Інтерв'ю

Вікторія Ліснича про Міжнародний бізнес-форум, дипломатію та професійні стандарти.

 23 квітня відбувся ІІ Міжнародний бізнес-форум «БізнесWoman2018», де Міжнародна дипломатична рада в Україні виступила в ролі ексклюзивного партнера, спонсора і взяла на себе дипломатичну місію заходу. Сотні зустрічей, десятки прийомів у посольствах, консульствах та інших «високих кабінетах», десятки годин переговорів, презентацій з однією метою – організація ІІ Міжнародного бізнес-форуму «БізнесWoman2018».

То ж ми поспілкувалися з Вікторією Лісничою Президентом ГО «Міжнародна дипломатична рада в Україні», яка розповіла про Форум, Міжнародну дипломатію та професійні стандарти.

— Вікторіє Миколаївно, розкажіть, будь ласка, чим займається «Міжнародна дипломатична рада в Україні»?

— Кожен проект Міжнародної дипломатичної ради в Україні створюється з однією метою: презентувати могутній потенціал України всьому світу та продемонструвати, що наша держава на перше місце ставить людські та духовні цінності. Ми налагоджуємо дипломатичні місточки між країнами завдяки культурним та соціально важливим проектам.

Олег Майборода: Життя дається один раз. І витрачати час на сум не раціонально

Українські видавництва ніби змагаються: хто видасть найкращу абетку. Є книги великі й маленькі, є звичайні й тематичні. І всі вони яскраві, привабливі, цікаві. І практично всі – віршовані. Цікаво, скільки тих абеток, створених нашими письменниками, існує в Україні? Сто? Двісті?

Абетка Олега Майбороди, що вийшла друком у видавництві «Талант» наприкінці 2017 року, вирізняється тим, що вона написана прозою. Прочитала її – і в мене одразу виникли питання до автора. Тим більше, що давно спостерігаю за його творчими досягненнями свого земляка (Олег родом із Камʼянського (колишній Дніпродзержинськ), прим. авт).

Отже, починаємо розпитувати...

– Олеже, скільки всього книжок у твоєму творчому доробку?

Михайло Трайста продовжує Україну в Румунії

Наталя Куліш

— Пане Михайле, читала Ваше інтерв’ю для української газети, яке записане два роки тому. Там Ви говорили про культурні україно-румунські зв’язки, про історію української літератури на теренах нинішньої Румунії і колишньої України (Буковина). Оскільки нині в Україні світ побачила вже друга Ваша книжка «Незнайомка у фіалковій сукні» (Київ, 2018 р., видавництво «Друге дихання», (перша – «Конокрадська честь», Львів), то будемо говорити тепер про Вашу творчість. Як Вам ведеться в Румунії – українсько-румунському письменнику і журналісту на професійній стежці? Тобто чи вільно творити українцю, який живе в Румунії ?

Віра Марущак: Ніколи сидіти на одному місці, бо під лежачий камінь вода не тече

Як чудово, що зараз можемо користуватись інтернет-мережею! Вся інформація, як на долоні. Наразі, маєш змогу відреагувати на цікаву/радісну/сумну/важливу інформацію, як от: привітати шановну колежанку Віру Марущак з обранням головою Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України.

Втім, вітання я відправила одразу, коли пані Віра мене повідомила про урочисту подію. Тоді ж у мене виникла думка викликати новопризначену пані на відверту розмову, але я не поспішала. Нехай, – подумалось, – людина звикне, призвичаїться, почне діяти...

Минуло 50 днів. Ви, мабуть, звикли читати звіти високих посадовців? Про те, що зроблено протягом 100 днів? Еге ж, звикли. Тільки ніхто, здається, не замислювався, чому ПІСЛЯ 100 днів усіляка діяльність ніби припиняється? А згадайте французького імператора Наполеона та його 100 днів. Що було потім? Ото ж!

Тобто, число це не дуже щасливе. Тому я вирішила переламати ситуацію і змінити термін. Отже, звернутись до пані Віри, відколи виповнилось 50 днів її перебування на посаді голови МОО НСПУ.

Любов Яковенко: Дитячий письменник у будь-якому віці повинен залишатися трішки дитиною

Люблю дні народження! Але не свої... Насправді, я дуже цікава й мені подобається спілкуватися з «винуватцями» свята та вимагати від них відповідей на численні запитання. А відмовляти у відповіді саме в святковий день практично ніхто з авторів не наважується. :)

От і зараз знайшла можливість, аби розпитати енергійну, моторну й методично «підковану» письменницю, спеціаліста зі зв’язків із громадськістю видавництва «Ранок» Любов Яковенко з Харкова.

У творчому доробку Любові близько 300 книг та книжечок для малят від народження й до 10 років, виданих в декількох видавництвах країни; 11 методичних посібників для дошкільних працівників; статті, сценарії та публікації в профільних журналах («Дошкільне виховання», «Джміль», «Палітра педагога»). Вона – співавтор декількох збірників, у тому числі й електронних та активний учасник літературно-мистецьких проектів «Подарунок від святого Миколая», «Новорічна казка», «Різдвяна казка», «Абетка професій»...

Насправді, доброю традицією у багатьох авторів є підведення підсумків творчої діяльності, яку здійснювали протягом року. Сподіваюсь, що моя (а може, й ваша, любі друзі) зацікавленість допоможе Любові Яковенко систематизувати свої досягнення й здобутки. Отже...

Сергій Пантюк: «Цього року фестиваль стартує під гаслом «Віршень» об’єднує міста» і відбудеться у Києві та Кам’янці-Подільському. А далі – мандри Україною!»

Вже стало доброю традицією напередодні фестивальних днів зустрічатися з організатором  українського поетично-музичного фестивалю «Віршень»  -  письменником, видавцем, громадським діячем Сергієм Пантюком, якому завжди є що розповісти і про цей багаторічний захід, і про самих учасників.

- 10 лютого знову збере своїх постійних і нових митців та шанувальників «Віршень». Скільки років виповнюється фестивалю і що найголовнішим, як організатор, в його існуванні бачите для себе?

- Це буде 22-й фестиваль. І відбувається він 22-й рік поспіль. Для людини – це молодість, а для фестивалю – мабуть, зрілість. І коли я озираюся назад, сам дивуюся: скільки талановитих, яскравих, неординарних людей виступило на його сцені!

Я свідомий того, що в межах загального культурно-мистецького процесу в Україні «Віршень» є лише незначним епізодом. Але важливим є те, що кожен, хто хоч раз занурився у невимушену «віршневу» ауру, несе її далі – у своє місто чи село, у своє мистецьке оточення, у свою родину. А це поступово і невпинно розширює такий важливий для нас духовний простір. Наголошу – український простір.

- Якщо брати до уваги рівень виступів тих, хто був на початках, і аналізувати твори з якими учасники виступають сьогодні – різниця в чому? Чи є вона взагалі? Розвивається українське слово, чи пасує перед митцями минулих років?

Вікторія Лук`янець, оперна співачка, народна артистка України — Після арії в «Сивільському цирульнику» пішла не у двері, а у вікно

Днями знаменита молитва «Отче наш» Дубенського і легендарна «Бахіана» Віла-Лобоса прозвучали у виконанні Вікторії Лук'янець під Орантою у Софії Київській. Три  концерти – чергові із серії благодійних, що їх славетна оперна співачка дає в рідній Україні. 

Про те, як контракт із Віденською оперою може дати визнання, але позбавити багатьох творчих можливостей; як роки змінюють репертуар, але загартовують характер; як вільні хліби стимулюють творчі інновації, а «стояча вода» губить мистецтво, зірка світової опери (колоратурне сопрано) Вікторія Лук'янець розповіла в інтерв'ю кореспонденту Укрінформу.

Проти течії Кальміюсу

Володимир Вакуленко

Марія Козиренко

Не так давно побачила світ антологія «Кальміюс». Це свого роду квінтесенція першого східноукраїнського регіонального літературного конкурсу «Кальміюс», проведеного у 2016 році, який відбувався під час фестивалю з однойменною назвою.

Про роботу над виданням розповіли письменник Володимир Вакуленко та художниця, поетеса Марія Козиренко.   

— Володимире, питання до Вас. Як і коли виникла ідея створення антології?

— Це зовсім не моя ідея. В листопаді 2016 року в Краматорську відбувся фестиваль «Кальміюс» на якому були оголошені переможці літературного конкурсу. Власне від того фестивалю і почала створюватися антологія. Але і в цьому випадку ідеї надрукувати антологію належали не організаторам і не мені ясна річ. У 1999 році подібний проект створював у Донецьку Олег Соловей. Останній його 27 випуск, вийшов друком у 2009 році. Далі відбулася тиша і от в 2017 році сталася перша спроба відродити антологію. Ось тут я вже попрацював над власними ідеями, а допомогла мені в їх реалізації художниця Марія Козиренко.

Далі вирішив, раз частини дві, то створити незвичну антологію для читача — «книгу-перевертень». Тобто, з одного боку йдуть дитячі номінанти, з іншого боку — дорослі. Вельми чудово вийшло. Авторів теж не приховував. У деяких непогані перспективи видавати свою творчість окремо, тому я для зв’язків із видавцями позалишав під прізвищами авторів їхні електронні адеси. Ну, і до антології увійшли не лише маловідомі автори: дебютував Олександр Олійник зі своїм романом «Денний звук» (видавництво «Кальварія»), Марія Козиренко та Наталія Дев’ятко добре відомі автори серед читачів, та й мене у широких літературних колах добре знають.

Олена Лань: Не залишайте речі під ліжком, їх вкраде бурдебач!

Ви замислювались, чому і дорослі, і малі з таким нетерпінням очікують на Новорічні свята? Хіба не тому, що ці дні є уособленням чогось чарівного, казкового, днями, коли можуть здійснюватися найзаповітніші бажання?

Запевняю: щоб поринути у хвилюючу атмосферу див, не обов’язково  чекати на Новий рік. Треба лише взяти книгу «Бурдебач» сучасної української письменниці Олени Лань, і ви з легкістю поринете в світ казковий і різнобарвний, сповнений хвилюючих пригод і несподіванок. Світ, який познайомить вас, любі друзі, з багатьма забутими, але такими реальними для наших предків міфологічними істотами. І не можна поділяти їх на добрих та злих. Насправді, кожен із персонажів повісті Олени Лань багатогранний та глибоко психологічно виписаний – як і справжні люди.

Визнання «Бурдебач» отримав не тільки в Україні, де був виданий двома мовами, але і в Чехії. У 2017 році книга вийшла друком чеською, з ілюстраціями словацького художника Яна Лауки Скорки.

– Олено, а звідки взялась ідея – написати про домовика, та ще й не звичайного, а «дикого», «лісового»?

– Як журналіст, я працювала для газетного  матеріалу над збіркою наукових статей українських етнографів і була просто вражена  тим, наскільки мало ми знаємо про те, яким бачили навколишній світ наші предки.  Їхні ліси,  річки, озера та, зрештою, і власні обійстя повнилися настільки незвичними казковими істотами, що просто дух захоплювало. 

Чи не в кожній області були свої варіанти «диких»  та «домашніх» духів, про яких ми і гадки не маємо.  Сучасні діти безпомилково дадуть відповідь на питання, як виглядав грецький сатир, але навряд чи попишуть домовика,  мамуну, нявку  чи польовика.

Вже тоді ця  ситуація видалася мені в корені неправильною. Але знайти час, щоб обробити таку силу силенну  матеріалу, вдалося тільки в еміграції, коли закінчився щоденний газетний марафон.

По суті, я поєднала дитячу казку, яку придумала колись для свого сина, – про маленьких чоловічків, які крадуть з-під ліжка все, що погано лежить, та  ідею популяризувати українську демонологію. А кого ще можна зустріти у власному помешканні посеред ночі, крім домового? І де краще сховаєш вкрадені речі, ніж у зачарованому лісі?

Тетяна Череп-Пероганич: «Треба поважати себе, як поета, щоб і інші поважали»

Еліна Заржицька

Для мене поняття "Жінка-Українка" і "Тетяна Череп-Пероганич" практично стали синонімами, бо завдяки мистецькому Порталу "Жінка-Українка", співзасновницею якого є Тетяна, творчі люди дружно зібрались під єдиний "дах". Адже відтепер на Порталі можна знайти багато цікавої, корисної та важливої інформації про творчу інтелігенцію України.

А втім, вона встигає все – ця жінка з теплою посмішкою і добрими очима. Її активна громадська позиція не заважає їй творити, кохати, дружити...
 
Тетяно, будь ласкава, розкажи, звідки береш теми для своїх поетичних творів. Це – як блискавиця чи доводиться їх довго обдумувати?

Наталія Дев’ятко: Я не уявляю свого життя ані без письменництва, ані без науки

У Дніпрі відбулась презентація другої книги трилогії «Скарби Примарних островів» письменниці, журналіста, кандидата філософських наук – Наталії Дев’ятко, лауреата престижних літературних премій та переможця міжнародних і всеукраїнських конкурсів. Нагадаю, що у 2017-му році наказом Міністерства освіти і науки України «Скарби Примарних островів» було рекомендовано для вивчення у 9-му класі в програмі з української літератури.

«Кохана Пустельного Вітру» – нетипове українське фентезі, що розповідає про морські пригоди, піщані й крижані пустелі, нескінченні шляхи, і незабутні подорожі.

– Наталіє, а як ти відчуваєш: в тобі більше від письменника чи від науковця?

Складно сказати... Я реалізуюся в обох сферах і не уявляю свого життя ані без письменництва, ані без науки. До того ж вони насправді один одному більше допомагають, а не суперечать.

Письменник повинен мати розвинену інтуїцію, яка неабияк стає у пригоді, коли займаєшся і науковими дослідженнями. А науковець – це логік, людина, яка чітко розуміє, що таке причинно-наслідкові зв'язки. І повірте, це надбання також дуже важливе для письменника, щоб розуміти, що і чому відбувається у його світі саме так, як автор це бачить.

Тимур і Олена Литовченки: КОЛЕКТИВНИЙ РОЗУМ

 Цей рік видався плідним на відзнаки для творчого подружжя Тимура та Олени Литовченків. Втретє ними отримано відзнаку Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», відзначено Міжнародною літературно-мистецькою премією імені Пантелеймона Куліша за написані спільно романи «козацького» циклу – «Пустоцвіт», «Кинджал проти шаблі», «Шалені шахи» та «Фатальна помилка».

– Тимуре, Олено, разом вами написано стільки книг!.. А як це – писати разом? Чи комфортно ви почуваєтесь при цьому?

Тимур Литовченко: Разом ми почали писати в 2011 році, на той час стаж нашого подружнього життя наближався до 27-річної позначки. Себто, перш ніж розпочати спільну творчість, ми залишили далеко позаду «срібне» весілля. Отож повірте: якщо нам до того було комфортно йти по життю разом, то й про спільну творчість можемо повторити те ж саме.

Олена Литовченко: Почуваюся дуже добре, адже мій співавтор – це мій чоловік, ми вже 33 роки разом. Отже, жодного дискомфорту не відчуваю. Нам дуже цікаво і в житті, і в творчості. В будь-якому сенсі. Звісно, розбіжності в роботі над текстами мають місце, але долаємо їх так само, як і побутові складнощі. В робочому порядку, так би мовити. Це вже деталі…

Об'єднати вміст