Інтерв'ю

Еліна Заржицька про книги і буття

 – У книжках «Легенди про козаків», «Китеня Тимко» Ви вживаєте багато зносок-пояснень. Чи в усіх Ваших книжках використано зноски і навіщо Ви їх застосовуєте?

– Дуже приємно, що ти так уважно читав, дорогий друже! Так, дійсно, зносок багато. Якщо ти звернув увагу, я намагаюся пояснити складні слова та поняття, що притаманні, наприклад, професійним мореплавцям, або описуючи історичні події, рідкісних тварин (риб, динозаврів, птахів) чи рослини.

Використовую зноски, аби допомогти читачеві дізнатись про навколишній світ трішечки більше, ніж є в підручниках. Бо ж не завжди маємо змогу користуватись інтернетом, щоб зрозуміти, що таке «планктон» або «вогні Св. Ельма» тощо.

Зносок немає хіба в книзі для самих маленьких – про черепаху Наталку. Там казки малі й прості, там я не використовую жодного складного слова».

Лариса Ніцой: «Ми відновимося, і все у нас буде на вищому рівні, неперевершеним»

– Привіт, Ларисо! Нещодавно ти повідомила на ФБ, що стала рекордсменкою. За місяць 12000 хмельничан прочитали твою книгу «Незламні мураші». Захід відбувся в рамках флешмобу #плекаємоукраїнськумову.

Думаю, письменникам, та й усім нашим читачам, буде цікаво дізнатись, як почувається нова рекордсменка. Насправді, для кожного автора головне – щоб його твори читали, обговорювали, реагували на них так чи інакше. Що ти відчула, коли надійшло повідомлення про офіційно зареєстрований рекорд?

– Зраділа. Але ніколи не думала, що мені це ще й допомагатиме. Коли різні українофоби на телебаченні верещать, що я нічого не досягла в житті, що я будки за своє життя не збудувала, то я усміхаюся. Мої книжки читають українські діти. Їх купують батьки і вчителі. Усі хвалять. На моїх книжках підростає покоління українців. Моя книга увійшла в книгу рекордів України… Будка? Ну й мірки. Україножери України міряють Україну будками. Які люди, тим і міряють.

– Радію, що на рекорд пішла книга, від якої я у захваті. Не тільки текст прекрасно збалансований, розрахований саме для молодшої вікової категорії, але й оформлення неймовірне. Талановита художниця Олена Рибакова! Мені поталанило, бо дві книжечки вона й мені оформлювала. Розкажи нашим читачам, з чого почалася ваша співпраця?

Геннадій Горовий: Своїми успіхами завдячую батькам, друзям, шкільним вчителям, університетським викладачам та всім добрим людям, які траплялися на моєму шляху

Іноді дивишся на людину й думаєш: ось той, з кого можна брати приклад. Не зважаючи на труднощі й фізичні проблеми, людина багато працює, має значні досягнення, веде активну громадську діяльність. Про кого йдеться?

Письменник, журналіст, громадський діяч Геннадій Горовий народився 18 червня 1981 року у знаменитому селі Трипілля, що на Київщині. Там і пройшли перші дитячі роки, сповнені перших відкриттів. Знайомство з таким загадковим довколишнім світом починалося близько шостої години ранку, а закінчувалося пізньої вечірньої пори. І кожен день приносив щось своє, неповторне. Скільки відкриттів очікувало на хлопчика! На власному досвіді він дізнався, що вогонь пече, не кожну собачку варто намагатися погладити, а якщо піти самому до Дніпра – можна й заблукати…

Про дитинство й не тільки – у відвертому інтерв’ю Геннадія Горового.

– Треба так розуміти, що ти був хлопцем непосидючим, але рідні намагалися ненав’язливо спрямовувати дитячу енергію у більш безпечних напрямах?

Ніжний лірик з сумними очима

25 грудня поету Леоніду Федоруку було б 80 років. А прожив він - 75. За місяць буде сумна дата : 18 лютого 2014 року, забираючи онуку зі школи ,потрапив під атаку «Беркуту»… Помер 24 лютого від серцевого нападу. На робочому столі залишилися кілька рядків вірша «Небесна сотня»…

Щоб заробити на харчі – шили капці. І співали

Він сам згадував: «Рід Федоруків пробився до сонця на прасвятій землі Вінниччини, в селі Малий Чернятин, але голодомором був зігнаний звідти на Південь, у Вознесенськ, де я і народився. Але і там, і по всій Україні нас живлять глибинні джерела і води святого Дніпра-Славути, який наші сльози, нашу волячу терплячість, нашу журавлину тугу і голубину лагідність обертає на Волю. Нам завжди було важко: нас згинали до землі, нас рубали під корінь в 20-ті та 30-ті, позбавляли навіть колоска, що вже впав на землю… До нас ішли немов би на підмогу, а в підсумку прагнули витурити із власної хати, із одвічно родинного клаптика землі…».

Любов Відута. Абетка письменника від А до Я

Поетеса та прозаїк Любов Відута – львів’янка. Іноді мені здається, що це визначення дуже важливе для творчості авторки, яка наприкінці 2018 року відсвяткувала 10-річчя від початку своєї активної творчої діяльності.

Її перша книжка «Працьовита бджілка» вийшла друком у 2008 році у Львові. У наступному ж, 2009 році, побачила світ тематична збірка про вибір професій «Ким я буду? Ким я стану?». У 2010 році видана збірка дитячих віршів, загадок, скоромовок «Усміхнулось сонечко» тощо.

Традиційно щороку з’являються на світ одна, а то й дві книжки авторки. Книжки виходять у Львові, Харкові, Києві, Чернівцях, Дрогобичі та ін.

На теперішній час Любов – авторка понад 30 книжок, серед яких переважна більшість – книги для дітей.

На цьогорічному Форумі видавців Л. Відута презентувала дві прозові книги – фантастичний роман «Ловці думок» і повість про життя та діяльність Кирила Селецького. Але і поезії Люба не зрадила. У видавництві «Пегас» вийшла її чудова Абетка для дітей...

Книги ці різнопланові, отже розпитувати авторку можна не тільки про її творчість, але й про, так би мовити, глобальне...

– Любо, скажи, якою, на твою думку, має бути сучасна українська література? Чи уявлення збігається з дійсністю?

Мистецтво кулінарії. Або чому місце чоловіка біля плити

Приготування їжі – це жіноча справа? Може й так. Але я переконалася в інакшому. І доказ цьому – Богдан Шрам.  Він навчається вже третій рік на факультеті ресторанно-готельного та туристичного бізнесу в одному з вітчизняних вузів. Свої здібності до кулінарії вдалося випробувати в одному з невеличких містечок центральної Словаччини. Його прямим фахом не є робота на кухні. Проте, на стажуванні в 5-зірковому готелі йому випала роль саме шефа. Про особливості професії, труднощі, з якими доводиться стикатися, читайте далі.

Що для тебе в кулінарії найбільша пристрасть?

Безперечно, задоволення людей, їх щира реакція на виконану мною роботу. Гість, який банально тобі посміхнеться чи передасть «Дякую», безповоротно заряджає енергією. З’являється натхнення працювати ще краще. Та й з іншого боку, робота виконана з помилками, не повністю задоволений гість – це все дає навіть куди більший поштовх до покращення власного "скілу".

Олександр Козинець: "Пишу про те, що відчуваю і про що не виходить мовчати"

Олександр Козинець — молодий талановитий письменник, музикант, куратор багатьох літературних проектів та автор пісень. Також він кандидат педагогічних наук, викладає у Національному університеті імені М. П. Драгоманова. Саме під час прослуховування одного з його курсів ми й познайомилися.

Після пар поспілкуватися вдалося й про літературу, й про пошуки натхнення, ще й почути його думки про розвиток авторів-початківців.

— У яких жанрах Ви пишете?

 — Найчастіше пишу лірику. На сьогодні також маю один завершений роман. А ще кілька невеликих колективних повістей у рамках одного літературного проекту, який триває увесь цей рік. До минулого року я приділяв більше уваги написанню поезії — вважав себе неготовим до написання серйозної прози. Точніше, хорошої серйозної прози. А от короткі історії — есе та оповідання — писав паралельно з віршами від початку творчої діяльності. Минає двадцятий рік, як я пишу. І хочеться розвиватися у цьому напрямку далі на більш професійному рівні.

— На які теми Вам найскладніше писати й чому?

Віктор Винник: Для мене найбільші радість і нагорода, коли приходить нова пісня

Написання інтерв’ю з Віктором Винником – українським музикантом, вокалістом, лідером рок-гурту «МЕРІ», розпочала зі знайомства з його біографією у Вікіпедії. І що мене найбільше вразило, так це окремий розділ у статті під назвою «Громадська позиція», який відкривається словами: «Віктор Винник не проводить жодних виступів у Росії. Пісні пише виключно українською мовою. Не належить до жодної політичної партії». Почала зазирати в інші вікі-біографії сучасних співаків, але такого більше не знайшла ніде – альбоми, нагороди, виступи, премії… А тут ось – громадянська позиція людини, яка висловлює вголос, і не тільки через пісню, всі свої почуття. Про це та багато інших цікавих речей – в нашій розмові:

 Гурт «МЕРІ» багатьом відомий через пісні «Мерідіани», «Я z України» тощо. Їх співають. Їх люблять. Коли і як цей гурт прийшов в твоє життя?

— Насправді це не гурт прийшов в моє життя. А я сам взяв його і створив для того, аби мати змогу виконувати власні пісні з колективом хороших музикантів.

Звичайно ж, цьому передував певний процес. Починали з гітарного дуету, потім нас ставало більше…

Між заснуванням гурту і першим живим виступом – понад шість років. Треба було б прискорити цей процес, адже втрачено багато часу і, мабуть певних можливостей. Це я тепер розумію. Тоді не хотілося поспішати. Тому, як є, так вже й є. Хоча ми й сьогодні нікуди особливо не поспішаємо.

Марія Дружко: Для мене найвище задоволення – зробити щось таке, чого від мене ніхто не очікує

Зараз вислів «люди з особливими потребами» вживається хіба не на кожному кроці. Для таких людей робиться дуже багато: створюються відповідні умови, надається пріоритет в усіх сферах... Не подумайте поганого, я не проти! Я – тільки «за».

Та ж іноді мені здається, що таке ставлення створює певні незручності для тих самих «людей з особливими потребами». Можливо, вони вважають себе звичайними? Нічим не згіршими за нас, «нормальних»? Або й кращими? От, наприклад, візьмемо громадську діяльність письменниці й журналістки Оксани Радушинської. Та такого активного волонтера лише пошукати! Пані Оксана встигає і посилки збирати, і з концертами наших вояків відвідувати, і писати цікаві повісті й романи...

Нехай і в іншому ключі, але теж стосується і камʼянчанки Марії Дружко, члена НСПУ, координатора артпроекту «VivArt», директора літагенції та видавничого дому «DRUMIYAV».

– Маріє, мені здається, що тобі не треба створювати якихось «особливих» умов. Навпаки, письменникам та й, взагалі, пересічним громадянам, можна з тебе приклад брати. Ти – працьовита, енергійна, наполеглива... Звідки такі бійцівські якості?

– Та хіба ж справді бійцівські? (посміхається). Ніколи не мала на меті комусь доводити, що потребую більшого, ніж маю, ніж дає мені моє оточення, Всесвіт взагалі. Просто я люблю те, чим займаюся, і прагну займатися тим, що до вподоби. Ймовірно, звідси й енергія до створення, реалізації та досягнення нового. Для мене найвище задоволення – зробити щось таке, чого від мене ніхто не очікує. Наприклад, покататися верхи, спуститися лісовою річкою на байдарці, освоїти новітні технології як от ведення інстаграм акаунту чи ютуб каналу, або запустити якийсь новий артпроект чи культурний захід.

Володимир Кільченський: Мені ще з дитинства слався шлях в небо – стати авіатором

Ще в дитинстві ми знаходимо для себе ідеал, на який орієнтуємось, чию поведінку копіюємо... Зараз дівчата намагаються бути схожими на актрис, співачок, хлопці – на героїв бойовиків.

У свій час мене теж не оминуло це захоплення. Але моїм ідеалом після прочитання трилогії Старицького став гетьман Війська Запорізького Богдан-Зіновій Хмельницький. Потім цілеспрямовано вишукувала книги про улюбленого героя.

Зараз часи інші. Інформацію про будь-яку історичну особу можна знайти в інтернеті або бібліотеці. Є й думка, що не був гетьман героєм, а лише п’яничкою, бабієм та злодієм. Та вірити в це не хочеться. Бо ж як жити без ідеалу?

Тому уявіть собі мою радість, коли познайомилась із цікавою непересічною особистістю – нашим земляком, льотчиком та письменником Володимиром Кільченським. А найбільше здивувало, що пан Володимир є автором трилогії про ті самі вікопомні події 1948-1952 років в Україні, тобто наші, так би мовити, естетичні, етичні смаки й погляди на історію нашої держави співпадають.

Яким чином льотчик перекваліфікувався у письменника? Про це наша з паном Володимиром розмова.

Сергій Дзюба: «Хто для мене взірець? Василь Стус і Микола Лукаш»

Сергій Вікторович Дзюба – відомий український поет, прозаїк, критик, перекладач та журналіст, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, котра тепер об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів і громадських діячів із 55-ти держав світу.

–Пане Сергію, почну нашу розмову не зовсім традиційно. Будь ласка, дайте відповідь на запитання, яке хотіли б поставити собі самі.

– Якою я бачу нашу національну літературу в майбутньому? В Україні вистачає талановитих письменників. Я взагалі вважаю, що українська поезія – найкраща у світі! Жив би, наприклад, видатний поет Василь Голобородько в Нью-Йорку чи Парижі, а не в рідному Луганську, думаю, цілком міг би одержати Нобелівську премію. Дякувати Богу, маємо вже всесвітньо відому українську письменницю Оксану Забужко. На жаль, це заслуга не рідної держави (де досі літератори почуваються ізгоями), а виключно пані Оксани, котра зуміла самотужки прорубати вікно в Європу та Америку.

Вікторія Ліснича про Міжнародний бізнес-форум, дипломатію та професійні стандарти.

 23 квітня відбувся ІІ Міжнародний бізнес-форум «БізнесWoman2018», де Міжнародна дипломатична рада в Україні виступила в ролі ексклюзивного партнера, спонсора і взяла на себе дипломатичну місію заходу. Сотні зустрічей, десятки прийомів у посольствах, консульствах та інших «високих кабінетах», десятки годин переговорів, презентацій з однією метою – організація ІІ Міжнародного бізнес-форуму «БізнесWoman2018».

То ж ми поспілкувалися з Вікторією Лісничою Президентом ГО «Міжнародна дипломатична рада в Україні», яка розповіла про Форум, Міжнародну дипломатію та професійні стандарти.

— Вікторіє Миколаївно, розкажіть, будь ласка, чим займається «Міжнародна дипломатична рада в Україні»?

— Кожен проект Міжнародної дипломатичної ради в Україні створюється з однією метою: презентувати могутній потенціал України всьому світу та продемонструвати, що наша держава на перше місце ставить людські та духовні цінності. Ми налагоджуємо дипломатичні місточки між країнами завдяки культурним та соціально важливим проектам.

Об'єднати вміст