Марія Козиренко

Марія Козиренко — біографія

Марія Михайлівна Козиренко (народилася 1986 року в Харкові) — поетка, прозаїк, художниця.

Закінчила Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна за спеціальністю «українська мова та література».

Дипломантка і лауреатка всеукраїнських, регіональних і мережевих літературних конкурсів, зокрема «Гранослов», «Молода Слобожанщина», «Рукомесло», «Кальміюс», Конкурс ім. О.С. Масельського на кращих літературний твір та інших.

Читати далі

Марія Козиренко: Україна – це те, що робить із нас, окремих пістрявих клаптиків, велику картату ковдру

Найпевніше я належу до тих людей, які не знають свого місця на світі, бо потребують передусім простору. Якщо я уважно придивлюся до свого відображення у дзеркалі, то можу прочитати чималий шмат історії українських земель – щось монгольське, щось тюркське, щось слов’янське, замішане з сіллю ще й добряче приперчене.

Тому Україна для мене – це те, що робить із нас, окремих пістрявих клаптиків, велику картату ковдру, теплу й міцно простьобану.

Україна – це наша мова, із сотнями регіональних особливостей, але все одно єдина – українська.

Україна – це віра, незалежно від конкретної релігії, віра передусім у духовну природу людини і свободу бути собою.

Україна – це вміння сміятися, передусім із себе самих, за будь-яких обставин, бо знаємо (перевіряли), що саме сміх виявляється врешті сильніший за ці обставини.

Україна – це відчуття родини, навіть коли озираєшся довкола, не бачиш жодного знайомого обличчя, але все одно певен, що все буде добре.

Поезія Марії Козиренко

АБАРА

Як ми молилися священній порожнечі...
Був у мене цілий світ
і хатка до неба,
де всі, кому треба,
збирали слова
зі звуків, що їх
наносив вітер
крізь сітчасті стіни.
Пустелі, що народжують веселку,
починалися на терасі
від вазона,
в якому чекали літа
кілька насінин
першого снігу,
що колись ліг у
мої долоні.
Ми вирощували птахів,
шили одяг...
такі сорочки, знаєте, до-о-овгі, –
зазвичай їх купували одну на двох,
а то й більше.
Ближче до весни
вітри розхитували оселю
й небо мінилося сиво-рожевим,
аби сповістити мешканців
про щорічну зміну полюсів
часу.
Слова захлиналися піском,
під яким танув дім.
І ми переходили
на нове місце.