Рецензії

Чарівне слово Богдана Дячишина

Життя постійно дарує несподіванки. Коли зустрічаєш їх, то радіснішає на душі. Особливо тоді, коли ота неочікуваність йде від краянина. Подібну приємність мені недавно зробила «Укрпошта» – листоноша принесла в мою оселю бандероль від львів’янина Богдана Дячишина з його книгами, виданими останнім часом. Після ознайомлення з ними подумалося, що особисто не знаю письмака, але написане створило портрет особистості з якою хочеться спілкуватися задля душевної втіхи.

І про кожне з видань, мабуть, варто повести мову окремішньо. Й в першу чергу про книгу есеїв «Пережите-перечитане». В 20-и есеях, зібраних під однією обкладинкою, уродженець Підволочищини (с. Кошляки) веде мову про власний шлях до пізнання навколишнього світу через доторки до бентежності слова. Мене особисто зацікавили розмисли про біблійні тексти, «відтак людина здатна повернутися до життя з людьми і Богом, пізнати себе й сутність світу, віддатися духовним поривам і, трудячись душею й серцем, у найменшому бачити нескінченність, гармонію, яка не може безслідно щезнути, перетворитись у ніщо». Зацікавлюють також роздумування про Тараса Шевченка та Івана Франка. Прикметно, що в есеях нерідко знаходимо посилання на Вергілія, Демокріта, Жака Руссо, Бенедикта Спінозу, Людвіга Фецербаха, Карла Ясперса...

Прості та вічні істини казки

Юрій Ключ,
м. Апостолове
Дніпропетровської обл.

Еліна Заржицька. Заєць та чарівний барабан. Х. – Юнісофт, 2017. – 64 с.: іл. - (Серія "Читаю сам")

Можна справді повірити, що заєць, знайшовши давним-давно барабан, почав ним лякати вовків та лисиць, а відтоді й стукають вже спадкоємці того давнього вуханя лапками по пеньках. Хоча, можливо, то зовсім не маленький кабанчик шукає друзів, а сам маленький читач, зневірившись в їх пошуку, звернувся якогось самотнього вечора за порадою до книжки. І знайшов її, як і кабанчик – друга качку. Та повірив разом з кабанчиком в існування справжньої дружби, не зважаючи на перші невдачі в її розшуках.

Перегортаючи сувоїв роки на Батуринський виходимо шлях

Автором історичної поеми «Батуринський шлях» є Віра Григорівна Фесенко. Народилася 30 березня 1947 року у славнозвісному Конотопі Сумської області. По розподілу випускників Сімферопольського університету поїхала вчителювати на Міжгірщину. З 23 років проживає і працює в цьому гірському районному центрі. Визнаний педагог, член Національної спілки журналістів України, керівник літстудії «Любисток» при районному будинку дитячої творчості, автор ряду книг: «Березнева рапсодія»(2004), «На семи вітрах» (2006), «Світозар: легенди про замки Закарпаття» (2009). І ось нове видання МПП «Гражда», накладом 250 примірників – історична поема «Батуринський шлях».

У 1699 році на замовлення гетьмана Івана Степановича Мазепи-Калединського ливарник Карло Балашевич відлив знаменитий Мазепин дзвін. В народі прозваний «Голубом». Призначався для Батуринської Воскресенської церкви, яка стояла недалеко від гетьманської садиби. В смертоноснім вогні, коли суцільним полум’ям був охоплений Батурин церква і «Голуб» уціліли. І далі зазивно скликали людей на спільні молитви і облагороджуючі людські душі прощі до Домниць кого Різдво-Богородицького монастиря на Чернігівській землі. В часи атеїстичних переслідувань його перевезли до Чернігівського історичного музею. Звідти він згодом зник, загубився, розчинився у безвісті.

Щасливі хвилини нас не обійдуть

Щороку її вихованці дебютують на фестивалях МАЛІЖан «Рекітське сузір’я», що проводяться на Міжгірщині. Новими творами вони постійно дивують слухачів. Згадався Андрійко Горбатий. Хлопчик зі Львова навчався в авторській школі «Тревіта». Писав гарні  вірші. Їх упорядкувала і видала як окрему поетичну збірочку «Павутини долі» львівська поетеса Ангеліна Оборіна. Обдарований хлопчик рано залишився без батьків. Вісім років тому тато поїхав на заробітки до Іспанії. До Львова більше не повернувся. Слідом за ним, до Греції, подалася й хлопчикова матуся. Її сліди теж загубилися на чужині. Андрійка та його семирічну сестричку Адріану взялася виховувати бабуся, яка самотужки виводить дітей у люди…

У творчій долі львів’янки Ангеліни Оборіної, яка є авторкою 17-ти поетичних збірок чітко виділяються два високих покликання: плідна робота з молодими талантами, яким щедро віддає свої знання, набуті в житті уміння, авторський хист полум’яним словом запалити читача, материнську опіку, якою охоче гуртує молодих авторів поезій і прози. Вона їх навчає сіяти добро у сучасному світі, де легше сприймається зачерствілість душі, аніж високі людські поривання.

Поетка душу відкриває навстіж

Атаманчук Ольга. Сонце у кухлику. Добірка віршів. – Золота пектораль. 2018. № 1. Доля для мене під сонцем дарує тепло. – Літературний Тернопіль. 2018. № 4. Заглядаю у вікна споминів. – Подільська толока. № 14.

Не раз спостерігав за дивністю. На засіданнях літоб’єднань чи у пресі вперше зустрічаєш твори молодих авторів. І чимось особливим вони не вражають, бо дуже помітними є учнівські наївність і банальність. Але минає час і такі автори «виписуються». Й написане хочеться читати, бо воно манить неординарністю.

Бентежне слово про ріднизну душі

Чепурко Богдан. Наче те листя дерев. Проза. — Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В. 2018. — 374 с.

Останнім часом перечитую лише ті книжки, які зацікавили мене своєю назвою. Точніше, несподіванкою в ній. Не вірю, що може бути щось цікаве у виданнях із такими банальними найменнями, як «День любові», «Голос душі» чи «Криниця добра». Тому й зір мій зачепило ймення. «Наче те листя з дерев» нової книжки Богдана Чепурка. Відразу вглибився у текст, бо дуже кортіло взнати, що приховує видання з дещо таємничим підзаголовком «Луни й відлуння звитяг і марнот».

І не був розчарований, хоч видання, вийшовши обмеженим накладом, значною мірою більше нагадує родинний літопис. Перш за все заімпонувала незвичність назви, метафоричність й образність знайшов і в заголовках роздумів: «крик скрипки», «фольклорна кров на лезі шаблі», «різдвяний птах», «невидиме світло». Іноді тут відшукував неологізми чи рідковживаності: «передання», «понеділкування», «намацальне», «ґвавт».

"...Час - це те, що в ньому" (рефлексії, бесіда читача з автором)

До 101-ї річниці Дня Незалежності Естонії (24 лютого 1918 року)

Карєва Доріс. Поряд з Ним і зі Світом: Вірші; пер. з естонської Каті Новак. – Львів: Каменяр, 2018. – 182 с.: іл. – Ест. і укр.**

 

Вцілілій миті тій нема ціни
Бо час – одлуння втрати:
                              він – це ми.

Андрій Содомора
«Пригорща хвилин»

Читання поезіі, саме поезіі, а не текстів, спонукає до заглиблення у внутрішній світ поета, його філософії життя, переживання, і одна-єдина думка може ємно закорінитися у пам’яті на все життя. Розмисли над нею опановують нашим мисленням, яке непідвладне часові, бо поезія – це «світи, де не панує час» (Богдан-Ігор Антонич, «Поет»):

Заглянути в очі героя

Череп-Пероганич Т. Бумеранг: Оповідання.- Житомир:Видавець О.О. Євенок. 2018 -72с.

Уже не раз зауважував, що знайомства з письменником чи письменницею починається зі згадок про цю особу в різних ситуаціях. І цього разу так було. Скажімо, свого часу написав рецензію на поетичну книгу «Мама Ніна з Ніневії» незабутнього Володимира Сапона із Чернігова. Ознайомившись з нею, віршар повідомив, що свій опус можу читати на сайті «Жінка-УКРАЇНКА», яку заснувала уродженка Чернігівщини Тетяна Череп-Пероганич і її чоловік Юрій. Потім була розповідь про письменницю у газеті «Вільне життя» (м.Тернопіль), яку написав мій добрий приятель – літератор Богдан Мельничук. А нещодавно від письменника Віктора Васильчука з Коростеня на Житомирщині дізнався, що пані Тетяна стала лауреаткою премії імені Василя Юхимовича за збірку віршів «Осінь дорослої жінки». А вже після цього на мій робочий стіл лягла книжка оповідань «Бумеранг» цієї ж авторки.

«Серце чисте сотвори мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі відновини»*

(рефлексії)

Ірина Фотуйма. На грані смерті, та межі життя...
Буковинський журнал, ч. 4 (110), 2018. – с. 19–24.

Я не в літературі, а коло неї і так коротко, і ємко, як Євген Баран не напишу. Він є мастаком на дотепи і, жартуючи писав, що я знаю що таке поезія. Читаючи, перечитуючи добірку поезії Ірини Фотуйми спроможний хіба перефразувати думку Емілі Дікінсон про кохання: поезія – це все і це все, що ми знаємо про неї. Те що вражає, торкається душі і серця, спонукає до осмислення, бо ж пробуджує розум до дії:

Тумани не сховають всіх тривог,
Лягли на плечі залишки спокути,
Мені б тебе лиш поглядом торкнути,
Та неможливо, бо між нами Бог (с. 19).

Не бійтеся негідників. Убийте Антиципатора

Ольга ПОЛЕВИНА,
м. Кропивницький

Заржицька Еліна, Рєпіна Ольга. Убити Антиципатор : роман / Е.І. Заржицька, О.Г. Рєпіна. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2018. – 364 с.

Писати про недавні події, які не пройшли перевірку Часом, «який розкриває все», – для письменника сміливо і ризиковано: можна зробити висновки і узагальнення, які з часом виявляться помилковими. Нам, сучасникам, «звідси не видно». Тільки через десятиліття можна буде сказати, що насправді сталося і як це вплинуло на майбутнє – бо майбутнє пишеться теперішнім, але нам не дано знати, який саме дріб’язковий прорахунок повернув хід історії...

Нам здається, що ми можемо передбачити майбутнє, ґрунтуючись на масиві інформації в нашій пам’яті, і навіть дещо зробити, щоб події, які ще не вибухнули, пішли по-іншому, «правильному», руслу. І тільки Його величність Час розвінчує або, навпаки, підтверджує правильність нашої антиципації...

Слово про слово. Поетичне оголення душі

Базилевський В.О. Замінований рай: поезії. – К.: ВЦ «Просвіта», 2018. – 368 с.

Існує теза вважає, що поезію варто писати до тридцятирічного віку. Мовляв, молодим найліпше вдаються емоційні римосповіді. І, як приклад, наводять ранні дебюти Івана Драча, Миколи Вінграновського, Леоніда Кисельова, Павла Гіника, Миколи Тимчака… Але ця думка не витримує ніякої критики. Бо, як нам здається, справа полягає не в роках, які прожив автор, а в думках, котрі він висловлює. Саме це приходить на думку, коли читаємо вірші Володимира Базилевського, який у новій книзі «Замінований рай» назвав себе «зимовим поетом», натякаючи на свій поважний вік (у серпні 2018-го йому пішов 82-ий). «Не зважай, якщо сноб і естет запідозрять обмову. Оприлюднить зимовий поет свою правду зимову».

Контексти, концепти і конспекти суворої дійсності "простого" людського життя "пересічної" української жінки

Олег Гончаренко

АРСЕНИЧ-БАРАН Г. Муська : роман в новелах / Ганна Арсенич-Баран. – Київ. Український пріоритет. – 2018. – 144 с.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу…

Ліна КОСТЕНКО

Життя іде… Життя, справді, іде, не звертаючи уваги на наші «коректури» навіть катастрофічного рівня – війни, голодомори, голокости, техногенні армагедони. Такого висновку доходимо так чи так усі ми рано чи пізно. Власне, різниця полягає в тому, якого висновку, якого способу вирішення проблем сягаємо ми, переживши все те. При чому, коли я говорю «ми», то ще зовсім до недавнього часу, в прихованому підтексті значилося (хай і підсвідомо, але…) обране і визначене давним-давно чоловіче трактування філософії, історії, соціології, а найперше, як найзрозумілішої і найприйнятнішої для кожного представника Homo sapiens (людини розумної) гуманітарної іпостасі – літератури, а ще точніше літератури художньої. Зрештою, зважаючи на мою стать, це не так уже й дивно (тут, мабуть, варто було би поставити якийсь пояснювальний «смайлик», але в нашому жорстокому житті-бутті їх, на жаль, не передбачено).

Справді, культурних салонів у повному розумінні цього поняття нині немає. Але чи так-таки й «нема маркізи Помпадур», аби надихати достойників до поступу і подвигу?

Об'єднати вміст