Жінка-УКРАЇНКА

Нещодавно побачила світ книга знаного краєзнавця, заступника голови правління Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, головного редактора газети «Культура і життя» Євгена Букета «Швачка – фенікс українського духу» (К.: Український пріоритет, 2016. – 360 с. + іл.). Вона присвячена повстанню надвірних козаків 1768 року, відомому як Коліївщина.

Про нову дослідницьку роботу, а також те, чому потрібують переосмислення події, що розгорталися в Україні у XVIII столітті наша розмова з автором.

– Книга «Швачка – фенікс українського духу» вже друга Ваша праця про повстання надвірних козаків 1768 року. Чим викликана цікавість до цієї, здавалося б, загальновідомої теми?

– 2014 року побачила світ моя монографія «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини». Книга про Швачку її продовжує, доповнює і поглиблює розуміння ґенези повстання 1768 року. Це була остання за часів Речі Посполитої спроба відновлення держави Богдана Хмельницького на правому березі Дніпра в кордонах від Прип’яті на півночі, Случі, Горині й Дністра на заході і Чорного моря на півдні.

У новій книзі мною не просто в черговий раз спростовано міфи польської, російської імперської і радянської історіографії про Коліївщину, а введено це повстання в контекст міжнародних відносин третьої чверті XVIII століття та розкрито його як важливу віху українського національного державотворення.

Сьогодні як ніколи потрібне розуміння причин і наслідків тих жахливих маніпуляцій щодо Коліївщини, які за понад 200 років інформаційної війни проти Максима Залізняка і його побратимів вкоренилися в масовій свідомості. Адже головна мета наших ворогів – зламати віру козацької нації у власні сили, посіяти розбрат, зробити українців нездатними до опору новітнім агресорам.

– Поясніть детальніше, які основні факти щодо Коліївщини були викривлені?

– По-перше, з українців-учасників цього повстання намагалися зробити осатанілих різунів. Для цього було підмінено навіть етимологію самоназви народного виступу. Коліївщина походить від служби колійної, тобто надвірної, а не від дієслова «колоти». Тобто це повстання підрозділів надвірної міліції шляхетських маєтків, а не різанина. Відповідно й кількість жертв цього руху опору вимірюється далеко не тисячами й сотнями осіб. Приміром, число жертв при взятті Умані – кілька десятків осіб, аж 16 священників-греко-католиків в Київському і Брацлавському воєводствах стали жертвами своїх парафіян, які підтримали повстанців, криваві події в Фастові й Лисянці взагалі схожі на вигадку. Жертви серед єврейського населення також обраховуються значно меншими цифрами, ніж вважається. Щоб пересвідчитись у цьому достатньо було просто ознайомитися з документами кримінальних справ проти повстанців за 1768 – 1775 роки.

По-друге, ані Російська імперія, ані її духовенство не мали жодного стосунку до організації і розгортання повстання. У архіві Мельхіседека Значко-Яворського, що зберігається в відділі рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, я знайшов документ, у якому ігумен Мельхіседек закликає не підтримувати гайдамаків. Із цим листом можна ознайомитися на сторінках книги «Швачка – фенікс українського духу». Московський агент Значко-Яворський ще від 1765 року був висланий із Правобережжя, тому жодного стосунку до повстання не мав, через що спокійно дожив свій вік. А от лідери повстанців-колійців були не тільки знищені фізично, а й придані церковній анафемі.

І по-третє, польські конфедерати, вочевидь, були не ворогами, а союзниками українських повстанців. Їхнє політичне керівництво, домовляючись про підтримку Османської імперії, зобов’язувалося звільнити окуповану Річчю Посполитою в 1714 році територію української козацької держави. Саме тому похід Максима Залізняка і його побратимів від початку був схожим на тріумфальний марш, а збройні сутички виникали лише з польськими королівськими залогами.

– Що ж відбулося насправді в 1768 році і чому вороги України ще й досі маніпулюють фактами?

– Щоб це зрозуміти, потрібно дещо заглибитися в хронологію подій української історії XVIII століття. Коли гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик програв війну за визволення України і Річ Посполита остаточно окупувала Правобережжя, керівництво української козацької держави вдалося до тактики партизанської війни. Окремі підрозділи війська, диверсійні і добровольчі групи під керівництвом досвідчених вояків почали знищувати ворожі продовольчі склади, економії, атакувати окремі підрозділи військ, захоплювати зброю тощо. Ця війна в історії відома як гайдамацька.

У певні періоди, зокрема, в 1734–1742, 1750–1752 і особливо в 1768 році, боротьба набувала форм масових повстань, метою яких завжди було відновлення держави Війська Запорозького на теренах Правобережної України. Адже саме ця територія мала належати українській козацькій державі за низкою міжнародних угод, зокрема, згідно з Прутським мирним договором 1711 року.

Інтелектуальним центром цього руху було межиріччя Дністра і Південного Бугу – Ханська Україна, а також Буджак, Добруджа та інші землі Османської імперії, де здавна мешкали українці.

Тож 1768 року мало відбутися обрання гетьмана Війська Запорозького на великій козацькій раді за участі послів інших держав (Швеції, Франції, Кримського ханства, Османської імперії). Гетьманською столицею мала стати, вочевидь, Біла Церква, адже саме сюди переніс центр об’єднаної в 1704 році козацької держави гетьман Іван Мазепа і саме на взяття цієї цитаделі були спрямовані військові походи запорожців впродовж усього XVIII століття, включно з Коліївщиною. Відомо, що про спільний похід саме на Білу Церкву домовлялися в Умані полковник Максим Залізняк і підполковник Іван Гонта з москалями, які потім їх зрадили і заарештували. Відроджена держава повинна була змінити баланс сил у Європі на користь Османської імперії та її союзників і послабити вплив імперії Російської.

Ще одне малодосліджене питання – церковне. Виявляється, що від часу підписання у 1672 році гетьманом Петром Дорошенком Бучацької мирної угоди і аж до кінця XVIII століття всі козацькі монастирі і православні парафії Правобережної України належали до Браїльської митрополії Константинопольського патріархату. Спробу приєднати їх до Москви зробив 1761 року вищезгаданий Мельхіседек Значко-Яворський. Його дії викликали симетричну реакцію від річпосполитської влади – за підтримки землевласників свої володіння почала активно розширювати греко-католицька церква. У підсумку страждало українське населення та споконвічний козацький лад.

Багатьом із нас, хто знає міф про «Золоту грамоту» імператриці Єкатєріни, перекази про організатора освячення ножів ігумена Мельхіседека, казку про різанину в Умані, під час якої Іван Гонта вбив своїх дітей та інші вигадки мемуаристів-літераторів ХІХ століття важко повірити у те, якими були дійсні наміри повстанців-колійців у 1768 році. Окупанти як Правобережжя, так і Лівобережжя України над усе боялися держави Війська Запорозького і тому розгорнули проти Коліївщини нечувану інформаційну війну. Історію цього повстання підмінили й перекрутили так, що й дотепер точаться дискусії.

Правда про події почала повертатися, як не дивно, лише в радянський час, коли на державному рівні відзначали 200-річчя повстання. Щоправда, про його національно-визвольну складову говорив тоді лише доктор Петро Мірчук у Нью-Йорку, який видав в 1973 році свою монографію «Коліївщина». Вона досі вважається однією з найоб’єктивніших. Проте сам Мірчук зізнавався, що при її написанні йому бракувало документів, які мусили зберігатися в українських архівах.

Правду, очевидно, знав і уманський краєзнавець Григорій Храбан, який понад 30 років присвятив дослідженню Коліївщини. Він опрацював найбільше документів, вказав посилання на сотні нових джерел, але його «Спалах гніву народного», що побачив світ у Києві 1989-го, так і не поборов радянської цензури у національному питанні.

– Радянські історики, звісно, змальовували всі повстання як соціальні бунти, що зумовлені класовою боротьбою. А чи підтримують Ваші погляди сучасні українські науковці?

– Сучасні українські історики Козаччини зосередили свою увагу передусім на дослідженні політичної історії Гетьманщини доби Козацької держави. Гайдамацька проблематика до сьогодні залишалася на маргінесі наукових досліджень. Більш того, деякі українські науковці пропагували давно спростовані міфи польської історіографії, яка Гайдамаччину й досі розглядає як «соціальний бандитизм» проти цивілізаторської місії польської держави. Це дуже несправедливо щодо учасників повстання 1768 року, адже герої Коліївщини діяли за тими ж канонами козацьких воєн кінця ХVІ – середини ХVІІ століть, переслідували вони ті ж цілі, що і їхні попередники-полковники славного гетьмана Богдана Хмельницького.

Після підлого захоплення Залізняка й Гонти Микита Швачка, Іван Бондаренко, Сава Плиханенко, Мирон Губа, Яків Саченко та інші отамани поширювали заклики, що «не тільки лях, а й москаль є ворогом народу… тільки звільнившись від них обох хлоп руський одержить необмежену свободу».

Тільки в незалежній Україні ми можемо в деталях розповісти про те, як Микита Швачка на чолі повстанського війська 5 липня 1768 року штурмував Білу Церкву, де знаходилися польський гарнізон і значні сили москалів, які етапували до Києва полоненого полковника Залізняка. А також про бої між московськими підрозділами і запорожцями, що відбувалися на правобережних теренах, які вважалися територією Російської імперії.

Згодом чимало повстанців, зокрема й Микита Швачка, потрапили у московську неволю. Останні свідчення про «отамана Жвачку» знаходимо в документах про повстання Омеляна Пугача. Один із очільників Коліївщини, дійшовши в кайданах до Уралу, продовжує боротьбу проти імператриці Єкатєріни.

Хочу зазначити, що інтерес наукових кіл як до моєї першої книги на гайдамацьку тематику «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини» (К.: Стікс, 2014), так і до праці «Швачка – фенікс українського духу» доволі жвавий. Рецензентом обох книжок є доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАН України Олександр Реєнт. Також прорецензував другу і написав передмову до першої книжки доктор історичних наук, директор НДІ козацтва Тарас Чухліб. А автором передмови до книги про Швачку є доктор історичних наук, завідувач відділом джерелознавства Нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України Ігор Гирич. Значну допомогу при підготовці обох видань надали також заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Сергій Гальченко, директор Державної наукової архівної бібліотеки м. Києва Галина Порохнюк, член Національної спілки композиторів України Андрій Бондаренко. Їм я особливо вдячний за підтримку. Також хочу подякувати керівництву і членам Національної спілки краєзнавців України, керівництву і працівникам читальних залів Центрального державного історичного архіву України (м. Київ), Державного архіву Київської області, Державного архіву Житомирської області, Національної історичної бібліотеки України, Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, бібліотек Інституту історії та Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського та іншим установам і небайдужим до української минувшини людям, які постійно допомагають в історичному пошуку.

– А чому Ви порівнюєте полковника Микиту Швачку із феніксом?

– Військо Запорозьке впродовж XVI–XVIII століть уособлювало українську державність. Його звитяги жили у поколіннях людей славними іменами лицарів-полководців. Одним із таких феніксів духу був багатоликий отаман Швачка.

Із 1699 року в документах фігурує полковник Федір Швачка, який будучи на службі в Речі Посполитій (під булавою гетьмана Самійла Самуся) попросився у протекцію до кримського хана. Пізніше він підтримував гетьмана Пилипа Орлика, був полковником богуславським. У добу Коліївщини діяв, як відомо, звеличений Тарасом Шевченком полковник фастівський Микита Швачка. Максим Швачка був на Задунайській Січі, П. Швайка – серед керівників Київської козаччини 1855 року і навіть в добу УНР, у підрозділі Юхима Божка був козак Швачка. Таким чином ватажки-«Швачки» з’єднали воєдино багатолітні традиції української державності. Це прізвище під час визвольних змагань знову й знову воскресає, точнісінько як у легенді про чарівного вогненного птаха.

– Коли і де можна придбати книгу?

– Видавництво «Український пріоритет» планує представити її широкому загалу на Львівському форумі видавців 15-18 вересня. Перші примірники 14 серпня було презентовано в столиці Микити Швачки – Фастові, що на Київщині. Сподіваюся, що після Львівського форуму буде ще не одна нагода зустрітися з читачами і поспілкуватися про маловідомі сторінки історії українського державотворення.

Спілкувалася Тетяна Череп-Пероганич