима побачила, якою ще може бути реальність…

Щойно я отримала багаж, на мене налетіли з десяток індійців, пропонуючи чоловічу силу, - донести куди треба мій баул вагою 13 кг 200 гр. "Які вони галантні, ці індійці", - тільки й встигла подумати я, як моя ноша притьма опинилася на плечі в одного з них. Нести треба було метрів 50-60 до найближчого таксі. Той, хто ніс, голосно вигукував про важкий чемодан, важку роботу й тен доллар: тен!тен!, бо чемодан важкий, а робота ще важча! Я відразу почала торгуватися, мабуть, теж голосно, бо індієць мені нагадав, що я в чужій країні і кричати мені тут не бажано. Отож перше знайомство з Індією та перша інвестиція з мого боку в поліпшення добробуту індійського трудового народу відбулися. (Для довідки: середньостатичний індієць  може спокійно прожити в день на 0,5 долара, тобто на 30-35 рупій).

Моє справжнє знайомство з Індією почалося власне на нюховому рівні.  Прямо в аеропорті, не кажучи вже про простір навколо нього, стояв стійкий специфічний запах, який супроводжував мене від першої до останньої миті перебування в цій країні. То був був запах коров'ячих кізяків. Він там скрізь. Священні корови й свині (мабуть, також священні) ходять-бродять там і в селищах, і по пляжах, і в невеликих містах, і навіть делійськими вулицями. Це рай, дитинко…   

Індія лише в шість разів більша за Україну територіально. Але в тридцять разів вона більша за Україну демографічно. Народу в тридцять разів більше, ніж у нас! А відтак - і машин, і динаміки (там це - гіпердинаміка), і голосів, тобто неймовірних криків, і бруду... Звичайного вуличного бруду, якого там, мабуть, не в тридцять, а в сто тридцять разів більше, ніж у нас. Сміттям, якого там просто не помічають, захаращено все. На нього там  ніхто не звертає уваги. Згадана священна худоба органічно додає цього бруду постійно й дуже щедро. А коли йдеш міською вулицею, таке враження, що на тебе й саме на тебе мчать усі машини - великі й маленькі, усі тутукі, мопеди й мотоцикли, щоб тебе й тільки тебе задавити. Бо тротуарів там  чомусь я ніде не помітила. Тому я одразу ж придумала для себе антистрашилку: "Ви мене не задавите!!! У мене страховка на тридцять тисяч євро!!!". Спрацьовувало.

З України я відлітала при температурі +18 градусів. В Індію прилетіла в 53-градусну спеку. Асфальт гарячий, вода гаряча, повітря гаряче... Індія гаряча. Виручав (і тільки він!) старий-престарий, з бабусиної скрині полотняний рушник.  Намочивши його, я змайструвала адаптовану власну чалму. Хвилин через десять рушник на голові ставав, як цементний. Але служити вірою й правдою не переставав ні в маленьких містечках, ні на пляжах Аравійського моря, ні в Нью-Делі... Скрізь, де мені вготовано було побувати, мій рушник, моя етнопсихологічна, ментальна, народнопісенна,  художньо-предметна деталь, не підвів мене жодного разу. Рушник, опоетизований ким тільки не лінь, був моїм спасителем і охоронцем. На це здатний, підкреслюю, лише полотняний рушник і ніякий інший. Сонячного удару не було зазнано! Мадам, госпожа, мем - цілих три тижні такі звертання на свою адресу я тільки й чула - благополучно пройшла через екваторіально-температурні випробування.

 …Так трапилося, що напередодні відльоту до Індії мене обізвали святою жінкою. (Господи, прости!). Цей значущий факт, про який не знає абсолютна більшість людства (ще раз, Господи, прости!), стане відправною точкою найжахливішого мого враження від Індії. Індуси поважають своїх жебраків. Ставляться до них ласкаво й ніжно, вважаючи їх святими. Це їхня, якщо я правильно зрозуміла, соціально-політична філософія, згідно з якою одна каста вивищується за рахунок іншої. В місті Моргао, звідки ми виїжджали до Нью-Делі, на вокзалі, на високій платформі, нас із сином обпрягли індійські святі. На той історичний час я ще не знала, що то святі, і коли одній із них, тих святих, малим здалося наше подаяння, й вона, нахилившись і зробивши якийсь жест, вигукнула щось образливе на адресу моєї дитини, я її перекривила: так само нахилилась, зробила той самий жест і сказала на її адресу: "Звідки прийшло, туди й піде!" П'ять місяців перед цим я не бачила свого сина, до нього, власне, й прилетіла в Індію, щоби додому повернутися разом (це рішення було прийняте найпершого ж дня мого там перебування!!!), а тут у мене на очах... Материнський інстинкт, який у стонадцять разів сильніший за найпотужнішу логіку, зробив свою справу. Одна свята жінка образила іншу. "Даремно ти це зробила", - сказав мені син. Але було вже пізно. Нам відразу ж на платформі створили зону відчуження, на нас косо й криво, прикриваючись білими носовими хустинами, почали дивитися всі від'їжджаючі й проводжаючі. Перед самим прибуттям потягу до нас підійшов окультурений індус і сказав, що наш вагон буде в самому кінці поїзду. Так вийшло, що він знав номер нашого вагону, - ми з ним разом уточнювали деталі від'їзду ще всередині вокзалу, здибавшися під спеціальним табло. Ми повірили тому індусові й пішли з речами в орієнтовний кінець поїзду. До кінця платформи лишалося кількадесят метрів, як мій внутрішній голос закомандував: "Індус бреше!!! Негайно повертайтеся назад!!!". Одночасно поїзд подали на посадку. Номер свого вагону я побачила находу, - наш вагон був третім від голови поїзду. З півплатформи ми встигли все-таки пробігти, знервовані, налякані й перевантажені речами. А потім ускочили, в який встигли, вагон, бо потяг рушив, і вже в поїзді, через кілька вагонів, знайшли, нарешті, свої місця.

Індія в мене моя і тільки моя в плані її сприйняття та відчуттів. У мене Індія – без ретуші. Без ніякого навіть натяку на захоплення індійськими красотами, її екзотикою й національним колоритом. Моя Індія – гіперреалістична… Країна, в якій я до глибини душі провідчувалала:  як це – бути чужинкою…

…Той епізод на залізничній платформі мав, на жаль, своє продовження, коли ми вже доїжджали до Делі. Їхали ж ми туди 26 годин, бо відстань була майже три тисячі кілометрів. Вагоновожатий під кінець поїздки почав збирати чайові. Двісті рупій, якими я його віддячила, виявилося для нього мало. Це при тому, що самі індійці-пасажири, майже всі, ніяких чайових йому не давали. Мовою хінді щось йому ввічливо і з посмішкою пояснювали. Коли він почав вимагати від мене більше, мій син по-англійськи щось йому сказав – впевнено й різко. Вагоновожатий від мене відчепився. Син пішов у тамбур курити. Мені здалося, що він довго не повертається. «Що мені робити? – питаю свого внутрішнього голосу, - йти за Андрієм у тамбур чи тут дочекатися?» «Не йди, а біжи!!!» - віддав мені команду мій вірний, як старий випробуваний друг, внутрішній голос. У тамбурі три індійці – молоді й дужі, не пропускали мого сина зайти в вагон при чомусь відчинених дверях потяга. Потяг мчав на повному ходу… Із-за спин тих індійців я чітко сказала Андрієві найперше, що в голову прийшло: «Я не можу знайти свого записника! Ти не взяв його із собою?» - і ті троє повернулися до мене. – «Ай ем хіз мазе», - дуже спокійно сказала я їм. І вони пропустили мого сина у вагон. Один із них ще й посміхнувся. Це, дитинко, рай… Це рай, дитинко…

Зате в Делі нам сильно пощастило. Ми зустрілися з українцями - працівниками нашого посольства, які, не рахуючися зі своїм вихідним днем, прийняли нас і почали надавати нам вкрай необхідну допомогу (були великі проблеми із втраченими документами на виїзд. Так співпало, що в переддень мого прильоту в сина в тім раю хтось покрав усі речі. Найгірше те, що – разом з усіма документами). Там, у посольстві,  наші люди даремно хліба не їдять. І в їхній роботі, уявіть собі, немає геть нічого від чиновництва й бюрократизму. Щонайменше це розчулює до сліз. На одинадцять днів ми зависли в Делі, і весь той час ми були під опікою українського посольства в Нью-Делі. Ми почувалися убезпечено й захищено. А в самому посольстві не могли наговоритися українською мовою.

    Усі красоти Індіїї  перекрив у мене людський фактор. Делійські рікші аж наввипередки змагаються за пасажирів, клянучися всіма богами, що достеменно знають куди везти. Ми поїхали до відносно дешевого отелю, який нам порадили в посольстві. Їхати до нього було відсили хвилин двадцять. Рікша ж нас висмажував на 53-градусній спеці майже дві години. Рікша не знав де той отель, хоча й клявся. Коли нарешті моїми власними зусиллями отель було знайдено (допомогло, мабуть, ще й наше праіндоєвропейське коріння) і речі наші в хол отелю були затягнені, я психонула, влаштувавши рікші виховний момент за те, що він нас погано довіз. Він вибачався, але рупії витребував скільки сам хотів; я розплатилася, але спасибі йому не сказала, - не було за що. Адміністратор отелю, в якого на очах усе це відбувалося, дуже чемно сказав мені: "Сорі, мем. Гуд бай". Свій - за свого. Все правильно. Так і треба. Ми - за свої лахи й куди очі дивляться. Наші очі побачили 5-зірковий дорогий отель прямо в себе перед носом. На тій вулиці тих отелів виявилося - як зірок на небі в зоряну ніч. Нас повело саме в той, 5-зірковий: наш компенсаторний механізм нарешті почав вимагати свого.

Три доби ми мешкали в дорогезному 5-зірковому отелі, у вартість якого було включено харчування, інтернет, більярдний зал та ще тридцять три задоволення. Саме там я почала хоч щось їсти. До цього часу, близько 10 днів перебування в Індії, я нічого не їла з двох причин: немилосердна спека відбила апетит, а всі індійські страви настільки гострі, що здавалися  мені соляною чи сірчаною кислотою, і я їх просто боялася. У дорогезному ж отелі був шведський стіл не тільки з індійськими, а й із європейськими стравами. Кукурудзяні пластівці, наприклад. Я їх заливала гарячим молоком і з радістю наздоганяла дорогоцінні втрачені кілограми свого фізичного тіла.  

Через три доби наш здоровий глузд сказав нашому компенсаторному механізмові: "Економити треба. Разом шукаємо дешевший отель". І ми пішли на пошуки. Довго шукати не довелося, бо ще на східцях того дорогезного отелю ("Саптагірі", до речі, він називався) в моїй медієвістичній пам'яті зринула фраза якогось давньоруського святого, - зринула мовою оригіналу: "Молись і радуйся: Господь все устрояє". Ми сіли на свої рюкзак та баул прямо під отелем, щоби помолитись і порадуватись. І відразу ж порадувалися вдруге, бо до нас підійшов індус літнього віку й сказав нам: "Прівєт, как дєла?". То був Хепх, російськомовний наш рікша (ми його відразу й «приватизували»), який через півгодини знайшов для нас відносно дешевий отель, поселив нас там і всі решту днів перебування в Делі був для нас другом. Він і зараз наш друг, лише дистанційний. Хепх у молодому своєму віці також був мандрівником. Побував і в Києві, і в Одесі, і в Кишиневі... В тих мандрах і вивчив розмовну російську мову. Мені стало легшенько. Для Андрія, мого сина, - що українська, що англійська - однаково, тому цей факт йому не видався значущим, а для мене - так. Мені справді полегшало, особливо емоційно. Хепх знає Делі, як свої п'ять пальців, довозив нас в усі потрібні нам інстанції швидко й безпроблемно, навіть із делійських пробок уміє вирулювати віртуозно. А одного разу він позичив мені три тисячі рупій, коли я, захекана, бігла до обмінника, бо в ту хвилину для оплати за новий іноземний паспорт мені потрібно було багато рупій, а в моїй сумочці їх не вистачало. Хепх іще кожного дня давав нам по 1-2 цінних поради для полегшення нашого перебування в Індії. Хепх справжній. Шкода, що він цих слів про себе не прочитає. Це чоловіче ім’я нашою мовою перекладається як «щасливчик».

Індія - це Індія. Там люблять, наприклад, коли покупець торгується. Коли я це збагнула, почала торгуватися, як скажена, за банани й помідори, манго й ще якусь фруктову екзотику. Деякі продавці питали Андрія: "Госпожа ще довго буде тут проживати?" Щоб не доводити їх до збитків, я почала купляти фрукти й овочі під вечір: торгуватися було просто незручно, бо цей товар під кінець дня на делійських вулицях продавався неймовірно дешево (щоб не пропав до завтра). На 20 рупій, наприклад, я могла купити 2 кг бананів. На наші гроші це трохи менше 7 гривень. Кожного дня я потрапляла там то в фарсові, то в трагіфарсові, то в анекдотичні, то просто беззазначеножанрові ситуації, які, можливо, для сотні людей призначались, а мені одній дістались. А що ж ви хотіли? Індія - це Індія.

Дві з них, тих ситуацій, аж просяться прямо зараз для відтворення. Перша - відверто побутового характеру, а друга - віддалено сакрального. Мені захотілося помити лоджію нашого номеру, бо звідти, згори, мені приємно було спостерігати за вузькою делійською вулицею, на якій ми мешкали, і за всім, що на тій вулиці відбувалося. Я гарненько ту лоджію вимила, й коли залишалися останні штрихи, почула сакраментальне питання: для чого я це роблю? Мене питав про це молодий індус, прибиральник, який вийшов на лоджію через сусідній номер. Я сказала йому: "Сорі, сер, бат я лайк зис вьок". А що ще я йому могла сказати? Що я теж не-маніячка чистоти і насправді в мене вдома й вікна бувають не першої свіжості, й газова плита інколи буває заляпана? А в душі мені було приємно: це ж я проявила себе тут, в раю, як представниця чистоплотної нації. А друга ситуація - з дитинкою. З маленьким індусиком. Нас обігнала на вулиці молода індійська сім'я: тато, мама й маленький, десь 4-річний хлопчик. Дитя довго оберталося, дивлячись на нас, а потім щось сказало мамі. Молода індіанка, вибачившися, звернулася до Андрія з незвичною просьбою: її син просить дозволу, аби білий чоловік до нього доторкнувся. Два сини - індійський та український - потиснули один одному руки. В оченятах того індусика скільки було щастя! Мені знову було приємно: ось вона виявляється яка, справдешня Індія! А ще подумала: десь у такому ж віці я водила свого сина на перше причастя...

В Індії дуже багато християнських храмів. Не віриться? Так отож. Я й сама б не повірила, якби не побачила їх власними очима. В туристичній Меці (Мекка - в Називному, тож у Давальному може й правильно написано) тих храмів, католицьких, справді дуже багато. Архітектурно вони їхні, індійські, без куполів, без пишної позолоти, але з великими хрестами на маківках дахового узвишшя. Кілька разів довелося бачити біляхрамові велелюддя, - були саме якісь свята. Квіти... квіти... квіти... Квіти яскраві. Сарі на індіанках яскраві. Саме повітря здавалося яскравим. Таким, що аж очі одбирає. Подібна гіпер'яскрава кольористика, я це точно знаю, більше ніколи мені в житті не зустрінеться. В ній - своя естетика, своя філософія. Але не моє те все… Не моє.

…Я там була чужинкою, але не забувала періодично повторювати, як мантри, як нлп: "Індіє, я тебе люблю". Свою електронну візу (а візи до Індії, не знаю як до інших країн, нині в нас лише електронні, - в цьому є свої переваги) я оформляла як туристичну, і мету в тій візі вказувала: туризм. Але життя розпорядилося так, що в статусі туристки я там не перебувала жодного дня, жодної навіть години. Я там була частково мандрівницею, частково письменницею, але повною мірою - звичайною матір'ю. Яка за тридев'ять земель прилетіла до своєї дитини, щоби разом повернутися в Україну. Додому. Тому Індія й розкрилася переді мною не по-туристичному. Турист - це людина, якого за руку водить гід від храму до храму, від музею до музею... Турист у будь-якій країні пізнає ту країну лише із фасаду, лише по-парадно-показовому. Я трішки пізнала Індію ізсередини, приміряла на себе чужу культуру. Все те мені не підійшло: не мій розмір, не мій колір… Усе – не моє.

Отож мандрівник і турист - це різні люди, абсолютно різні. Мій коханий Басьо, старий добрий мудрий Басьо, японський поет сімнадцятого віку, був мандрівником. Тому ніяка художня деталь у його хайку не є дрібницею…  Я ж як мандрівниця не була обмежена ніякими туристичними табу ні в часі, ні в просторі. Одного разу довелося навіть відвідати чоловічий туалет. Підозрюю: хто це читає, читає сидячи, тож не впаде. Я просто купила на вулиці скляночку масали (їхній чай з молоком та прянощами) й не знала де її випити. Масала була така гаряча, відразу з вогню, тож я носилася з нею, як курка з яйцем.  Якийсь індієць жестом запропонував мені присісти на стілець і спокійно випити тую масалу. Я зайшла, як мені здалося, в порожнє кафе, там сиділи ще кілька індійців, курили. Потім вони всі дружно вийшли, а я сьорбала свою масалу. "Кафе" було прохолодним, під стелею працював великий вентилятор. Всі, хто до нього заглядав раз-по-раз, чомусь лише чоловіки, як змовилися, не заходили. Я в гордій одинокості допивала свою масалу, коли зайшов продавець, у якого я її купила, й чесними-пречесними очима пильно подивився на мене. Я той його погляд ще на вулиці відзначила: це був єдиний продавець на всю Індію, який давав мені здачу. Чесний-пречесний індус поглядом показав мені де я сиджу. Мені аж у віччю розвиднилось. Уявляю як той індієць, який заманив мене в «кафе», ржачки іржав і мочки мочив. Мені й самій ще й зараз смішно. То була лише невелика розплата за власну довірливість: "кафе" було без вивіски й специфічного аміачного запаху там не було, бо вентилятор молотив, як навіжений… А масалу, між іншим, я навчилася готувати й удома. Дуже смачно!

    … Якби я була поетом, я б написала якогось вірша про індійську землю (вона там, до речі, червоного кольору) або про індійський пісок на Аравійському узбережжі. Або хоч про одну піщинку. Їхні пляжі, уявіть собі, майже безлюдні! Десь-не-десь гурт рибалок закидає свої неводи, ще десь - хтось спить під пекучим сонцем... Просторовий компенсат за всю урбаністичну перенаселеність! Тому була можливість пильно розгледіти навіть кожну морську піщинку. Мокрий пісок там срібного кольору, він дивовижно красивий, блищить якимось суворим блиском. "Ти тут чужинка, - прочитувала я в тому блиску, - тому море так старанно змиває за тобою сліди". Ех! І чому я не поет?

Під час одного мого бродіння по пляжу я зробила Аравійському морю і всій Індії перший свій предметний подарунок. Напливаюча хвиля вимила з моїх рук мобільний телефон, із плеєра якого ми слухали Ніну Матвієнко, і телефон поплив за водою. Геніальна Ніна не знає, що її голос чуло не тільки індійське небо, а ще й індійські морські глибини...

Другенький мій подарунок Індії був набагато предметнішим і дорожчим (для мене). В одному невеличкому інтернет-кафе я забула свою флешку. Нею ми користувалися, купуючи  електронні залізничні квитки до Делі. І успішно їх купили! А флешку забули. Також успішно. Свою забудькуватість я виявила аж на другий день, коли до відправлення поїзду лишалося кілька годин, - теє кафе було, я знала, ще зачиненим, і ми поїхали на поїзд без флешки. На флешці була найцінніша для мене інформація, в тім числі й  усі мої книги – видані й неопубліковані. Але Господь вірний. По приїзду додому всі тексти віднайшлися! Не на робочому столі мого ПК. А в старого й випробуваного друга нашої сім’ї, з яким ми зустрілися прямо посеред вулиці. На його флешці випадково не видалилися мої скопійовані тексти. І вони дружненько ожили на моєму робочому столі! Молись і радуйся…

… Оту звербалізовану в психо-емоційному відношенні фразу "Індіє, я тебе люблю!" подумки синонімічно я постійно повторювала  ще й так: "Індіє, ти тільки відпусти нас якомога швидше з миром додому!" І той день настав. 27-го травня ми прилетіли в Україну. Додому. І вже вдома Андрій мені сказав усю правду: "Знаєш, за ким я в Індії скучив найбільше?" Я достеменно знала, за ким. За мною, звісно. "За мовою", - була відповідь. Магістр української філології сказав усе правильно: за ким - за мовою. А не за чим, - як готовий виправити його будь-який мовознавець. Мова - жива. Вона промовляє нами. Я була втішена…

Із будь-якої зарубіжної країни я повертаюся додому трохи більшою патріоткою, ніж "до виїзду".  З Індії ж я повернулася зовсім іншою. Я вдома! І більше нічого мені не треба! І наші квіти й трави стали для мене красивішими, й наше небо - ріднішим, і наше сонце - лагіднішим, бо гріє, не пече... Й наша Мова. Тільки Вона може мене втішити, просвітити, розкаяти, простити, наситити по самі вінця. Бо я її люблю. Іншої правди в мене немає.

…Після відвідання Індії (я це відчула кожною фіброю своєї душі) я стала справжнішою українкою. Шевченкове «Я так її, я так люблю, мою Україну…» - для мене не пафосна фраза. Це те, що напоказ не виставляється. Бо воно надійно заховане. Аж у серці.

… А негативні інформаційні потоки були й будуть. Я потроху вчуся соломонівської мудрості «Все минає – мине й це». І не декларативно й мітингово, а тихою Євангельською мовою прошу в Господа миру для України. Бо я її справді люблю. Іншої правди у мене, дійсно, немає.   

Тетяна СИДОРЕНКО