Жінка-УКРАЇНКА

Вона сиділа у темній кімнаті і тремтіла від страху. Ніби хотіла стати невидимкою у цьому світі, хотіла зникнути без сліду та імені. Руки закривали почорніле обличчя,ніби парканом відгородилася від людських очей стара й нікому непотрібна хата. Вчора ще одна наша заробітчанка залишилася без роботи… це був, як грім серед ясного неба. Без роботи, яку так не любила і якою так дорожила, що здавалося не буде кінця цим слізним потокам розпачу, де світ зійшовся клином.

Всі розмови з нею були марні, вона не хотіла навіть чути свого імені, побиваючись, як риба об лід, бажала провалитися крізь землю. Настав час виплакати всі свої болі і безсонні ночі, бо працюючи у 85-тирічної сіньйори Рози 24 години на добу, не мала часу і сили це зробити за 5 років перебування в Італії на заробітках.

Була роботом-трудоголіком через гроші, рабинею своїх дітей і внуків, чоловіка-пияка і хворої матері.

На ній тримався їхній світ, тому не могла вона сидіти тут без роботи.

Недарма кажуть, щоб зрозуміти когось, треба взутися в ці чоботи і пройти весь той шлях, відчути пройдені дороги і безсонні ночі, мозолі на руках і ногах, поспати під старим товарняком і пошукати їжу у відходах, щоб не впасти з голоду. Ми, заробітчани, стоїмо на роздоріжжі ризику і часто не знаємо в яку сторону ступити у чужому краю, щоб не провалитися, не помилитися, не «нарубати дров» і не «перегнути палку», бо досить одного невірного погляду чи слова, щоб ночувати на вулиці. Ми залежні і помічені... в датах народження і в номерах своїх будинків, телефонів, в кількостях грошових знаків. Ми не вільні і залежні, багато з нас не може робити те, що хочеться, чи подобається. Ми живемо так, як виходить. Всі навколо спішать і не помічають, як іноді з неба падає зоря... не помічають серед людей друзів, знайомих, яких давно вже не бачили, можливо, їх уже нема серед нас. У космічному русі молекул хтось, накінець, задумується -а куди біг, до чого прибіг і що далі робити. Самотність проростає, як лобода...

Час не вернути назад, що зробив-не виправиш, чого не втиг зробити-як кажуть, поїзд пішов. Ми на платформі вічного чекання, де приїжджають і пролітають поїзди. У кожного з нас свій поїзд, чи літак, своя дорога,яку треба пройти. В когось вона заростає травою, в когось-бур»янами, а хтось посіяв квіти і вони зваблюють прохожих своєю красою. Дороги бувають різні, як і долі... Одна проходить через поле, друга- через болото, третя не має кінця, лише пилюка виїдає очі, а ти все йдеш і йдеш, не маючи часу, щоб перепочити, подивитися вперед і вгору, що там чекає:чи сонце, чи дощ, чи захмарене небо… Для того нам й дано життя, щоб все пройти і зрозуміти, яка ж у ньому суть.

Такі думки обляглися на мою голову, дивлячись на цю заплакану жінку, яка попросилася до мене на квартиру. Висока, худа, з чорною, як зміюка, косою, ще цвіла короною на українській вроді, а вже за 50… Її сумка була майже порожня-два светри, дві спідниці, блузки і білизна ще за совєтських часів куплена, бо всі зароблені гроші висилала додому, на Україну. А там-як бездонна яма... скільки б не давав-все мало. Тому втратити роботу для Олени було майже смертельно. Була вона нелегалом, а без докуменів далеко не походиш. Я слухала її сповідь, що нагадувала бурхливе осіннє море з заливами і посухами-острівцями, де часто штормило і вибивало з життєвої колії. Але віра піднімала цю жінку, на своїх тендітних плечах вона несла важкий хрест за всю свою родину і дітей. Та й ніхто не кликав її додому.

Не помогти цій жінці я не мала права. Замість світла в хаті запалала свічка. Ми довго розмовляли з нею, всі мої поради вона приймала на льоту, наче свіже повітря з моря, впихала в свою душу, як порятунок. Образа і зневіра виходили з її чола поволі, ніби та стара сіньойра на костилях, сувала ногами по підлозі довго й нудно. Теплий мятний чай з травневим медом заспокоював і обнадіював, а почута спокійна музика стала рятівним мостиком між нашими душами. Слова мої, як птахи, залітали в її очі-все глибше і дальше... а в кінці вона мене питає:

«Що ж найважливіше у житті?..»

Я підвела її до вікна,а там три лелеки. Кажу їй:

«Одна лелека каже,що найважливіше це-ЗДОРОВ'Я,
Друга лелека прокурликала – ДОБРОТА,
І третя прошепотіла – ПРОЩЕННЯ…»

Прощенням ти закриваєш старі двері твого життя,а доля тобі відкриває нові.Вміння прощати-не носити в собі образи і гнів, заздрості і незгоди. Очистити свою душу від такого чорного тягару помагає свята вода,випий її і умийся нею... віднайдеш сили, щоб йти вперед , щоб ... ЖИТИ!

Такі ми різні і долі у нас кольорові...Тільки ніяк не зрозуміти і мені, чому усі так стараються бути схожими один на одного – в поглядах, в одязі, в престижі і в брехні. Чому в «сусіда хата біла і жінка мила» і чому чужі діти кращі за своїх… чому ми так ховаємося від любові… любові до ближнього, до природи, до людей. Коли ж нарешті ми навчимо дітей жити за неписаними законами віри, надії і любові… чому ми вчимо не те, що треба до життя. Чому сьогодні не престижні професії, які віками були у пошані в народу… чому політика приймає у свої ряди не самих кращих з кращих, а гіршому не має і кінця… повсюди заздрість, ненависть, наче кропива, пече і роз'їдає людські душі… а де ж поділася любов??? Колись горю люди не раділи… неможливо привикнути до смерті і утрати. А сьогоднішні новини – це мільйони щоденних трагедій, наче глиняні горщики, розбиті громом, розлітаються на кусочки людські долі… хіба це веде до гармонії і любові, до поваги і взаємодопомоги. Хто править світом – чорт чи Бог?

Та все ж, як завжди, світить сонце і ми тягнемось до світла, щоб рости і нести в світ добро. Ми діти сонця – треба пам'ятати. Сьогодні прощення – на вагу золота… хоча ні купити, ні продати його неможливо, його треба виносити в серці, як дитину. Вистояти у душі, як червоне вино, щоб очиститись від усіх і усього… щоб, нарешті, увірувати і зітхнути полегшено – ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ…

Погасла свічка:

— Я ПРОЩАЮ ВСІХ! Простила і Олена… а через три дні, щаслива, пішла на нову роботу.

Як дати вміння людям не памятати зла…
Йти добрими у світ – зелений та багатий,
Якби я вміла… о, якби могла!
У кожний день би запросила свято.
Я би навчила їх збирати зорі,
Й садити їх в непрошені жалі,
Губити болі у далекім морі,
Поки вони іще малі…
Щоби любили землю, буйні квіти,
Щоб щастя свого були ковалі,
Біжуть літа, неначе коні в зливу,
Журбу і радість несучи з собою –
ЯК СТАТИ ЛЮДЯМ НА ЗЕМЛІ ЩАСЛИВИМИ,
ЯК НАСИТИТИСЬ ЛЮДЯМ ДОБРОТОЮ…

Руслана Кореновська-Марич
Пяченце, Італія. 25.10.2013.