Жінка-УКРАЇНКА

Сьогодні іде перший лапатий передноворічний сніг. Він заповнює все навкруги. Здається, що і сам мимоволі потрапляєш у полон його невпинного танцю. Я люблю, коли йде такий сніг. Він повертає мене у минуле -  минуле з тобою.

Іду додому не поспішаючи, навкруги вальсують сніжинки, заманюючи і мене до свого танку. А в думках  - вихором спогади: один за іншим.

... Падає такий як нині сніг. Ніч ніби витрушує його з мішка на яскравий прожектор. У світлі лампи бачу Його. Він чекає на мене. Бачу, що дуже хвилюється. Курить. Час від часу поглядаючи на годинник, щось ховає за пазухою. Це, мабуть, подарунок для мене. Я прийшла на побачення ще п’ять хвилин тому, і зараз милуюся ним, непомічена з темноти. Який же він гарний! Як добре, що він з’явився у моєму житті саме такий, а не якийсь інший. Які в нього сильні руки, ласкаві очі, нестримно-солодкі вуста. Ах, досить вже! Не витримую і біжу до нього. Він враз міняється, скидає шапку, підхвачує мене на руки, зазираючи у вічі, щиро посміхається.

— Де ж ти була? Йди до мене, зігрій. Ти он яка запальна в мене, гаряча. А то я вже геть замерз, стоячи під цим проклятим снігом, каже він.

— Ну, що ти, - обурююся я. – Глянь яка краса навколо. Яка ніч красива...

Він не дає мені щось говорити, цілує. Його цілунок п’янкий і пристрасний. Дурманить голову, підкошує ноги. Ми падаємо з гірки, котимося, намотуючи на себе сніг. Лежимо в низу, затамувавши подих. Десь у круговерті загубилася моя шапка, мнамокло від снігу розтріпане волосся. Але то все нічого в порівнянні з відчуттям безмежного щастя. Він любить мене. Любить!!!

— Слухай, а давай одружимося! – водночас піднімаємося із снігових наметів, обтрушуємо кожушки.

— Мене мама за тебе не віддасть. Ти он який лихий. Кинув мене в сніг, обкачав ось всю. Ні, не віддасть, точно не віддасть такому лихому, - сміюся я і вже сама цілую милі очі та вуста. Щаслива!

Посміхаючись, від щойно згаданого, йду далі. Школа, де працюю, розташована в лісі. Під вечір дерева від снігу, наче із казки. А нові спогади виплітають на душі, мов мережку, чергову історію.

.... Ми вже одружені. Знову зима, заметіль. Наша машина зламалась і ми стоїмо посеред дороги, чекаючи допомоги. Ніде нікого. Він сідає до мене у салон, проклинаючи сніг і все в цьому світі.

Для нього це чекання – лихо, а для мене, як не дивно, хвилини спокою Бо вдома цього нема. Після народження двійнят, я взагалі забула, що це таке. Дні і ночі я біля дітей. Він  - на задньому плані. А тут ми удвох. І більше нікого поруч.

— Поцілуй мене, і перестань лаяти сніг, - кажу. – Ти ж знаєш, що я люблю коли він саме такий, як зараз.

Він перехиляється до мене через переднє сидіння і цілує. Просто, без пристрасті. Аби відчепилась. Думками він там, на вулиці, під капотом цієї чортової машини.

— Ну, як можна любити таку безглузду холоднечу? – зривається на крик, відхиляючись від мене. – Дорога нікудишня, машина зламана, діти у батьків, які за нас вже хвилюються...

Слухаю і думаю, ну, де ж подівся той романтичний юнак з яким минулорічної зими в таку ж заметіль ми цілувалися під ліхтарем?  

Але мовчу, бо ж поруч Він – мій ще зовсім юний, запальний, відвертий батько і чоловік. Мій чоловік!

Заспокоюється, знову обіймає мене, пригортає до грудей.

- Не хвилюйся, не замерзнемо. Я зараз „пічку” включу і в машині стане тепло.

А мені поруч з ним зовсім й не холодно. Торкаюся щокою цого гарячих долонь, вдихаю запах його улюблених цигарок. Він мій!..

Реальність жорстоко робить підніжку практично на півдороги додому. Піднімаюся і обережно крокую далі. незабаром і мамин будинок. Черговий спогад виринає несподівано на не протоптаній стежці.

.... Ми вже розлучені. Настає ще одна зима мого одинокого життя. Так як і сьогодні, йду з роботи додому. Тихо рипить під ногами печальний сніг. Він наздоганяє мене своїм новеньким автомобілем.

— Сідай, підвезу!

— Та ні, не треба. Бачиш, сніг іде, а  ти ж знаєш як я люблю цей сніг.

— Сідай кажу, - відкриває дверцята. Із салону лине музика. Тепло і запах його цигарок тепер змішані з дорогими парфумами. Хочеться туди, в його тепло...

— Та ні, я сама дійду.

— Ну, як знаєш.

Машина рвучко зривається з місця і їде. Я залишаюся сама. Він неподалік спиняється і, вийшовши з машини, якось ніби знічено іде мені назустріч.

— Ой, і лукава ж ти! – обіймає, сильно притискає до грудей і ... цілує. Цей цілунок, ніби постріл. Я поранена, я безсила протистояти всьому що відбувається. Я не хочу залишати обійми за якими так скучила.  Забула про все. Біль, образи засипало снігом. От би й на засипало. Аби заховатися від всього світу, від злих очей.

— Що я роблю? Ми ж чужі тепер, розлучені.

— Так, годі. Швидко до машини. Я підвезу. Матір моїх дітей не має права хворіти.

Він, сідаючи в машину, закурює. Запах цигарок давить мене. Дихати не хочеться. Ще й  ці клято-нестримні сльози.

— Ти чого? – питає.

— Та нічого. Сніг з голови тане в машині.

— Не треба поночі вештатись самій, -  наказує мені.

— А тобі що до того?

— Як це що?  - запинається на півслові.

— А ти все ще мене любиш?

— Люблю, мабуть люблю. Ні, все ж таки люблю!- говорить чомусь посміхаючись у все той же цигарковий дим.

Далі їдемо мовчки. Біля двору цілує на прощання.

— Може зайдеш, дітей провідаєш?

— Не можу. Тяжко мені, чуєш?

Ще один цілунок, від якого, як колись підкошуються ноги. Та на цей раз ми не падаємо в сніг. Він біжить до машини, але не їде відразу. Сидить, поклавши голову на кермо. Я біжу до воріт. Подалі. Не чути, не знати, не бачити...

А сніг, мов на зло, пахне не розлукою, а наближенням ще одного нового року, який, знаю напевне, знову проживу без нього.

Зима, зима, зима... Зима в душі і на вулиці.

Ось замаячів позаду вогник від фар мотоцикла. Це, не зважаючи на те, що по цій дорозі і йти як слід не можна, пробують дістатися додому на старенькому мотоциклі мої підлеглі, поспішають в тепло своїх домівок. Обігнали нарешті. І враз стало якось страшно і самотньо. Подумки знову жалію себе, купаючись у цій придорожній тиші. Адже на роботі – люди. Вдома – діти. Тепер саме їх я люблю понад усе. У них так багато від нього – очі, руки, навіть посмішки... І вони мене люблять. Чекають, щоб розповісти про свої перші учнівські досягнення., поплакатись через маленькі дитячі невдачі. Я вже давно не плачу. Навіть тепер, коли йде сніг, який безжально повертає у минуле. Дівчатка теж люблять цей зимовий сніговий неспокій. Вчора, як раз на їх день народження, хурделило безперестанку, завівало. Але лише до ранку, а вдень із-за хмар на якусь мить із-за густющих снігових хмар виглянуло яскраве, майже весняне сонечко. Узимку так буває. Сподіваюсь, у моєму житті так буде теж.