Наприкінці вересня на Чернігівщині залунають «литаври» однойменного Міжнародного фестивалю інтеграції слова у сучасному арт-просторі. Їх відгомін почують не тільки в Україні, а й далеко за її межами, адже серед учасників – митці з різних країн світу. Ідея проведення фестивалю належить письменниці, громадській діячці з Ніжина, очільниці громадської організації «Центр новітніх ініціатив та комунікації» Тетяні Винник. Рішуча, мудра не пороках, талановита жінка не побоялася у такий нелегкий час взятися за організацію цього масштабного заходу, бо впевнена, що державу треба прославляти не словами, а конкретними справами. З нею і веду розмову:
- Тетяно, цікаво, а як виникла ідея проведення фестивалю?
- Зробити такий фестиваль я мріяла ще з 2011 року. В Україні є кілька фестивалей, які мають пристойний рівень. Але на Чернігівщині подібного ноу-хау не було. Звісно, були і є фестивалі хороші, але хотілося чогось бомбезного, нового, щоб об’єднало би творчих людей різних видів мистецтва спільною ідеєю і роботою. У перспективі маю багато ідей, які сподіваюся реалізувати.
В звичайний весняний день, коли на вулиці не дуже ще тепло, а на душі тим більше, (бо скоро сесія) познайомилась я з чудовою людиною, що зробила мій настрій і зарядила мене величезною дозою щирості та спокою. Знайомтесь і ви – Іванна Стеф‘юк: письменниця, літературознавець, журналістка, аспірантка кафедри української літератури філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Знайшли собі затишний столик в куточку університетської їдальні і за чашкою кави, яку любимо обоє, і провадимо розмову, якою я поділюся з вами:
О.Т. Іванно, розкажіть, будь ласка, мені і нашим читачам трохи про себе і те, чим займаєтесь. Насамперед, хотілося би почути про літературну творчість.
Більшість людей вважає, що театр ляльок — це театр для дітей. Що там готується репертуар лише для маленьких глядачів. А що робити дорослим? Хіба що згадати дитинство. Цей стереотип існує на пострадянському просторі донині. Щоб його зламати, режисерам і акторам-лялькарям доводиться постійно бути в тонусі. Весь час вигадувати для свого глядача щось новеньке, цікаве, сучасне та актуальне.
Заслужений артист України, лауреат літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського Віталій ГОЛЬЦОВ віддав обласному театру ляльок більше 30 років. Як режисер-постановник і художній керівник театру він готовий навіть експериментувати, аби лише у глядацькій залі ніде було яблуку впасти. Щоб до театру залюбки ходили як діти, так і дорослі. Про особливості режисерської роботи — життя театру ляльок та особисте життя режисера далі в нашій розмові.
«Ми відкрили двері в Європу»
журналіст Імідж-центру Університету «Україна»
Утвердження і розвиток української мови – це стратегічна мета, без реалізації якої неможливо побудувати Українську державу. Так. Статус української мови чітко прописаний у Конституції нашої держави, проте, на жаль, реальна ситуація така, що українська мова настільки довго була витіснена в периферійні сфери життя, що велика кількість наших громадян щиро вважають себе російськомовними. Проте поступ все ж є. Так, 2015 року Київська міська державна адміністрація прийняла та впроваджує «Концепцію розвитку української мови, культури та виховання історичної пам’яті у жителів міста Києва на 2015 – 2020 роки».
Ми знаємо і шануємо відомого в Чернігові композитора та хормейстера Івана Зажитька. Але ж у Івана Андрійовича є син, який продовжив мистецьку династію. Зараз наш земляк Сергій Зажитько – один із найколоритніших та найуспішніших вітчизняних композиторів, відомий у багатьох країнах світу, автор популярних пісень, дотепний пересмішник та майстер оригінальних, неповторних перфомансів.
Отже, знайомтеся: Сергій Іванович Зажитько. Народився 6 грудня 1962 року в Чернігові. Навчався у музичній школі № 1 (клас фортепіано). Закінчив Київську спеціальну музичну школу-десятирічку імені Миколи Лисенка та Національну Музичну Академію України імені Петра Чайковського (клас композиції народного артиста України Євгена Станковича).
Видатний український письменник, Шевченківський лауреат, засновник та очільник популярного видавництва «Ярославів Вал», виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький – завжди жаданий гість на Придесенні. Адже надзвичайно цікавий автор та оповідач – слухати його розповіді можна годинами… Я прочитав усі його книжки. Цього року Михайлові Федотовичу виповниться сімдесят, але його енергії та інтелекту можна лише позаздрити! Тому зал у Чернігівському музеї М. Коцюбинського був переповнений. Однак ніхто не пішов до самого завершення дивовижної зустрічі – слухали, буквально затамувавши подих.
Радіо «Голос Києва», Юрій Старчевод у програмі «Зустрічі на Майдані», ведучий - Микола Підгорний
Військові дії на Донбасі сколихнули всю країну. Українці допомагають нашим бійцям боронити рідну землю: до волонтерської діяльності долучилися представники різних поколінь і професій, селяни та жителі міст. Спільна біда змінила пріоритети людей та звичний спосіб життя. Волонтерами стала значна частина українського народу
Серед багатьох небайдужих – Оксана Радушинська, випускниця університету «Україна», кавалер ордена княгині Ольги, журналіст, поетеса, письменниця. Вона – лауреат численних конкурсів та премій, автор десятків книг поезії та прози для дорослих та дітей. Від початку 2014 року Оксана Радушинська, попри на прикутість до інвалідного візка, міцно пов’язана з Творчою сотнею «Рух до перемоги», керівником якої вона є.
– Оксано, розкажіть, будь ласка, про початок вашої творчо-волонтерської діяльності?
Оксана РАДУШИНСЬКА – письменниця, журналістка, громадський діяч, а також – магістрантка Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна» (Київ). Останні два роки свого життя вона присвятила волонтерській діяльності.
…Чарівної осінньої днини на теренах Хмельниччини, у Старокостянтинові, народилася дівчинка. Як і всі, була веселою, жвавою дитиною. Та у три роки життя для маленької Оксанки розділилося на ДО та ПІСЛЯ. За добу дівчинка отримала інвалідність. Проте батьки довго не могли довідатися причини – система радянської медицини, що хоч і доживала своє разом із СРСР, проте вперто не бажала визнавати власні помилки. Врешті-решт, батьки привезли Оксану до одного з київських медичних інститутів, де літня професорка, оглянувши дівчинку, прорекла: «Этот ребёнок – не жилец. До пяти лет проживет, максимум…» Але Мама і Тато не змирилися з вироком. Вони зробили все, щоб їхня донечка змогла не просто існувати, а жила повноцінним життям. Оксана закінчила школу, отримала вищу освіту, стала журналісткою, письменницею, володаркою численних премій та нагород творчих конкурсів…
Зовсім скоро, а саме 10 лютого о 17:00, в Будинку видавництва «Смолоскип» (Київ, вул. Межигірська, 21) розпочнеться Всеукраїнський поетично-музичний марафон «ВІРШЕНЬ», який триватиме до останнього бажаючого взяти в ньому участь митця і продовжуватиметься ще й увесь наступний день. Цього року фестивалю виповнюється 20 років, а його засновнику – письменнику, журналісту, громадському діячеві та видавцю Сергію Пантюку – 50. З ним і веду розмову:
«Віршню» – 20. Не так багато в Україні фестивалів з історією у стільки літ! А як все починалося?
- Починалося все дуже весело. На початку 90-х років минулого століття доля занесла мене до славного міста Чернівці. За 5 років я пройшов там шлях від коректора до головного редактора газети, встиг виграти Міжнародний літературний конкурс «Гранослов», наслідком якого стала перша поетична збірка, взяти участь у гастролях творчої молоді від видавництва «Смолоскип» тощо. Словом, став я там вже не надто молодим, але доволі знаним поетом і організатором різних мистецьких заходів.
У поштовому відділенні було людно – чернігівці квапилися відправити своїм близьким новорічні привітання, бандеролі та посилки з подарунками. Тож вишикувалася чимала черга. А де люди – там і розмови.,.
Дивлюся – моя добра знайома, Ганна Осадчук. За фахом – педагог, але, залишившись без роботи, тепер щодня з самого ранку до вечора трудиться на центральному ринку, продає усілякі смаколики (власне, я зазвичай у неї й купую, знаю – не обдурить, чесна, сумлінна жінка). Однак на базарі дуже не побалакаєш – не вистачає часу… І раптом – здибалися в черзі!
Валентина Карпенко – дивовижна жінка! Розумна, шляхетна, мужня. Ось таке поєднання жіночності та сильного, харизматичного характеру. Не даремно її називають парафіївською Маргарет Тетчер! Вона завжди чітко знає, що робить і не збивається на манівці. Спілкується просто, відверто, тож говорити з такою людиною, справді, приємно. А ще Валентина Федорівна – сестра відомого громадського діяча, члена Національної спілки письменників України Віталія Шевченка. Нещодавно її земляки дружно обрали Валентину Карпенко Парафіївським селищним головою об’єднаної територіальної громади.
– Валентино Федорівно, щиро вітаємо вас із перемогою на виборах! Це вже вкотре люди висловлюють вам таку довіру?