Жінка-УКРАЇНКА

Ранок видався похмурим, як осінній дощ. В кімнаті було сіро і холодно. Не хотілося завсім вставати з теплого ліжка. Голова була така важка, ніби сто вітрів своїм протягом занесли в голову купу сміття і там залишили. ЇЇ часто мучили головні болі, як комплекс неповноцінності. Вона перестала вже вірити в чистоту і добро думок, скільки би не думав, нічого змінити у її долі неможна, тільки мігрень зеленою зміюкою крутилася вінком на голові. Таблетки вже й не допомагають. Лікар їй казав, що мігрені починаються в людей, які прагнуть до досконалості і коли щось не виходить, народжується незадоволення і накопичується погана енергія в голові. Просто треба змінити своє ставлення до людей і стиль життя. Та чи можна себе перевиховати і не реагувати, коли найближча людина за твоєю спиною витворяє чудеса. Орися тяжко зітхнула і спробувала піднятися з ліжка.

Запарила собі чебрецевого чаю і тихо відкривши вікно, впустила осінь в кімнату. Запахло каштанами і туманом, їй так захотілося притулитись до його плеча і відчути тепло, як 25 років тому, після весілля, коли так було все гарно і по-осінньому сонячно. І тоді падали каштани на бруківку і жовте листя залітало на підвіконня. Ніколи не могла й подумати, що в майбутньому чекає їх така довга десятилітня розлука. Виростили дітей, та не було грошей оплачувати навчання в інститутах. Він був керівником і маминим синочком, навіть в думках не припускав пожертвувати себе на благо своїм дітям. Йому легше було відправити в Італію дружину, на заробітки. Орися не бачила іншого виходу і щоб підтримати дітей-поїхала в світи.

Іноді дивувалася сама собі: як могло трапитись, що була вона настільки залежна від чоловіка, особливо тепер , на відстані , дуже це виділялось у її свідомості. Спогадом у фотоальбомі розтягувала ту минулу радість від любові до нього і не могла простити, подолати негативні емоціі, які блокували її мозок:та що ж це за чоловік, що так легко відпускає свою дружину, свою любов на заробітки. А чи була то справжня любов?Чи просто зручно було йому жити з нею і бути під рукою для мами…Неодноразово подумки прощалася з ним, і притягувала…було прикро одне:що вона не була потрібна йому так, як він був потрібний їй. Зустрічі і прощання протягом багатьох років закінчувалися його словами:залишайся вже вдома, дім для дітей побудували, дали освіту-досить вже тих подорожей. Повірила, після десяти років вирішила повернутися…назавжди.

Кілька місяців було ніби добре. Але давалися чути роки в розлуці-вже не було стільки віри і терпіння один до одного, та й кохання залишилось там, у минулому…. в серці байдужіла пустота. Минали зими, весни, осінь й літо… а у взаєминах росла ця прірва, навіть без води-надії, яка могла на своїх хвилях винести ці почуття наверх. Все марно…через три роки ціни в Україні зросли до небес і явно його зарплати не вистарчало ні на що… почалися суперечки, сварки, гнівні погляди і вперте мовчання.

Орися гірко зітхнула і вирішила прийняти теплий душ. Вона скинула халат і подивилася в дзеркало: на неї дивилися дві пари зелених очей, як у мавки, коротке біле волосся пухнастим котиком вляглося біля голови – втомлений вигляд не міг прикрити натуральної вроди цієї 50-ти річної українки, яка ще хотіла жити і радіти життю. Фігура в міру підкреслювала жіночі форми і так захотілося на море, на теплі береги сонячної Італії, де бувала кожних вихідних, по суботах. Душовий дощ змивав з неї мігрень, тіло брунькувало, як весна…поволі повертало її до світла і відчуття молодості. Нормальна людина не може так довго витримувати нервове напруження, вона або божеволіє, або знаходить у собі сили і розставляє усі крапки на «і».

Поштовхом до повернення в Італію стала страшна новина від телефонного дзвінка чоловіка:-Мене заарештували за взятку, зловили на гарячому. Ось до чого довели мене твої нарікання за гроші. Це був грім серед ясного неба. Треба було шукати терміново 10 тисяч доларів, щоб випустили його додому під заставу. Родичі його грошей не дали, сказали, що нема. Мусіла просити у своєї рідні і по чужих людях. Він прийшов чорний, як земля, всі роки праці на державних посадах полетіли чорту під хвіст. До суду треба було готувати гроші …і великі.

– Я знову їду в Італію.– сказала Орися. – Треба заробляти на суд. Не переживай, все буде добре.

Ніби відчуваючи свою вину, жінка пакувала чемодан. Всі були в розпачі… про сором і балачки в місті вже ніхто не думав. »Треба було мені залишатись на заробітках, -думала Орися. – не слухати чоловіка. Я повірила йому, що він здатний утримувати сім’ю.

Але тепер розумію, що помилилась. Доля знову повертає мене назад, виправляти помилку. ”Чоловік всю ніч сидів на кухні з загубленим поглядом і чаркою на столі. На ранок йому прибавилось сивини на скронях. Проводжав Орисю з похиленою головою, не міг дивитися їй в очі.

Та вже й не затримував її, не хватило слів сказати-це моя проблема, спокутую, що заробив. Буть вдома біля дітей і внуків.

Орися вийшла з хати з повними очима сліз, хутко обняла дітей, внуків і побігла до автобусу, лише вирвалось на останок:тримайся!

Молилась довго, всю дорогу до Італіїі надія вмирала останньою. Вірила, що Бог допоможе їй. Такою вона приїшла до мене на квартиру. Виливши з душі все, що наболіло, Орися вперше заспала міцним спокійним сном, а я молилася за неї…

Через кілька днів удача принесла їй роботу, Орися пішла працювати і віддавати борги людям. Через рік приїхала додому. Чоловік поправився, більше не працює, пішов на пенсію, доглядає внуків. А Орисі далі стелиться дорога в Італію, ніхто не каже їй: залишися мамо.

Заробітчанка прийняла душ і почала готувати сніданок сеньойрі, яку треба піднімати з ліжка і садити в коляску. Починається новий день. Скільки років ще буде тут Орися-ніхто не знає, але добре розуміє, що доля її у її ж руках, бо так вже написано на небесах, у її Книзі Життя.

Руслана Марич 
Італія. 2013