Поезія Таїсії Шаповаленко

Назустріч вітру

          Такою може бути назва всієї добірки 
                          Таїсія Шаповаленко

Різдвяний малюнок

За заметами пам’яті…
Боже, які замети незайняті!
Яблуні-щедрувальниці
В білих хустках маминих
Попід вікнами
В діда Миколи, Андрія…

У завіях
        не видно вікон.
На чотири сторони світу
Щедрують віхоли...

Пробиваюся крізь замети…
Защедрувати б
З дороги… так нікому.
У фіолетах вечора,
Під місяцем-ліхтарем
щедрівка матері
блукає садом…
Та Оріон сузір’я –
Золоті ключі –
Все, що лишилося від хати,
на старих яблунях
Батькових…
Гойдає вітер.

 

Колядка

Променем зірки, нитками дерев
З Антоничем – хрущем на вишні –
Зшиваєм землю й небо довколишні.
Різдво в дорозі, мороз бере…
Рождається Всевишній.

Може, комусь від нашого шиття,
Скажем, ні холодно, ні жарко,
Та ми до обрію ще пришиваєм хмарку –
Комусь хай потеплішає життя –
Січе ж у кожну шпарку.

Нам у подяку за такі труди
Зима-газдиня і Свят-вечір-газда
Дадуть окраєць місяця на празник.
Правда, колядники-сади
В нас видурять його одразу.

На щастя, на здоров’я,
На Новий рік,
На літа многая!

 

Чорнобильський вітер

Запалимо свічі
У храмі Михайла Архістратига
За упокій, Господи,
сіл: Красного, Усова, Зимовища,
Машова, Городчаного і Хоромного –
Приходу храму і річки Несвіч…
За упокій, Господи, тих,
Хто стоїть тут думками непрощеними
Батька, брата, сестри і друга,
Ця вселенська молитва,
У якій наші тіні од світла
зійдуть розписами на стінах,
хитнуться на вівтарі здичавілім
У храмі, обжитому лиш вітрами,
та воїнством статечних дерев навколо,
з якого клітиною кожною ми винесемо
Тремтяче сяйво свічок,
Яких нам ніколи уже не згасити.
І понесемо – світ за очі –
Не оглядаючись, щоб не бачити,
Як Свічку храму Архістратига
Задуває чорнобильський вітер.

2006 рік

 

Чорнобильський час

Час витікає з тріснутих грудей
На первоцвіт, на проліски-приблуди,
А він стоїть у бронзі як Антей,
Бинтують дві берези йому груди.

Йдуть мимо нього кинуті хати…
У землю… зупиняють вікна,
Сади обмерли – нікому зайти –
Ліси напнули тишу непривітну.

А він стоїть – нікого не забув –
Час розмива поліщуків на карті –
Приходить диких кабанів табун
Сюди постояти в почесній варті.

А то ще й коні дикі забредуть…
Зустрітися б із ким – так ні з ким –
І в них обірвано всі лінії в роду –
Хіба що із забутим обеліском.          
           
А там, дивися, приведуть лошат,
Траву поспасують між літер…
Час зупинився тут і вже не поспіша
Та гасить поминальні первоцвіти.

Вересень 2011

 

Ніч великої тривоги

Закричали гуси над Києвом уночі –
Чорний вітер розлився ріками –
Ніде бідним їм сісти спочить
Та й зустріти по-людськи їх нікому.

Море ночі, розгойдані далі хмар,
Підрізає крила вітер зі Сходу,
Й берег ранку в тумані примар –
Рідні гнізда з землею вже проданo.

Ми із другом вийдемо їм навстріч,
Друг мій – найда чотирилапа,
Непроглядна розгнуздана чорна ніч –     
На надіях важка жирна крапка.

Й де той ранок? Чи стане нам крил
Рідні землі і ріки відстояти?
(Гуси колись врятували Рим!)
Зупинитись їм би в нашій історії.

Київ.  Весна 2010 року

 

Рік Дракона

Тягне холодом крізь щілини часу…
Довга тінь страху скралась між них
І тримає тридцятих років гримасу…  
На протягах зловісних лих.           

Блисне затиллям новітніх батиїв,
Перетолочить гени аж до орди…
В двадцять першім столітті Київ  
Стоїть в облозі пройди -
                   
світів з тим же Юдою Іскаріотом.
Не в щілини – в проломи часові
Заганяють історію із патрійотами…
Ті самі протяги, тіні лиш нові.

Ще віроломніші – суцільні спини
Без облич. Як трапилося так, коли
В людині заблудилася людина
І здичавіла… без молитв?

Квітень 2012

 

Пам’яті друга

             В. П.

Завтра уже, як не як, Покрова,
А цей метелик нізвідки
Кольорів чорнобривця й нагідки
Жде… щоб ти був здоровим.

Не боїться ні холоду, ні морозу,
Розгортає назустріч крильця,
Припадає до чорнобривців…
А якщо перейти на прозу:

Зустрічає зиму метелик мужньо
Сам на людському цвинтарі,
Поминає, може, шукає митар
Пару свою подружню?

Радий зустрічі випадковій…
Згадаємо разом і мого друга,
День застигає тугою…
Завтра уже, як не як, Покрова.

13 жовтня 2013

 

***

У Ялті думається про Гурзуф,
Його троянди в морі – Адалари.
Там за горою, схожою на зубра…
Хтось піднімає білий прапор хмари

До миру, перемир’я, до грози?..
Я ж визнала свою поразку повну,
Знічев’я в морі хвилі бірюзи
Із чайками крильми виловлюю.

То мушлі вислуховую до тиш,
То ще якусь придумую розраду…
І поки ти за горами мовчиш,
У морі наші Адалари крадуть…

У перемир’ї цім хистка межа.
На гори звідусіль виходять хмари,
Вже по Ай-Петрі блискавки біжать,
Шторми зривають в морі Адалари.

Цикади скрипки поховали на грозу,
Ще від учора на прогнози спершись,
Хтось обирає Ялту, хтось – Гурзуф…
Одвічне коло – ми в ньому не перші.

Вересень 2009
Ялта

Освідчення

Боже мій, я закохалася… у Гурзуф…
Адаларів вітрила напинаю над яхтою.
Берег моря виноградну цілує лозу –
Я розриваюсь між Гурзуфом і Ялтою.

Може, це безумних стихій ворожба,
Може, ще не пізно кинути якір…
Це ж не місто – загублений в часі жбан
Сонця й магічних сакральних знаків,

Що зривають вітер такий в голові.
Ох ці таври, втаємничені Геродотом,
Перекинулись бранки в скелі берегові,
Ну, а бранці – у кипариси скорботи.

І стоять, і мовчать, вони тут і не тут…
Замочивши у хвилях сірі сутани,
Приміряють сонце – корону золоту
Діви-скелі і ждуть самого султана.
 
Що їм днів, років золота луска…
Я ж блукаю між їхніми голосами.
З обіймів ніжності мене не випуска
Це місто з голосом… тим самим.

Листопад 2011

 

Її величність - печаль

Приймаю її величність печаль –   
Світло, сяйво в астралі –
За благодать, яка, зазвичай,           
Сходить і йде по грані

Вільно, свавільно, без каяття,
Десь з гіркотою причастя,
Й переповнює все життя
Самозваним цим щастям

На зухвале й далеке ім’я,
Може, комусь на подив…
Щоб розлуку, не звикну ніяк,
Прийняти як нагороду,

І ждать до останнього…
Хтось щасливий по-іншому.
Життя – це довге прощання,
Щоб не сказати більше.

Січень 2013

 

***

Душа на душу задивилася
Віроломно навзаєм –
Очей ніяк не одведе
Через роки та віддалі
            з повинною…
Як надивитися – не знає –
        на цілу вічність,
безоглядно й віддано…
Де розминутись хоч на день,
І як спокутувать провину
Поглядів тих зустрічних
В морі людському,
                в якому
Ми перехожі і майже гості.
Не перейти б лиш
        дороги нікому
Ні морем, ні сушею…
           
Поза часом і поза простором         
Непідвладні нам наші душі.

Різдво 2013

 

Чорний вітер війни

Чорний вітер війни північний
Розшматовує наші землі на Сході
Віроломно, цинічно
Усім братським набродом,

Духом Каїна одержимим:
По світу вічно шукати смерті
Між прокляттями і наживою…
Тінь Каїна там розпростерта –

Знамення третього Риму.
Градами землі засіяні
Від Чечні, Абхазії, Криму.
Вічні війни – в генах Росії

Од Каїна о к а я н н і й…

Жовтень 2014

 

***

Синичок жовтогруді дзвіночки,
Розвішані на деревах,
Розгойдують ранок
              рожеволиций
Весні співають дзвінкі хорали.
Вона вже не за горами,
Уже їй не зупиниться…
Звучать у верхів’ях дерев
                  органи
І я, де тільки можу,
        розвішую годівниці –
Хористам роздаю
              гонорари,
З єдиною думкою:
може, хоч ця весна буде мирною?

31 січня 2016

 

Одеський етюд

Ох ця осінь! Стоїть зухвало
Проти правил серед зими,
Шле у море свій позивний,
Повертається срібним валом.

Перекочує золото днини,
Вечорів сріблястий прибій
І далеку морську голубінь
У столітні степів глибини.

Якорить на тих же широтах
Наша юність, як же це так,
Знову цей одеський маяк
Йде мені світлом напроти

В тихі вулиці, на причали –
Всюди спогадами штормить.
Незабутньо щаслива мить
Знову ніжністю зазвучала

І незнаною досі довірою,
Що тепер юності докорять! –
Білі вітрила в наших морях
Піднімають вітри Пальміри.

Різдво 2015

 

Вулиця Далекої юності

Маги, волхви неперевершені,
Кожний профіль срібно-блідий.
Листя платанів по снігу першому
Падає в ноги й цілує мої сліди.

Листя холодом ще не розірвано,
Прожилки долі на них гіркі.
Голосом юності не розбірливо
Платани шаманять неговіркі.

Все по зорях у них розписано:
Була б ближче Венера тоді…
І Плутон чомусь ненавмисно
Переплутав шляхи молоді…

За завісою снігу – стилі Італії,
Колонади платанів під старину.
В цих одеських сніжних реаліях
Дім один я все-таки обмину.

Що тепер уже переверстувать!
Спогад світить життя усе,
Як коштовний камінь у перстені…
Крутять платани років карусель.

Різдво 2015

 

Незнайомець

Цей чоловік з далеких перевтілень
Проніс очима свою тугу рокову,
Яка в мені сльозою затремтіла
Так, без причини, сказать кому б…

З якою мені впоратись не просто,
Дні розмиває море, а вона гойда,
Так самочинно, розірвавши простір,
Час зупинивши, в душу загляда

Й себе шукає у її глибинах…
І не знаходить в пам’яті ніде.
Я опускаю очі, яка моя провина, –
Цей незнайомець знову берегом іде,

Щоб лише кинуть оком ненароком
Прицільно, віроломно, до сльози…
В астралі – що віки, що роки,
Сум’яття розхитає Долі терези.

Хто він, цей посланець зухвалий
З профілем Данте, ця легка хода…
Небо стоїть над морем синім валом,
Дні розмиває море, а воно гойда…

Вересень 2015

 

Подорожній 

Зупинилось літо на пристанях,
Білить сонцем піски на березі,
Ластівками небо розхристує
По дорозі на вересень.

Зупинюся й собі постояти,
На причалах – високі просині.
Схоже, з літом (ей, хто є Ти!?)
По дорозі мені до осені…

Підуть хвилі заплавами,
Відцентровані вже фарватером
Щось не видать пароплавів,
Попутного навіть катера…

Дні стоять розтривожені,
А мої всі тривоги вдавані
Не біда, з таким подорожнім
Переплутати навіть гавані.

14 серпня 2016

 

Стріла Стрільця

Закінчилися стріли у Амура,
Людство зайшло у кризи світові,
Із моди вирядивши трубадурів,
Зате в Стрільця стріла на тятиві,

Лук золотий і стріли наконечні,
Мисливець, воїн, мандрівник,
По лицарськи діла сердечні
Пускати стрілами не звик.

Надійні і безцінні атрибути
Світ ігнорує їх, а жаль…
Бо зупиняють миті незабутні
Стрімкими стрілами бажань.

Які тепер надії на Амура?!
Здалось мені: (мине, чи не мине,
Не закохатися б лиш здуру)
Стріла Стрільця підстеріга мене.

Різдво 2017