Поезія Таїсії Шаповаленко

 

Благословенна мить

Ти зупинив благословенну мить,
Я не живу в ній – розкошую…
Далеке море вечорів  мені шумить,
А ранок денницею мене віншує.

Єдиним поглядом, зате яким…
Не розминутися і не забути.
Такий далекий, а близький такий,
У дні розлуки і в годину смути.

Благословенна, безконечна мить:
Сяйва раптового блаженні струми.
Дні пролітають і життя летить
І б’є крильми у потаємні струни.

Світ засвітивсь і зупинивсь на мить,
Непереборне небесне диво:
Зустрілись душі, як їх розлучить,
Весну у листопаді розбудили.

Яка всесильна ця господня мить!
У війни світ зайшов, нуртує
І нікому його вже зупинить,
І може, така мить його врятує.

Березень 2020

Магічний перстень

Мій найдорожчий перстень –
                            твій поцілунок на руці,
Один-єдиний, зате в мільйон каратів.
Мій оберіг в дорозі, у хвилини ці,
Світлого дня, чи ночі –
        в морі людському не без піратів.

Твій подарунок…
                      без написів, без слів…
Які, чи й можна повторити!?
Хтось там карбує: «минає все,
                                 а це і поготів».
Хіба тільки словами можна говорити?

О, ці несказані слова,
                              магічні, без одеж,
без віку, не залишають нам минулого,
Всевладні: Боюся закохатися…  Я – теж.
Я дякую зіркам, ми навіть
                   у віках не розминулись.

Грудень 2019

Гілочка пальми

Золоті сіті розставляє вечір
На місяць, пальми, на самшити,
Те золото бере й мене за плечі
І хоче і мене заворожити

Очима, трунком золотавим,
Словами,  що тут говорити!?
Може, це зілля від лукавого.
І я не знаю: пити чи не пити,

І як нам розминутися очима,
І звідки ця заціпеніла смута…
І незбагненна, й безпричинна,
І як її тепер нам перебути!?

Обнявшись ніжно голосами,
Як цю печаль допить до краю.
Гілочці пальми моя: «Осанна»,
А хто кого заворожив, не знаю.

Листопад 2019

Намисто розмови, коралове

Це намисто розмови, коралове,
Стонадцять разів перенизую, де тільки можна.
Слово до слова, намистина до намистини…
З найдорожчих коралів Атлантиди вельможної,
Цілий всесвіт вони у собі вмістили.

Це намисто розмови, коралове,
Морськими припливами і відпливами перемите,
Переміряне до слова, до намистини… вволю.   
Я за нього розлукою довічне сплачую мито,
Перенизую ж золотою ниткою Долі.

Квітень 2020

Колядка

Променем зірки, нитками дерев
З Антоничем – хрущем на вишні –
Зшиваєм землю й небо довколишні.
Різдво в дорозі, мороз бере…
Рождається  Всевишній.

Може, комусь від нашого шиття,
Скажем, ні холодно, ні жарко,
Та ми до обрію ще пришиваєм хмарку –
Комусь хай потеплішає життя –
Січе ж у кожну шпарку.

Нам у подяку за такі труди
Зима-газдиня і Свят-вечір-газда
Дадуть окраєць місяця на празник.
Правда, колядники-сади
В нас видурять його одразу.

На щастя, на здоров’я,
На Новий рік,
На літа многая!

Січень 2005

Різдвяний малюнок

За заметами пам’яті…
Боже, які замети незайняті!
Яблуні-щедрувальниці
В білих хустках маминих
Попід вікнами
В діда Миколи, Андрія…
У завіях
        не видно вікон.
На чотири сторони світу
Щедрують віхоли...
Пробиваюся крізь замети…
Защедрувати б
З дороги… так нікому.
У фіолетах вечора,
Під місяцем-ліхтарем
щедрівка матері
блукає садом…
Та Оріон сузір’я –
Золоті ключі –
Все, що лишилося від хати,
на старих яблунях
Батькових…
Гойдає вітер.

Січень 2006

Чорнобильський вітер

Запалимо свічі
У храмі Михайла Архістратига
За упокій, Господи,
сіл: Красного, Усова, Зимовища,
Машова, Городчаного і Хоромного –
Приходу храму і річки Несвіч…
За упокій, Господи, тих,
Хто стоїть тут думками непрощеними
Батька, брата, сестри і друга,
Ця вселенська молитва,
У якій наші тіні од світла
зійдуть розписами на стінах,
хитнуться на вівтарі здичавілім
У храмі, обжитому лиш вітрами
та воїнством статечних дерев навколо,
з якого клітиною кожною ми винесемо
Тремтяче сяйво свічок,
Яких нам ніколи уже не згасити.
І понесемо – світ за очі –
Не оглядаючись, щоб не бачити,
Як Свічку храму Архістратига
Задуває чорнобильський вітер.

2006 рік

Чорнобильський час

Час витікає з тріснутих грудей
На первоцвіт, на проліски-приблуди,
А він стоїть у бронзі як Антей,
Бинтують дві берези йому груди.

Йдуть мимо нього кинуті хати…
У землю… зупиняють вікна,
Сади обмерли – нікому зайти –
Ліси напнули тишу непривітну.

А він стоїть – нікого не забув –
Час розмива поліщуків на карті –
Приходить диких кабанів табун
Сюди постояти в почесній варті.

А то ще й коні дикі забредуть…
Зустрітися б із ким – так ні з ким –
І в них обірвано всі лінії в роду –
Хіба що із забутим обеліском.                  
           
А там, дивися, приведуть лошат,
Траву поспасують між літер…
Час зупинився тут і вже не поспіша
Та гасить поминальні первоцвіти.

Вересень 2011

Ніч великої тривоги

Закричали гуси над Києвом уночі –
Чорний вітер розлився ріками –
Ніде бідним їм сісти спочить
Та й зустріти по-людськи їх нікому.

Море ночі, розгойдані далі хмар,
Підрізає крила вітер зі Сходу,
Й берег ранку в тумані примар –
Рідні гнізда з землею вже проданo.

Ми із другом вийдемо їм навстріч,
Друг мій – найда чотирилапа,
Непроглядна розгнуздана чорна ніч –     
На надіях важка непоправна крапка.

Й де той ранок? Чи стане нам крил
Рідні землі і ріки відстояти? 
(Гуси колись врятували Рим!)
Зупинитись їм би в нашій історії.

Весна 2010

Рік Дракона

Тягне холодом крізь щілини часу…
Довга тінь страху скралась між них
І тримає тридцятих років гримасу…     
На протягах зловісних лих.           

Блисне затиллям новітніх батиїв,
Перетолочить гени аж до орди…
В двадцять першім столітті Київ  
Стоїть в облозі пройди -
                                       
світів з тим же Юдою Іскаріотом.
Не в щілини – в проломи часові
Заганяють історію з патрійотами…
Ті самі протяги, тіні лиш нові.

Ще віроломніші – суцільні спини
Без облич. Як трапилося так, коли
В людині заблудилася людина
І здичавіла… без молитв?

Квітень 2012

Чорний вітер війни

Чорний вітер війни північний
Розшматовує наші землі на Сході
Віроломно, цинічно
Усім братським набродом.

Духом Каїна одержимим:
По світу вічно шукати смерті
Між прокляттями і наживою…
Тінь Каїна там розпростерта –

Знамення третього Риму.
Градами землі засіяні
Від Чечні, Абхазії, Криму.
Вічні війни – в генах Росії

Од Каїна о к а я н н і й…

Жовтень 2014

Подорожній   

Зупинилось літо на пристанях,
Білить сонцем піски на березі,
Ластівками небо розхристує
По дорозі на вересень.

Зупинюся й собі постояти,
На причалах – високі просині.
Схоже, з літом  (ей, хто є Ти!?)
По дорозі мені до осені…

Підуть хвилі заплавами,
Відцентровані вже фарватером.
Щось не видать пароплавів,
Попутного навіть катера…

Дні стоять розтривожені,
А мої всі тривоги вдавані
Не біда, з таким подорожнім
Переплутати  навіть гавані.

Серпень 2016

Стріла Стрільця

Закінчилися стріли у Амура,
Людство зайшло у кризи світові,
Із моди вирядивши трубадурів.
Зате в Стрільця стріла на тятиві,

Лук золотий і стріли наконечні.
Мисливець, воїн, мандрівник,
По лицарськи діла сердечні
Пускати стрілами не звик.

Надійні і безцінні атрибути
Світ ігнорує їх, а жаль…
Бо зупиняють миті незабутні
Стрімкими стрілами бажань.

Які тепер надії на Амура?!
Здалось мені: (мине чи не мине,
Не закохатися б лиш здуру)
Стріла Стрільця підстеріга мене.

Різдво 2017

Епоха Риб

Епоху Риб перелистаю до сторінки:
Пісками днів занесено сліди…
Земні і неземні підкажуть лінки:          
Сліди лежать під знаками біди.

Ще не прочитані, та незникомі,
Не переписані в угоду до кінця:
Єгипет не відкрився ще нікому,
В Тибеті в Нього лаври до вінця.

Вінець терновий же – в Єрусалимі,
Обітований Гетсиманський сад…
І чаша сія, й апостоли всі мнимі
У юрмищі такім близькім до зрад.

Святійші Риби вже в заплавах Лети,
Підрізані в епохи плавники…
Лишаються у безвісті планетній
Обагрені Розп’яттям сторінки.

Березень 2020

 

Галілея 

1

У Тверії на березі Генісарегу 
Пальми реліктові як обереги…
То дощ, то вітер пройде по воді,
Десь там, може, і Він ходив тоді.

Як тут не розігнатися уяві:
Дощ істинний, часи трухляві.
Сонце на західний гори вівтар
Скине вінець терновий хмар.

Й десь там, по писаному ніби,
Він вийде в місячному німбі:
Вся осіянна Галілея перед ним.
Тьмяніє у віках Єрусалим.

Квітень 2020

                                
2

Перш, ніж півень запіє

А цей озвався після третіх,
Під ранок, навіть не вночі.
У сні хтось ніс мені ключі
Схоже, під страхом смерті.

Ключі мені несуть, навіщо?
Вже третій піє, я у ніч біжу.
Як то було, уже не докажу.
Цей сон, може, й не віщий

Я ж прокидаюсь. Боже, де я?
Дивне блаженне відчуття:
Я вдома – таке серцебиття,
А за вікном готелю – Галілея.

Ключі несуть, а сон у руку,
Душа – на грані потрясінь:
Звичайний півень, як усі,
У душу крильми постукав.

Квітень 2020