Жінка-УКРАЇНКА

Іноді дивишся на людину й думаєш: ось той, з кого можна брати приклад. Не зважаючи на труднощі й фізичні проблеми, людина багато працює, має значні досягнення, веде активну громадську діяльність. Про кого йдеться?

Письменник, журналіст, громадський діяч Геннадій Горовий народився 18 червня 1981 року у знаменитому селі Трипілля, що на Київщині. Там і пройшли перші дитячі роки, сповнені перших відкриттів. Знайомство з таким загадковим довколишнім світом починалося близько шостої години ранку, а закінчувалося пізньої вечірньої пори. І кожен день приносив щось своє, неповторне. Скільки відкриттів очікувало на хлопчика! На власному досвіді він дізнався, що вогонь пече, не кожну собачку варто намагатися погладити, а якщо піти самому до Дніпра – можна й заблукати…

Про дитинство й не тільки – у відвертому інтерв’ю Геннадія Горового.

– Треба так розуміти, що ти був хлопцем непосидючим, але рідні намагалися ненав’язливо спрямовувати дитячу енергію у більш безпечних напрямах?

– Так точно. Тому тато брав із собою на риболовлю, вчив кататися на велосипеді. Мама прищеплювала любов до книжок, малювання, музики та розвиваючих мислення ігор. Бабуся (мамина мама) давала різноманітні доручення і тим привчала до відповідальності. Найулюбленішим із її завдань була купівля молока: береш гроші, літрову банку та й біжиш до бабусиної подруги. За дитячими мірками то були мандрівки ледь не на край світу.

– А потім трапився переїзд родини до міста Обухова... Скільки тобі років було?

– Зовсім маленький був. І сам переїзд не дуже то й пам’ятаю. А от те, що було до та після нього чомусь закарбувалося в пам’яті добре. Особливо “до”. І зараз батьки дивуються, коли чують мої спогади про трипільський період. Мовляв: “Ти не можеш того білого кота пам’ятати. Замалий ще був”. Але при цьому додають, що пам’ятаю все правильно. :)))

– Великі зміни для такої маленької людини. Сумував за друзями, за містами, де народився, де пройшли перші роки життя?

– У дитячому віці ця туга швидко минає. До того, незмінними лишилися інтереси: мандрівки незнайомими місцями, велосипед, плавання, музика та герої улюблених книг: казкові жителі країни Оз, сміливий хоббіт Більбо, непосидючий Еміль із Льонеберга, герої книжок Володимира Владка, Жуля Верна, Олександра Дюма і… козака Енея, авторства неперевершеного Івана Котляревського. Ця книга й нині залишається найулюбленішою.

– Кажуть, що улюблені герої допомагають знайти себе в житті, підтримують, надихають...

– Щось таке є... Пізніше, вже у школі, захоплення літературою отримало своє неочікуване продовження. Я почав вигадувати різноманітні історії для деяких своїх однокласників. Вигадував, записував у спеціально відведені для цього зошити, а друзі читали і просили ще. І оскільки читалися ті вигадки швидше, ніж писалися, треба було докладати неабияких зусиль, аби чергова історія творилася чим швидше.

– Яким чином ти відточував свою літературну майстерність? Звертався за порадами?

– Вагому роль у моєму формуванні як майбутнього письменника зіграла класна вчителька Катерина Миколаївна. Завдяки їй я й написав свої перші римовані рядки. І хай ті спроби були такі собі, без них, можливо, так і не народилися б сьогоднішні, вже професійні.

Але на перших порах, у мене привілеювали саме прозові твори. Процес захоплював, затягував, хотілося писати більше, краще. Проте, вигадування пригод аж ніяк не заважало пригодам реального дитячого життя. Деякі з них навіть лягли в основу повісті для дітей «Дзел-ле-енннь-світ», яка у 2012 році була відзначена Міжнародною україно-німецькою премією ім. О. Гончара.

– Легко здогадатися, що твоїм улюбленим предметом була література?

– Не тільки. Найбільше подобалися фізкультура, праця і література. Перші два не в останню чергу за відсутність домашніх завдань, а література давала можливість відкрити для себе нових цікавих авторів, героїв та дати розуміння, за рахунок чого можна покращити власні твори.

– А першою публікацією стала проза чи поезія? І коли?

– По завершенню школи дитячі забавки творчістю отримали неочікуване продовження. Почута від знайомого історія перетворилася на вірш, який був надрукований в районній газеті «Обухівський край». Під віршем стояв підпис – Геннадій Горовий. Ця приємність, в купі з підтримкою рідних та друзів, надихнула на подальшу роботу. І під час вступу до університету, я мав уже, хоч і скромний, але доробок. Між іншим, саме ті вірші допомогли в ключовий момент зорієнтуватися з остаточним вибором професії.

– Вибач, далі про делікатне... Коли погіршився зір, про що ти спершу подумав?

Вибачаю. Вечірня зоря підліткового віку – період сам по собі не простий. Одномоментно можуть бути присутні драма, комедія і пригодницький триллер. Так що складнощі з очима вплелися в цей букет почуттів і вчинків достатньо органічно. Головною проблемою була необхідність адаптуватися до нових реалій.

– Захоплююсь людьми, які вміють долати труднощі, які не бідкаються й не скиглять, навпаки, ставлять собі мету й наполегливо працюють, аби її досягти. А ти робив те, що не всякому сміливцю по плечу. Це я згадую проекти, що увійшли до Книги рекордів України. Чи то я помиляюсь?

– Ну, є таке... (посміхається). У 2009 році брав участь в проекті Першого національного радіо «Світло для друга», в рамках якого група тотально незрячих українців провела у супроводі професійних спелеологів майже добу в печерах «Млинки» Чортківського району Тернопільської області.

Ми пройшли кількагодинними маршрутами. При цьому наші зрячі колеги вимкнули свої ліхтарі, аби урівнятись із нами у фізичних можливостях. То був унікальний проект. Ніхто у світі до нас на подібне не відважувався. Учасники проекту були занесені до Книги рекордів України. Можна було б і на Книгу рекордів Гіннеса подаватися, але стали на заваді суто технічні проблеми.

– Але ж були й інші?

– Так. У 2013 році брав участь в проекті «Небо для вільних» (Крим), у рамках якого в складі команди із восьми тотально незрячих українців здійснив

парашутний стрибок з приземленням у відкрите море. Всі учасники проекту також були занесені до Книги рекордів України.

– Де можна знайти інформацію щодо цих неймовірних подій?

– В інтернеті. Ми зробили декілька програм. Деталі про проект «Небо для вільних» є за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=vuwKhfQ0-Tg

– Зараз ти ведеш телевізійну програму «Просто передача». Хто є героями твоїх репортажів? Як ти їх обираєш?

– Конкретно зараз не веду (сподіваюся тимчасово), але вів упродовж достатньо тривалого часу. В основному підбирав людей під теми («Арт-терапія», «Любов до себе», «Сироїдіння» тощо), але іноді бувало і навпаки – створював тему під людину (скажімо передача з письменником для дітей із Кам’янського Олегом Майбородою). Ця робота дала мені неоціненний досвід. І я дуже вдячний тодішньому  директору телеканала Володимиру Дону за пропозицію спробувати себе в якості телеведучого. Так, потрібно було вирішити чимало суто технічних проблем (робота на камеру без підгляду має свою специфіку, але подолати можна все. Було б бажання. Деякі випуски можна побачити в ютубі. Я й сам їх буває переглядаю. Такі прикольні відгуки трапляються: «блин, что за ведущий?! Подумал сначала что он манекен, мёртвый»). Подібні відгуки як ні що інше стимулювали до подальшої роботи над собою.

– Окрім роботи на телебаченні й чисто літературної діяльності, ти знаходиш час і для мистецьких проектів, як от: організація та проведення конкурсів і фестивалів. Розкажи про них детальніше, будь ласка.

– В основному моя громадська діяльність направлена на реабілітацію людей з інвалідністю засобами мистецтва. Найбільш успішним проектом я б назвав фестиваль-конкурс “Поетичний рушник”. Ми проводимо його спільно з Обухівською міською радою ще із 2011 року. За цей час участь у ньому взяло чимало неймовірно талановитих  поетів з усієї України. Кілька разів учасники мали змогу брати участь у всеукраїнських літературних майстер-класах, у концертних програмах, друкуватися в колективних збірниках… Це стало можливим завдяки тісній співпраці із такими організаціями як ВГО “Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів”, ВГО “Народна академія творчості інвалідів” тощо. Про фестиваль за ці роки було сказано та написано вже чимало. Чи не найбільше особисто мені до вподоби стаття літературознавця, члена Національної спілки письменників України Алли Гоцик-Диби ще за 2015 рік (http://www.koonspu.org/index.php/konkursy/149-peremahaiuchy-zbuvaiemos).

А є ж іще й просто творчі проекти накшталт “Світ у слові”, який покликаний донести до людей з інвалідністю творчість сучасних українських поетів в аудіоформаті. Твори надиктовують самі автори. В сукупності з їхніми біографіями, що додаються до творів, це дає можливість яскравіше уявити і вірші, й автора. До цього проекту додати композитора, задля поєднання поезій з авторським музичним контентом, взагалі супер було б.

– В одній із телепередач ти сказав, що літературна діяльність – то і щастя, і страждання, і виклик. Щастя – коли пишеш, страждання – коли текст «не йде» і виклик професійній майстерності. А які тексти для тебе найскладніші, як для письменника? Вірші, загадки, проза?

– Найскладнішим для мене є писання на замовлення. Все інше вторинне. Творю, звісно, й замовне, Завдяки цьому навіть народилися деякі з моїх улюблених творів, та все ж віддаю перевагу вільному польоту.

– Цікаво, як знаходиш теми? Чи вони самі тебе знаходять?

– А що його шукати? Життя ж оно – довкола вирує. Лише не лінуйся конвертувати його в поетичні чи прозові рядки.

– Твої пріоритети у житті?

– Головний пріоритет – людяність. Лишитися людиною за найскладніших ситуацій. Цілком підтримую бучанського поета і репера Михайла Невідомського:

«При будь-яких обставинах,
При мирі та війні,
У нас один обов’язок:
Лишатися людьми.».

– Як вважаєш, значний літературний доробок – повністю твоє досягнення?

– Ні. Я завдячую своїми успіхами батькам, друзям, шкільним вчителям і університетським викладачам, голові Всеукраїнського літоб’єднання «Радосинь» Дмитрові Чередниченку та всім добрим людям, які траплялися на моєму шляху.

Довідка.

Нині в доробку Геннадія чотири поетичні та дві прозові книги (остання – «Шкільна брама», була надрукована  на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «УКРАЇНСЬКА КНИГА» 2016 року рельєфно-крапковим шрифтом Брайля для незрячих дітей).

Вірші увійшли до збірки творів сучасних українських авторів для дітей «Вишиванка для сонечка» (2018).

Письменник  є членом редакційної ради Всеукраїнського журналу для дітей «Дзвіночок», веде телепередачу на Обухівському телеканалі «Студія бард», чимало часу приділяє громадській діяльності, бере участь в цікавих проектах та акціях. Його ім’я двічі занесено до Книги Рекордів України…

Розмовляла Еліна Заржицька