Жінка-УКРАЇНКА

Оксана РАДУШИНСЬКА – письменниця, журналістка, громадський діяч, а також – магістрантка Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна» (Київ). Останні два роки свого життя вона присвятила волонтерській діяльності.

…Чарівної осінньої днини на теренах Хмельниччини, у Старокостянтинові, народилася дівчинка. Як і всі, була веселою, жвавою дитиною. Та у три роки життя для маленької Оксанки розділилося на ДО та ПІСЛЯ. За добу дівчинка отримала інвалідність. Проте батьки довго не могли довідатися причини – система радянської медицини, що хоч і доживала своє разом із СРСР, проте вперто не бажала визнавати власні помилки. Врешті-решт, батьки привезли Оксану до одного з київських медичних інститутів, де літня професорка, оглянувши дівчинку, прорекла: «Этот ребёнок – не жилец. До пяти лет проживет, максимум…» Але Мама і Тато не змирилися з вироком. Вони зробили все, щоб їхня донечка змогла не просто існувати, а жила повноцінним життям. Оксана закінчила школу, отримала вищу освіту, стала журналісткою, письменницею, володаркою численних премій та нагород творчих конкурсів…

…Чарівного передосіннього дня держава Україна здобула незалежність. Таку омріяну, таку бажану, виплекану в мріях, праці, жертвах сотень поколінь українців… Як і всі молоді держави, Україна розвивалася – були успіхи, були й невдачі… Та на двадцять третьому році Незалежності життя України та її дітей розділилося на ДО та ПІСЛЯ. А все тому, що у високих кремлівських кабінетах вирішили: «Эта страна – не жилец. Год-два ей остался, максимум…» Але Українці не змирилися з вироком. Вони стали однією стіною – воїни, волонтери, митці, просто люди – і примусили кремлівських посіпак якщо не відступити, то хоча б зупинитися. І серед цих героїв неоголошеної війни Росії проти України і вона – Оксана РАДУШИНСЬКА.

Оксано, розкажіть, будь ласка, як розпочалася Ваша волонтерська діяльність?

Дуже чітко, наче це було вчора, пам’ятаю день 1 березня 2014 року. Тоді Росія де-факто оголосила нам війну. Було дуже страшно… Старокостянтинів – військове містечко, серед моїх знайомих та родичів – немало військових, отож про жалюгідний стан української армії я була обізнана цілком достатньо для того, аби усвідомлювати рівень небезпеки у випадку відвертих військових дій. Як журналіст районного радіо, взялася готувати репортаж про ситуацію в гарнізоні. На тлі потужної на той час в Україні риторики у стилі «фсьопропало» вразила витримка заступника командира по роботі з особовим складом авіаційної бригади підполковника Миколи Старушика, який дуже просто відповів: «Ми з усім упораємося. Скажіть вашим слухачам, нехай не бояться і спокійно лягають спати. Ми – на чатах!» А потім були черги біля військкоматів, мобілізовані, добровольці… Я робила репортажі, писала пости в соціальній мережі і… розуміла, що цього жалюгідно мало. Але що я, людина у візку, яка ніколи не тримала в руках зброю, вмію робити? Писати? Так, я пишу. Організовувати і проводити концерти?.. Кому вони тепер потрібні? Просилася з концертом у Чонгар – на той час це була «найгарячіша» точка. У відповідь покрутили пальцем біля скроні і категорично відмовили… Відтак вже у квітні на Вербну неділю на летовищі авіаційної бригади на Старокостянтинівщині відбувся перший благодійний концерт для військовослужбовців. Запросила до участі в ньому знайомих співаків, домовилася з владою, аби виділили автобус та пальне, щоб завезти-відвезти артистів із Хмельницького. І відверто тішилася тим, що змогла, прислужилася, встигла внести і свою лепту в літопис новітньої української історії. Тоді думалося, що все от-от закінчиться.

У чому полягає Ваша робота як волонтера?

Найголовніше – культурна підтримка військовослужбовців. Ми веземо пісню, музику, гумор, поетичне слово туди, де люди цілодобово перебувають у стані емоційного і фізичного навантаження – у шпиталі, у військові частини, на полігони України, в зону АТО. Саме такий різновид волонтерської діяльності надзвичайно затребуваний серед вояків. Авжеж, потрібно розуміти, які пісні варто співати для поранених чи армійців, котрі тільки прийшли з бою, або незабаром – знову в бій. Потрібно виважувати кожне слово, аби воно несло розраду. Після кожного концерту вишиковується черга бійців, котрі хочуть сфотографуватися, подякувати, обійнятися чи просто глянути в очі. Інколи такі мовчазні погляди красномовніші за будь-які слова, вони запам’ятовуються, вростають у душу.

Окрім мистецької складової, доводиться, як волонтеру, перейматися і хлібом насущним, відвозячи військовим в АТО гуманітарний вантаж. За 2015 рік наша волонтерська спільнота зібрала і переправила на фронт близько 20 тон «гуманітарки» – від туалетного паперу до пічок-буржуйок і подушок, а ще продукти харчування, одяг, медикаменти, питна вода, консервація. Чого ми тільки не возили!.. Організовувала й концерти по збору коштів на купівлю карематів, спальників, бронежилетів (на початку війни з ними було дуже сутужно), а також медичного устаткування для шпиталю, різноманітні акції, спрямовані на фінансову підтримку армійців. Тепер опікуємося вже й родинами учасників АТО, особливо родинами тих земляків, котрі загинули на війні.

Скільки виступів та поїздок Ви мали за увесь час волонтерства?

Спершу лічила наші виступи: п’ять, десять, двадцять п’ять… Відверто пишалася своєю причетністю до отакого волонтерського руху. А зважаючи на те, що й організовувала майже всі ці виступи, розуміла свою приналежність до творення історії. Згодом прийшло усвідомлення того, що чим більше ти робиш, тим більше потрібно робити – бо на тебе чекають, бо тобі довіряють, бо ти елементарно знаєш, як це робити, а тому не маєш права відійти в бік. Щодо кількості концертів від квітня 2014-го і дотепер – більше двох сотень. З них в зоні АТО – близько 30-ти.

Із якими труднощами зіткнулися Ви під час волонтерської діяльності? Як Ви ці труднощі долали?

Я вважаю, кожен, хто взяв на свої плечі ношу волонтерства саме у площині допомоги українській армії, щоденно стикається з тими чи іншими труднощами. На моральному рівні – банальне людське нерозуміння, коли мене відкрито називали злодійкою чи завуальовувало висловлювали сумнів у тому, що зібрані гроші підуть на потреби вояків. Але то було спочатку. Надалі усі пересвідчилися в чесності намірів і дій. Тим більше, що волонтерсько-благодійна діяльність нашої спільноти провадиться на видноті, про все звітуємо, усім, хто долучається до збору допомоги, дякуємо, не присвоюючи собі чужих заслуг-грошей-товарів. Великою, ледве зборимою проблемою ставав пошук транспорту для поїздок в АТО. Особисто телефонувала до різних перевізників – від офіційних до зовсім нелегальних, до власників пасажирських та вантажних «спринтерів», напитуючи патріотів для волонтерської поїздки. Хтось відмовлявся, відверто кажучи, що боїться їхати ТУДИ, бо там стріляють, хтось «викручувався» з різними відмовками, а були й такі, що казали: «Нєєє, ви мене на дурника не розведете! Платіть – поїду!» Інколи, після десятої-двадцятої відмови, просто здавали нерви і починала плакати… На щастя, кожного разу таки знаходилися свідомі люди, котрим не доводилося пояснювати банальну правду: поки бійці стоять на Сході і тримають лінію оборони, ви маєте змогу здійснювати поїздки своїм автобусами і заробляти гроші. Знову ж таки, з часом напрацювалося коло партнерів-транспортників, готових возити нас в АТО і загалом – до військових по Україні.

Оксано, Ви – голова громадської організації «Творча сотня «Рух до перемоги». Розкажіть про цю Вашу іпостась.

Після переходу з іпостасі керівника неофіційної волонтерської організації до офіційно зареєстрованої ГО принципово не змінилося нічого. Я організовувала волонтерські заходи, здійснювала перемовини з різними установами та організаціями, координувала дії, писала офіційні листи-клопотання і продовжую це робити. Ось лише в листах до різних інстанцій, окрім мого підпису, стоїть ще й печатка громадської організації. Маю трохи більше повноважень, але й більше відповідальності. Тільки й усього.

Із Вами завжди поруч Ваші ангели-охоронці – мама і тато. Розкажіть дещо про Ніну Василівну та Петра Онуфрійовича, будь ласка.

Вони – пенсіонери. Проте їх не цікавить вимірювання тиску, серіали чи заочні баталії з тими політиками, котрих показують по телевізору. Вони в мене дієві і прогресивні! А ще вони – завжди поруч зі мною: на літературних імпрезах, фестивалях і конкурсах, під час виступів, навчання, у госпіталях з концертами для бійців та поїздках у зону АТО. Я свідома того, що якби не мама і тато, я не досягла б половини всього, що тепер є складовою моєї біографії, не побувала б у левовій частині тих місць, де я змогла побувати завдяки тому, що батьки стали моїми руками і ногами. 

Чи легко їм супроводжувати Вас під час поїздок?

Якщо молодим людям фізично важко перебувати в дорозі упродовж 17-20 годин, то, звісно, не легко й пенсіонерам. Але це їхній свідомий вибір. Як і для кожного, хто вчергове вирушає в дорогу.  Більше того, батьки не просто супроводжують мене, вони є активними волонтерами нашої спільноти. Тато, як професійний фотограф, здійснює фотозйомку наших заходів, а між поїздками проводить зустрічі з працівниками підприємств, навчальних закладів, з керівниками різних установ, залучаючи їх до формування гуманітарного вантажу, збору продуктів і речей, котрі щомісяця завозимо в АТО.

Від початку агресії проти України з боку Росії я неодноразово повторювала про своє прагнення здійснити поїздку до вояків – у бік Криму, потім на схід. Коли мова про це зайшла не гіпотетично, а цілком реально, вдома відбулася дуже серйозна розмова – з озвученням усіх небезпек, труднощів, відповідальності і людського нерозуміння, котре спровокує такий мій/наш вчинок. У цей час в кімнаті працював телевізор, випуск новин – як тло до нашої розмови. І раптом показали сюжет про юнака, котрий пішов добровольцем на війну. Його мама, місяць не знаходячи собі місця, подалася вслід за сином до того ж добровольчого батальйону. А за ними – і його вітчим. Отак всі троє й воюють на сході… Ми з батьками подивилися одне на одного та й зрозуміли, що наша історія буде чимось схожа. Це – наша модель поведінки. Відтоді й «воюємо» на волонтерському поприщі.

Які люди найбільше зустрічаються на Ваших волонтерських шляхах?

У провадженні волонтерської діяльності неможливо обійтися без співпраці. Адже волонтери – посередники між тими, хто готовий поділитися своїм кревним і тими, кому оте кревне буде спрямоване. Від самого початку моєї артистично-волонтерської діяльності звернулася з пропозицією про співпрацю до людей, із якими упродовж багатьох років знаємося, працюємо і дружимо. Це 42 Гарнізонний Будинок офіцерів. Його директор Сергій Чеплаков постійно здійснює координацію наших дій, маневруючи між військовими реаліями й ініціативами волонтерського об’єднання. Усебічне сприяння отримую від старокостянтинівського міського управління соціального захисту населення, а начальниця управління Наталія Шабельник регулярно долучається до волонтерських акцій, сама їх ініціює.  Конструктивна співпраця складається з організацією воїнів АТО м. Старокостянтинова, з хмельницьким об’єднанням українок «Яворина», Старокостянтинівським гарнізоном. Плануючи поїздки в зону АТО, співпрацюю з Генеральним Штабом ЗСУ і також маю всебічну підтримку нашим волонтерським ініціативам. Не залишається осторонь обласне управління культури, філармонія. Особливістю Творчої сотні «Рух до перемоги» є те, що ми веземо бійцям не лише матеріальні речі, а й енергію мистецтва – концертні програми. За два роки діяльності (на початках ще навіть гадки не було про сотню…) у складі артистичних команд побували різні співаки та музиканти. Хтось не зміг продовжувати рух у зв’язку з професійними чи сімейними моментами, для когось навантаження виявилося заважким, інші люди відійшли з різних особистісних причин. Не бачу у цьому катастрофи, адже в кожного з нас своя дорога і своя місія у цьому житті. Проте щиро вдячна людям, разом із якими ми натепер рухаємося в одному напрямку – у напрямку перемоги. Серед волонтерів Творчої сотні як артисти європейського, всеукраїнського рівнів, так і аматори, котрі, втім, підходять до участі в наших концертах зовсім не по-аматорськи. Це відома скрипалька Майя Онищук, оперний співак Степан Дробіт, лауреат інструментальних конкурсів баяніст Олександр Якубов, яскрава співачка Марія Мазур, чоловічий вокальний ансамбль «Mikst», бард Ігор Білий, автор і виконавець Юрій Старчевод з Києва, гітарист і співак Юрій Вилавський, капітан ЗСУ співак Олександр Петрук, репер Руслан Ковальчук, співачка Ірина Качан – дружина підполковника, капітана І льотної ескадрильї, співак Сергій Скоп. До участі в окремих концертах долучаються співочі школярі: Артем Харченко, Олена Лиманська, Марія Голюк. А ще серед волонтерів нашої Сотні – настоятель храму Святої Трійці УПЦ КП отець Степ Капустинський, звукооператор Сергій Грищук, фотограф Леся Храбровська. Цей список не є статочним, адже ми завжди готові до співпраці і конструктиву. Врешті, не дарма наше об’єднання називається «сотнею» – кількість учасників має бути не менше ста!

Як Ви вважаєте, чи приносить зараз волонтерська діяльність користь Україні?

Про це варто запитувати у тих хлопців, котрі чекають нашого приїзду в окопах, у бліндажах, в палатках по всій лінії розмежування. Їхня відповідь буде однозначною. Я ж своєю волонтерською діяльністю «заробила» місце у сепарських розстрільних списках як посібник карателів. Чим відверто пишаюся (сміється).

Розкажіть про найяскравіші зустрічі у Вашому житті за ці два роки.

Їх немало. Більшість із таких зустрічей матеріалізуються телефонними номерами у мобілці під позивними, справжніми іменами чи назвами населених пунктів, де обмінялися телефонними номерами. Дуже щемкими є зустрічі на війні з земляками. Хоча насправді там – усі земляки, там усі – свої. Якісь знайомства тривають від госпіталю чи від полігону, де познайомилися, і далі – в АТО. Із кимось жили мало не на сусідніх вулицях, а впізналися на сході. Пригадую одну з перших своїх поїздок – до Маріуполя. Після концерту на території міжнародного аеропорту, де базувалися військовослужбовці різних родів військ, капелан отець Ігор, розповівши про те, що він пережив-перебачив на передовій, відверто запитав: «А нащо це потрібно Вам?» Я чесно відповіла: «Якби не сиділа у візку, стояла б поруч із Вами з автоматом у руках. Оскільки така доля для мене закрита – роблю, що можу». На диво, відтоді ніхто жодного разу знову не поцікавився, а нащо мені волонтерство і тим більше – фізично та емоційно виснажливі поїздки на схід. Ніхто не виказав здивування, побачивши людину у візку посеред війни. Тільки часто носять на руках. Буквально. Часто стають переді мною на коліно, аби поцілувати руку.

Як наші воїни сприймають артистів-волонтерів?

На нас чекають. Отак просто… Ми регулярно опікуємося низкою бригад в зоні АТО, котрі вже стали не просто друзями, а рідними! Утім, кожного разу до переліку частин, котрі відвідуємо, додаються нові. Кожного разу перелік того, що потрібно завести, збільшується.  І серце тішиться, коли чуєш: «Ви привезли нам стільки, що вистачить на місяць!». Чи, щойно відчиняються двері автобуса, долітає: «Наші рідні приїхали!..» А за кілька хвилин до цього фари «спринтера» вихоплюють із суцільної темноти постать знайомого вояка, котрий посеред дороги чекає… нашого приїзду. Чи коли нам присвячують вірші, називаючи «Янголами добра»… Чи коли ночуємо посеред лісу в палатці, у якій цілу ніч дбайливо стежать, аби не погас вогонь в буржуйці і ми, волонтери, не змерзли. А вранці разом з морозяним духом до палатки приносять… неймовірно пахучу каву…  Отакі прості вчинки, що красномовно свідчать про справжність, довіру, повагу…

Що потрібно зробити нам, українцям, для перемоги, щоб у нас, нарешті, настав мир?

Ми, українці, робимо те, що від нас залежить – зі зброєю в руках, з мікрофонами, зі скриньками для збору пожертв, за кермом волонтерського автомобіля, котрий їде на передову... А коли настане мир – залежить від політиків найвищого рівня. Українських і світових. І чи буде це бодай мир, чи мир в результаті перемоги України – також залежить від них, бо ж армійці прагнуть наступу, а політики прагнуть домовленостей. На жаль, я, як громадянка держави, насправді не маю важелів, аби впливати на владні рішення. Зате можу відповідати за свою громадянську позицію. І я знаю, що не маю права зрадити захисників України – сильних, неговірких, незламних, котрі так відверто довіряють мені/нам, не одягаючи балаклави на обличчя й знімаючи з душ бронежилети. Бодай на коротку мить спілкування.

Світлана ПАТРА,
журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

Світлини з архіву Оксани РАДУШИНСЬКОЇ