Рецензії

Загадки відродженої антології «КАЛЬМІЮС» (рецензія та слово упорядника)

Чи зможете ви назвати декілька прізвищ сучасних українських письменників, родом зі сходу України?  А чи згадаєте когось з молодих письменників сходу? Що ви знаєте про літературне життя Донецької, Луганської, Запорізької, Харківської та Дніпропетровської областей?

Антологія, яку я зараз тримаю в руках – це квінтесенція першого східноукраїнського регіонального літературного конкурсу «Кальміюс», проведеного у 2016 році, який відбувався під час фестивалю з однойменною назвою. Організатори фестивалю – Олександра Папіна, Віра Шелест, Таня Пилипець та інші, яких я не всіх знаю, нажаль. До 2009 року виходив друком альманах під редагуванням Олега Солов’я, а зараз відродив його Володимир Вакуленко. Одна з авторів антології, Марія Козиренко, ще й стала прекрасним оформлювачем цієї чудової книги обсягом в 300 сторінок. Тому читати в ній є багато чого. До збірника увійшли твори лауреатів конкурсу, серед яких знані широкому колу читачів такі письменники, що вже мають у своєму доробку видані книги, твори: Володимир Вакуленко, Марія Козиренко, Наталія Дев’ятко так і ті автори, твори яких друкуються вперше саме в цій антології. Твори розміщені відповідно до зайнятих у конкурсі місць по окремим номінаціям.

Амфора слова Богдана Дячишина

Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори: есеї. – К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.

Богдан Дячишин. Думки пам’яті: есеї. – Львів:ЛА «Піраміда», 2014. – 236 с.

Богдан Дячишин. Думне слово Богдана Смоляка: есеї. – Львів: Апріорі, 2017. – 88 с

У цьому розвихреному, шумкому, підчас стрімкому, а, може, і не надто, потоці сучасного літпростору, ім’я Богдана Дячишина, напевне, можна було б порівняти (незважаючи, що всі порівняння досить умовні, а все ж таки…) з чистим плесом гірського озера, у дзеркалі якого відображається небо людської душі.

І серце заб’ється – оживе, як ці коломийки почує

Від самісінького дня свого народження – 20 квітня 1941року, в селі Копашново, Хустського району Іван Хланта закоханий у народну творчість. Змалку йому притаманна ця щира синівська любов до усього свого кревного, що лише породила людська уява, неуємна фантазія, багатюща видумка. З коріння селянського роду тут Віра завжди перетікала у людські душі. Оберігала своїх синів на чужинських вітрах, на світових дорогах заробітчанства, під час тривалих пошуків свого щастя, долі. Працьовитість цього чоловіка завжди підганяла. І вирушав він у незвідані краї,  тривалі мандри, дивовижні подорожі не лише незміряними дорогами Закарпаття, але й сусідніх держав Румунії, Сербії, Хорватії. Скрізь спішив записати і зберегти для нащадків винесені з віків народні легенди, казки, пісні, приповідки, фіглі, колядки, коломийки. Скрізь дбайливо підбирав все цінне, посіяне людською мудрістю вивершене селянською любов’ю, розумом і силою духу, що в собі вмістило всю емоційну красу, вулканічні виверження людських почуттів, емоцій і сприйнятих від життя неповторних і незабутніх вражень. Старався, щоб ця генетична пам'ять попередніх поколінь десь не обірвалася, десь не розчинилася, не зникла безслідно. Не згасла в часі і просторі. Це - найцінніша коштовність, яку прагнув заново повернути ментальності свого народу, притаманній українцям самобутній культурі і мистецтву.

«В нашім домі дверей не буде...»

Вперше в Україні, у видавництві «Десна-Поліграф» (м. Чернігів), вийшла книжка відомого білоруського поета Михася Пазнякова, голови Мінської організації Спілки письменників Білорусі, академіка, лауреата багатьох літературних нагород, зокрема Національної літературної премії Білорусі. Чудові вірші автора переклали знані українські письменники і перекладачі: Сергій Дзюба, Олег Гончаренко та Ярослав Савчин. Це – спільний проект поета Михася Пазнякова і Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Пропонуємо відгук на книжку президента Академії  Сергія Дзюби.

Творчістю відомого білоруського поета Михася Пазнякова я захопився, прочитавши одного його вірша. Поезію я люблю з дитинства, щороку читаю понад 400 книжок авторів із різних держав. Тому здивувати мене непросто... Однак такий Вірш (пишу з великої літери, адже це справжня, велика Поезія) мене вразив. Тепер він – серед моїх улюблених віршів, які я часто читаю на творчих зустрічах і презентаціях. І людям він дуже подобається, незалежно від віку, професій, характеру, способу життя. Подобається дітям, хоча вони й не можуть пояснити небанальних авторських образів, метафор та порівнянь... Втім, дітлахи, на відміну від дорослих, одразу ж відчувають фальш, і їм стає зовсім нецікаво. Бо казка неодмінно має бути правдивою. Так от, у цій поезії – ані граму неправди!

Біблійні жанри і концепти в поезії Тараса Шевченка

Ірина Даниленко. Біблійні жанри і концепти в поезії Тараса Шевченка.– К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2017. – 144 с.

Авторка аналізує молитовний триптих Тараса Шевченка «Молитва», «Царів, кровавих шинкарів», «Злоначинающих спини»; вірші «Тим неситим очам», «Світе ясний! Світе тихий!», а також цикл «Давидові псалми», «Подражаніє 11 псалму», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV. Подражаніє», поему-цикл «Царі».

З окремими статтями, що стали підрозділами цієї книги, знайомилася і раніше. Але в монографічній цілості концепти долі, волі, правди та слави, а також жанри молитви і псалма постають опукліше і повніше.

Цікаво і досить переконливо розмежовано переспів (як ближчий до вихідного тексту, його форми, синтаксису та лексики) та наслідування-«подражанія» (твори за мотивами тексту-джерела зі збереженням жанрової моделі) – С. 62. Але, виглядає так, що авторка використовує термін парафраз як синонім переспіву. Ці поняття досить близькі, але для перефразу, за Олександром Квятковським,  характерний сатиричний зміст (Поэтический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1966. – 376 с. – С. 209).

Є моменти, на яких хочеться спинитися детальніше:

Образ досконалої людини

 

Василь Слапчук

Мутанов Галимкаір. У ковчезі часу : Вірші. – Українською мовою переклав Сергій Дзюба. – Київ: Український пріоритет, 2016. – 96 с.

Не скажеш, що Україна підтримує тісні літературні взаємини із Казахстаном. У великій мірі сучукрліт – натуральне господарство, замкнуте на собі. Підозрюю, що подібні проблеми переживає і казахська література. Гадаю, постколоніальний синдром – спільний для національних культур пострадянського простору. Тож, якщо не брати до уваги історичний аспект (Шевченко – Актау), літературний діалог між Україною і Казахстаном звівся до мінімуму, який, за відсутності державної культурної політики, підтримується силами окремих творчих індивідів.

Сергій Дзюба, котрий останнім часом доволі плідно працює у царині перекладу, запропонував увазі українського читача вірші казахського поета Галимкаіра Мутанова. Можемо припустити, що в казахській літературі відбуваються ті ж самі (рушійні, а часом і руйнівні) закономірні процеси, які характерні для більшості літератур. Хтось тримається класичних зразків і віддає перевагу національним напрацюванням, хтось озирається на здобутки світової літератури і піддається постмодерним настроям, а хтось піддає ревізії і те, й інше, шукаючи шляхів розвитку на стику зіткнення інтересів. Галимкаір Мутанов, либонь, належить до перших, його поезія – поезія здорового розуму і здорових почуттів, поезія людської цільності і світової гармонії. Автор збірки «У ковчезі часу» часто покликається на класика і основоположника казахської письмової літератури Абая Кунанбаєва (1845-1904), котрий був поетом, філософом, просвітителем і реформатором. Інакше кажучи, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш – в одній особі. І ці звернення сучасного поета до великого попередника – не просто данина пошани, а вияв творчих пріоритетів, кожного разу він апелює до нього, як до мудреця.

Стихія єднання любові і вічності

Павліна Туменко.  «Дотик», в-во «Люкс», м. Мелітополь, 2017 рік.

Спершу, узявши у руки цю невеличку книжку поезій, я був навіть подумав, що ніколи б не назвав так свою: начебто не вистачає, на перший погляд, в цьому означенні з одного боку якоїсь творчої  інтриги, а з іншого ж навпаки – приземленої логічності, бо ж ніби й не зрозуміло – що і до чого дотикається. Так ніби зависає слово в імлистій смисловій невагомості. Але вже перший прочитаний вірш зітер, звичайно, ту думку і те миттєве враження, як… вільний, щедрий, добрий дощ стирає своїми потужними струменями надихану стомленим світом бліду туманність на шибці вікна-у-літо.

Так якось аж по-циганському сміливо, легко й розкішно зазвучало:

Я стала Вічністю, початком і кінцем,
І плакати я хочу а не мушу,
Кохати хочу наживо й живцем,
А не ховати від любові душу.

……

А я стихія – штиль і буревій,
Я є Любов, тендітна і всевладна.

Суголосся Поезії, Мелодії, Палітри

До виходу книги поезії «Сонцесвіт» Неоніли Яніцької

Сонцесвіт. – Хмельницький. – Видавець ФОП Цюпак А.А., – 122с.

Автор особливий тоді, коли він пробуджує
своєю філософією щось нове в мені,
коли народжується нова думка
завдяки книзі, власна думка.

(З Інтернету)

Ви відчували ледве вловимий аромат, що йде відсправжньої поезії?
Ви чули, як мелодії злітають із самобутніх поетичних строф?
Ви бачили картини, намальовані поміж своєрідних поетичних рядків?

Я це все відчула і побачила в книзі поезій «Сонцесвіт», яку авторка – Неоніла Яніцька – люб’язно подарувала і надіслала з м. Хмельницького до м. Дніпра. Сонцесвіт – поетична знахідка автора:

Закони «Особистісної оптики»Олеся Дяка

Ольга Рєпіна, м. Дніпро 

Рецензія на книги Олеся Дяка «Шипшинова моя душа» та «Ілюзія дива»

Дяк, Олесь. Шипшинова моя душа.Вірші / Олесь Дяк. – Львів: СПОЛОМ, 2003. – 100 с.

Дяк, Олесь. Ілюзія дива: вірші / Олесь Дяк. – Львів: Видавнича спілка «Журнал Ї», 1998. – 217 с.

Іще раз про любов…

Валентина Попелюшка, письменниця:

Щойно дочитала роман Олександри Малаш «Любові багато не буває». Перше враження, перше, що хочеться сказати, закривши книгу: такі твори – немов ковток чистого повітря. Життя! Воно у кожного таке по-своєму і складне, і прекрасне. Хтось бореться зі спокусами, з бурхливою течією, а хтось віддається на волю випадку – куди хвиля винесе.

Бути щасливим, як і вміти любити – то не подарунок долі, а кропітка повсякденна праця. Так, я не обмовилася – любові можна навчитися, любов можна виплекати, як квітку, приречену на загибель, якщо цього дуже захотіти. Ось тільки вчора я читала публікацію Лесі Коковської-Романчук (лікар, письменниця з Тернополя) про примхливу квітку бегонію, яку їй подарували і яка згодом почала гинути в горщику на вікні. Порада фахового флориста виявилася невтішною: «Відпусти, бо саме цей сорт бегонії вирощують винятково для продажу. Вони не придатні для життя». Та хіба ж лікар так легко «відпустить» хворого. Пообламувавши рештки заквітчаних гілочок, господиня поставила одну у склянку з водою, а потім, як людині, сказала квітці, що гинула в горщику: «У тебе є два варіанти»… Які – здогадаєтеся самі. Але згодом і гілочка у воді пустила корені, і у вазоні квітка пустила нові ЖИВІ гілочки. Перемогло життя, бо квіти, як і люди відчувають, що вони потрібні, що комусь не байдуже, загине чи розцвіте.

Прихисток зруйнованих доль або Любові багато не буває

Кожному своє. І в поняття «любов» кожен вкладає те, що йому зручно. Мусиш це визнавати, якось толерувати, примирятися, читаючи роман «Любові багато не буває» Олександри Малаш, навіть якщо впродовж усієї книги думаєш одне: «Тікай, дівко, тікай звідти! Харе свої комплекси перевтілювати в любов! Там не буде тобі щастя!». Але й в поняття «щастя» кожен вкладає те, що йому підходить.

У центрі роману біполярний зв’язок хлопця-рятівника, а насправді руйнівника доль і дівчини, що несе любов, а насправді непомірну жертву. І так кружляють вони в своєму біполярному танці, не можучи ні з’єднатись, ні розірватись – впевнені, що діють правильно, в ім’я високих цінностей і любові. А якщо розібратись?

Головна героїня Настя має улюблену роботу, де її шанують, приязні стосунки з усіма, дім, який ділить із люблячою сестрою, а ще – велике серце. Вона допомагає хлопчику з біл-борда, хворому на рак. Пересилає гроші на лікування зі своєї невеликої зарплатні, навіть не знаючи достовірно, чи цей Ромчик існує насправді, чи є вигадкою чергових аферистів. Вона й сама не зрозуміє, коли її пожертвування перетворяться на її ж жертовність. Як в гонитві за грошима вона переживе неймовірне за жорстокістю зґвалтування і лишиться безплідною, як вона стане нелюбою Ромчиковою мачухою і терпітиме, і догоджатиме, і пустить байдужого до неї і їй Ромчикового татка в те місце, яке ще недавно збирали докупи на операційному столі фахівці від гінекології, ледь загоїтись встигло. А все заради Ромчика, бо ж йому потрібна любов, а любові багато не буває… При цьому власні забаганки Настя вперто ігнорує, на себе в неї не лишається любові. Її девіз стосовно себе: «Люблю, то й що? Це тепер не головне» (с. 171).

Петро Кухарчук: «Ми живемо так, як мріємо»

Книжки, як діти… Виношуємо їх, народжуємо, робимо все, аби вони з’явилися на світ, і любимо навіть тоді, коли віддаємо в інші руки  - руки читача, задля якого й відбувається весь цей не завжди легкий творчий процес.

Нещодавно одне з таких паперових дітищ письменника Петра Кухарчука (Вид. О.О.Євенок, 2017, м. Житомир) під назвою «Коло» потрапило й до мене.

Всяко нині буває. Береш книжку – гарне оформлення, недешевий папір, а доходить черга до тексту і, йой!!! – закриваєш її з сумом та відкладаєш на книжкову полицю, навіть не «до кращих часів».

«Коло» я прочитала, і якщо відразу не пройняло, бо трохи збила з пантелику в першому творі «Новий рік» перенасиченість цитування поезій інших авторів, то образ жінки, яка цілує небо в «Поцілунку» заволодів моєю увагою.

Об'єднати вміст