Жінка-УКРАЇНКА

Олександр Козинець — молодий талановитий письменник, музикант, куратор багатьох літературних проектів та автор пісень. Також він кандидат педагогічних наук, викладає у Національному університеті імені М. П. Драгоманова. Саме під час прослуховування одного з його курсів ми й познайомилися.

Після пар поспілкуватися вдалося й про літературу, й про пошуки натхнення, ще й почути його думки про розвиток авторів-початківців.

— У яких жанрах Ви пишете?

 — Найчастіше пишу лірику. На сьогодні також маю один завершений роман. А ще кілька невеликих колективних повістей у рамках одного літературного проекту, який триває увесь цей рік. До минулого року я приділяв більше уваги написанню поезії — вважав себе неготовим до написання серйозної прози. Точніше, хорошої серйозної прози. А от короткі історії — есе та оповідання — писав паралельно з віршами від початку творчої діяльності. Минає двадцятий рік, як я пишу. І хочеться розвиватися у цьому напрямку далі на більш професійному рівні.

— На які теми Вам найскладніше писати й чому?

— Зараз — на соціальні. А ще громадянську лірику. По-перше, складно бути об’єктивним в тій ситуації, яка відбувається в країні, по-друге, не хочеться бути голослівним. Я в багатьох подіях не брав безпосередньої участі. Тому намагаюся свідомо цих тем уникати. Пишу про те, що відчуваю і про що не виходить мовчати. Більше хочеться про добро. «Чорноти» й жаху й без мене напишуть чимало.

— Як гадаєте, чи можна навчитися гарно писати? Чи потрібно народитися із «письменницькою іскрою»?

— Мені здається, що можна навчитися технічно писати досить пристойно. Навіть цікаві сюжети створювати й стати публікованим автором. Нині по всій країні проводять безліч семінарів та творчих тренінгів. Там навчать певних законів і правил творення текстів. А от чи буде в цих віршах чи романах «душа» і чи зачеплять вони читачів — питання. Гадаю, потрібно мати талант, щоб через роки наполегливої праці назвати себе письменником. Зараз багато хто пише, але талановитих авторів можна порахувати на пальцях.

— Кажуть, кожен письменник має свою музу. Яка муза у Вас?

— В мене муза об’ємна й колективна. Я багато чим надихаюся: людьми, випадковими зустрічами в транспорті, снами, їхніми образами, недбало кинутими репліками перехожих на вулицях міста. Та якщо більш серйозно, то іноді відчуваю, що — умовно — моя муза має жіночу стать: бо пишуться жіночі м’які вірші. А подекуди вона говорить до мене більш стримано й по-чоловічому: виходять верлібри й експериментальні тексти.

— З яким літературним героєм Ви себе асоціюєте і чому?

— Хм… Насправді ніколи раніше не задумувався про це. Та перший, хто спадає на думку, — головний герой Ніла Ґеймана з «Історії кладовища» — хлопчик на ім’я Ніхто. Він усе свідоме життя прожив на кладовищі, однак він не самотній. Навпаки має дуже широке коло друзів та надзвичайний світогляд. Адже на тому кладовищі, де минуло його дитинство, поховані люди з різних історичних епох та соціальних класів. Вони не заздрять йому, не переймаються більше дрібницями, а розказують йому про правду життя. Психологічно мені його образ дуже близький. Однак якогось конкретного героя, з яким я себе асоціюю, назвати не зможу.

— Чи бувала у Вас творча криза ?

— Звісно! Упродовж дві тисячі десятого — дві тисячі одинадцятих років. Я кілька разів почув від різних людей, що мої вірші — примітивні, бездарні й нікому не потрібні; що час зайнятися чимось серйозним і більш «чоловічим», аніж бавитися в рими. Це настільки сильно мене зачепило, що за ці два роки я написав усього кілька віршів й узагалі втратив бажання до творчості. Було відчуття спустошення й розчарування. Та, на щастя, все проходить. Бажання писати все-таки взяло гору. Потім не писати я вже не міг. Зараз теж не уявляю життя без літератури. Але мислити в текстах завжди однаково звісно ж не можна. Та й не вийде. Нові періоди змінюють старі. А іноді хочеться й перепочити, зробити паузу. Це як протягом дня бути активним, а потім чекати ночі для відпочинку. Так і у творчості. На мою думку, не можна безперестанку працювати, штампуючи твори. У кожного автора бувають періоди «сну», коли він відновлює сили, бачить сни й «прокидається» з чимось новим. Це потім обов’язково з’явиться у його творчості.

— Які поради дасте письменникам-початківцям ?

— Багато хто й мене відносить до авторів-початківців. Бо за 20 років я ще не видав жодної книги. А в нас як судять: немає книги — який ти письменник! Та все ж порекомендую знайти для себе того автора, який відгукуватиметься або образністю, або майстерністю, або ритмом, мелодикою чи своїм життєвим шляхом чи організацією творчого процесу. Сьогодні в літературі справді багато авторів на різний смак. Тому ще важливо й зерно від полови відсіювати. Той, хто не женеться за короткочасним успіхом, може з початківця вирости в глибокого автора. Якби я свій творчий шлях розпочинав зараз, маючи досвід, який збирав двадцять років, то писав би спочатку верлібри, шукаючи несподівані образи, й поступово переходив би на римовані вірші. Не менш важливо кожному автору, не залежно від рівня його майстерності, також багато читати й бути уважним до деталей та їх описів іншими авторами.

— Від чого, на Вашу думку, залежить успіх у сфері письменництва?

— Я не маю відповіді на це запитання. Література — моє хобі, я навіть за освітою не є філологом, на життя заробляю зовсім іншим. На жаль, поки не навчився заробляти творчістю. Та й чомусь за хліб, перукарню, сантехніка люди звикли платити, а вірші й тексти мають бути безкоштовні й бажано на замовлення тут і тепер. Та вірю, що і в Україні все поступово зміниться. Час покаже, як буде далі. Стати успішним літератором мріє кожний автор. Я теж мрію й працюю над собою!

— Дякую за розмову!

 — І я Вам, Юліє, дуже вдячний!

Cпілкувалася Юлія Яхшинян