Рецензії

Подорож у пам’ять

Янис Акуратерс. Палаючий острів: повість. Пер. Ліни Мельник. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2018. – 144 с.
В останні роки можна підмітити одну характерну особливість: посилилась увага до книг, перекладених з інших мов. Як на мене, це перш за все продиктовано тим, що люди хочуть ліпше взнати край, де намірились побувати. Тривіальні туристичні довідники не спроможні вгамувати «голод пізнання». І тут на допомогу приходять перекладні видання поезії, прози чи есеїстики. «Палаючий острів» належить саме до таких. Це – перша в Україні інтерпретація повісті відомого латиського письменника Яниса Акуратерса.

Про що йдеться у творі? Звісно, відповідаючи на це запитання, дехто вдасться до викладу вражень від написаного, розлого коментуючи їх. Не буду заперечувати, бо раціональне зерно у такому підході існує. Але автор цього відгуку не хоче ставати на такий шлях. Бо вважає, що радше необхідно зробити сюжетний наголос.

Полотна, народжені з легенди

Яким побачила Івана Мазепу американська українка в зображенні митців французького романтизму

Постать видатного українського гетьмана Івана Мазепи здавна захоплювала уми європейців. Його діяння цікавили не лише істориків та філософів, а й багатьох майстрів слова, пензля, музики, які, відштовхуючись від фрагменту з «Історії Карла XII» французького філософа Вольтера, створювали поеми, художні полотна, опери. Серед найперших літературних викладів легенди про гетьмана була поема англійського письменника Джорджа Гордона Байрона «Мазепа». Застосовуючи унікальний художній прийом, що полягав у зіставленні минулого і сучасного, автор явив читачеві два образи Мазепи – історичний (гетьман літнього віку) і легендарний (гетьман у зовсім молоді роки).

Із любов’ю про кохання

Леся Українка – моя землячка і землячка моєї дружини, дідусь якої розповідав нам про неї, бо жив там, де й герої «Лісової пісні»... І мені доводилося писати й виступати про цю, вже легендарну, поетесу та її творчість чимало у різних текстах та контекстах.

А оце нині маю честь знову погрітися у доброму промінні відразу двох чудових жінок, яких поважно люблю, – самої Лариси Петрівни Косач та Любові Романівни Гонтарук, яка оце написала віршовану книгу «Леся Українка. Сторінки кохання», присвятила її «100-річчю з дня смерті Лесі Українки» і попросила мене бути одним із першочитачів, редактором та автором передмови, що я із етично-естетичною радістю причетності до світлої співтворчості і не претендуючи на марнославні лаври та істину в якійсь інстанції, і роблю...

Слово про поезію Любові Гонтарук

Коли Любов Гонтарук робила перші спроби в літературі, її примітили Олесь Гончар і Петро Перебийніс. Підтримка і висока атестація таких авторитетних людей, безперечно допомогла їй у професійному ставленні, посилила вимогливість до себе.

Є книжки, читати які без внутрішнього хвилювання неможливо, сторінки ніби обпікають пальці. Потім ти знову повертаєшся в суєту буднів, клопочешся звичними справами, але враження від прочитаного ще довго хвилює!

Саме такий глибокий і непроминальний світ залишає поезія Любові Гонтарук. Це справді світла сповідь чутливої жіночої душі, що поривається жо краси та добра і ностальгійно тужить за Батьківщиною.

Поезія Любові Гонтарук завжди щира, задушевна, відчувається, що вона ллється з глибини серця – незмінно відкритого для краси і добра. Все це йде від надміру почуттів, йде по тонкій межі, ніби по лезу бритви, балансуючи, але їй віриш, бо якимось незбагненним дивом їй вдається зберегти незрадливий тон і довірчу тональність.

Щемливість слова буднями народжена

Любов Бенедишин. Літа проминальна літургія. Вірші.-Львів: Плай. 2017. – 120с.

Здається, що вірші цієї поетки раніше зустрічав у різних виданнях. Але чимось особливим вони мені не запам’яталися. Чи не тому, що тяжію до модернової версифікації? Звісно, що до мене потрапляють і друки з традиційною поетикою. Але тоді «клюю» лише на твори відомих авторів. Несподіванки, правда, трапляються, несучи в собі присмак собості. Подібне було і цього разу. В одному із чисел журналу «Дзвін» надибав поезії Любові Бенедишин. Твори з часопису 2016 року, можливо, привернули мою увагу тим, що вони були вміщені в одному номері з моєю рецензією на книгу Олеся Дяка (маю таку звичку уважно перечитувати тексти тих, що сусідують з моїми опусами). Це було характерним і для перечитування торішнього випуску альманаху «Франкова нива», який почали римотворисокальчанки.

Книга поетів із Чернігова вийшла в Іспанії та Болівії

Відомі українські письменники Тетяна і Сергій Дзюби щойно отримали свою нову, свіжовидрукувану в Іспанії та Болівії збірку віршів «Голоси двох поетів». До книжки увійшли їхні вибрані вірші іспанською та українською мовами. Поезії українців талановито переклала іспанською поетеса з Болівії Галина Шитікова де Ескобар. В оформленні цієї ошатної книги використано роботи всесвітньо відомих іспанських художників Хуана Ромеро (у дизайні обкладинки) та Сальвадора Далі (кольорова графіка).

Збірка віршів побачила світ зусиллями Державного університету Сан Сімон (Болівія, м. Кочабамба), Міжнародного Арт-центру «Букісан» (США – Іспанія – Німеччина), Асоціації «Українська Громада Іспанії за права, честь і гідність українців» (м. Мадрид, керівний орган – Світовий Конгрес українців) та видавництва «Десна Поліграф» (Україна, м. Чернігів). Фінансово посприяв підприємець, інвестор, науковець з Києва Володимир Феодосійович Хоменко, уродженець Чернігівщини. Свою підтримку надала Міжнародна літературно-мистецька Академія України, що об’єднує знаних письменників, перекладачів і науковців із 55 країн.

Чи можна повірити в світло, якщо в душі – сутінки?

(Відгук на повість Ольги Рєпіної «Світло не в моєму вікні»)

Є речі, які багатьом людям здаються невід’ємною частиною життя. Це батьківська любов, піклування, затишок. Чистий одяг, їжа, безпека. Дах над головою. Але є діти, для яких ці «буденні» речі – майже фантастика. Діти, народжені в неблагонадійних родинах – болючий нерв нашого сьогодення.

Коли в дитини відібрано найважливіше – здатність любити самій і здатність приймати любов, вона озлоблюється, втрачає довіру до світу. Замикається в собі. Сприймає доброту старших з недовірою, а часом – з їдким сарказмом.

Саме таким постає перед нами Данило Панкрат – головний герой повісті Ольги Рєпіної «Світло не в моєму вікні». Своєї мами хлопчик не пам’ятав: жінка померла від передозування наркотиками, коли Данилкові було два роки. Його батько – цинічний і жорстокий злодій. Пияцтво і неробство стали «стилем життя» цього чоловіка. Половину свого життя Панкрат-старший провів у в’язниці. Не відомі цьому чоловікові ні любов до сина, ні відчуття обов’язку. Хлопчик з перших років життя відчув, що таке батьківські побої. Тому й звик робити усе крадькома – навіть їсти.

Він на коні – «живіший всіх живих»

Сергій Дзюба. «Примчу на білому коні. Сто пісень». – Київ-Чернігів:
Міжнародна літературно-мистецька Академія України,
Чернігів: Десна Поліграф.

За життя «надбала» більше п’ятдесяти приятелів-композиторів, професійних і аматорів, з якими створили із сотню пісень. Це кіровоградці, одесит, киянин, кримчанин, чернігівці, португалець, криворожани… Серед них, мабуть, кожен другий і виконавець. Знайомих співаків маю менше, але яких! Антоніна Червінська і Лідія Забіляста – народні артистки України, землячки; Дмитро Притула і Сергій та Костянтин Дьоміни,  Володимир Стратьєв – заслужений артист України; Павло Бровченко, Борис Притула – заслужені працівники культури України; Олег Попов, Анатолій Чечель – відмінники народної освіти; Петро Лойтра – викладач-методист, автор-виконавець пісень, лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів і премій…

Творці і руйнівники

Відгук на роман Григорія Войтка «Безбатченки. Книга друга»

Знаний український журналіст і прозаїк Григорій Войток створив  продовження свого резонансного, гостросюжетного роману «Безбатченки», який отримав багато схвальних відгуків у ЗМІ та соціальних мережах. Адже автор об’єктивно, людяно та колоритно відобразив життя українців у період після закінчення Другої світової війни до розпаду СРСР. Це – справді сага життя нашого багатостраждального народу!

Провідна і багатогранна тема роману – проблема безбатченків. І як тут не погодитися з сільським учителем Теодором Степановичем, героєм книги:  «Чому навіть після пережитих страхіть війни та відбудови в нашому згорьованому суспільстві не меншає, а ще більшає тих, хто прирікає себе на становище безбатченків?.. Тепер напівсиріт значно менше, але більшає тих, хто цурається своєї малої батьківщини, родового коріння, навіть рідних батьків. Велика біда від таких, коли вони дориваються до влади. Тих безбатченків більшає і більшає у дорого обставлених кабінетах. Одних прогонять, їх замінюють інші, як на зло, ще гірші, пихаті і чванливі. Елементарну людську совість загубили на перегонах за владу і гроші».

«Що ми знаємо про себе? Оповідки про організм людини»

РЕЦЕНЗІЯ
на методичний посібник  для вчителя Нової української школи
«Що ми знаємо про себе? Оповідки про організм людини», автор-упорядник: Заржицька Е. І. методист КЗВО «Дніпровська академія неперервної освіти» Дніпропетровської обласної ради».

Методичний посібник обсягом 64 стор.

Методичний посібник «Що ми знаємо про себе? Оповідки про організм людини» сучасної авторки Заржицької Е.І. складається з тематично об’єднаних  оповідей про внутрішню будову людини. У ігровій, розважальній формі авторка розповідає учням на сторінках книги про найважливіші центри (головний, спинний мозок, нервова система і т.д.) та механізм роботи тіла людини (м’язи, кінцівки, кишківник і т.д.), називає складні терміни простими та зрозумілими для дітей словами. Доповнений яскравими ілюстраціями, посібник наочно демонструє школярам, про що саме йдеться, де розташовані ті, чи інші частини тіла, для чого вони потрібні. Тісно переплітаючись із програмовим матеріалом початкової школи, зокрема з тематичним тижнем здоров’я Нової української школи, дітлахам з легкістю вдається зрозуміти матеріал щодо роботи найважливіших органів людини: серця, легень, стравоходу тощо. А підсумкові запитання, націлені на закріплення знань та самоперевірку, покращують сприйняття програмового матеріалу.

Про роман Оксани Щирби "Ілюзії великого міста"

Мені, як людині,я ка протягом тривалого часу стежить за молодими авторами, надзвичайно важливі й цікаві їхні пошуки, творче зростання від книжки до книжки, огранення ідіостилю. Тоді можна зрозуміти, чи працює автор над собою, над словом, над літературним розвитком.
 
Наприкінці 2017року до рук потрапила перша книжка прози Оксани Щирби "Стежка в долонях" (в-во "Самміт-книга"), вона навіть подарувала молодій письменниці титул "Літаратурне відкриття 2018 року"... Скажу чесно, що найчастіше, будь-які подібні речі (накшталт, премії, стипендії) псують, на мою думку, у молодого автора внутрішнього цензора... Але... затамувала подих... Чекала наступної книжки... І ось - маємо урбаністичну прозу  "Ілюзії великого міста"(в-во" Самміт-книга", 2018).
 
Перше, що кинулося в очі і порадувало: текст почав набувати власної неповторної стилістики, легкості оповіді, цікавих експериментів із діалектами; вразила тематика - адже йдеться про інклюз...
 
Аби ви змогли зануритися у сюжений світ Оксани Щирби, який ох-який заплутаний, вам доведеться заплющити очі й уявити себе єдиним цілим із емоційним полотном авторки.

Поет у ролі композитора

Сергій Дзюба. Примчу на білому коні. Сто пісень. – Київ – Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: ТОВ  «Видавництво «Десна Поліграф», 2018. – 208 с.

А чому б і ні, зрештою? Нічого поганого в цьому не бачу. І можу наводити аргументи на користь цієї думки. Та вважаю, що їх многоти не потрібно. Бо (на мою думку, звісно) чи не найпромовистішим є наступне. Нині часто-густо ролі поетів і композиторів беруть на себе виконавці, спонукані матеріальними питаннями (такі творива не витримують серйозної критики; мелодії нерідко повторюються, а тексти не відзначаються ні художністю, ні логікою). Й на цьому тлі помітно виграють поети, виступаючи у ролі композиторів. Принаймні про це подумалося, коли почав перечитувати книгу Сергія Дзюби – уродженця Пирятина на Полтавщині, який нині мешкає в Чернігові.

Об'єднати вміст