Жінка-УКРАЇНКА

Сергій Дзюба. «Примчу на білому коні. Сто пісень». – Київ-Чернігів:
Міжнародна літературно-мистецька Академія України,
Чернігів: Десна Поліграф.

За життя «надбала» більше п’ятдесяти приятелів-композиторів, професійних і аматорів, з якими створили із сотню пісень. Це кіровоградці, одесит, киянин, кримчанин, чернігівці, португалець, криворожани… Серед них, мабуть, кожен другий і виконавець. Знайомих співаків маю менше, але яких! Антоніна Червінська і Лідія Забіляста – народні артистки України, землячки; Дмитро Притула і Сергій та Костянтин Дьоміни,  Володимир Стратьєв – заслужений артист України; Павло Бровченко, Борис Притула – заслужені працівники культури України; Олег Попов, Анатолій Чечель – відмінники народної освіти; Петро Лойтра – викладач-методист, автор-виконавець пісень, лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів і премій…

Видала два власні пісенники (у 2000-му і 2003 роках) та упорядкувала збірник «Зоря материнства», де є пісні 20-ти композиторів Кіровоградщини, зокрема й мої. Часто включаю пісенні тексти у збірки поезії. Зараз працюємо над спільним двомовним пісенником із болгарином В. Стафідовим. Мої пісні входять і до пісенників, які видали композитори.

Наївно думала, оглядаючись на перелік, що дещо встигла зробити в царині пісні… Даремно, виявилося, що це – «гулькин ніс». Бо 25 січня цього року, в Тетянин день, у ОУНБ імені Д. Чижевського я вела зустріч із двома одеськими поетами, причетними до болгарської літератури, – Віталієм  Бошковим і Дмитром Шуптою, а також – нашим співавтором із Малої Виски на Кіровоградщині,  композитором Петром Лойтрою, від якого одержала подарунок із моєї батьківщини – Чернігова: видану там же велику, розкішну книгу «Примчу на білому коні». З автографом Сергія Дзюби, президента Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує відомих людей із 55 країн. Добродій Сергій – поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, пародист, критик і автор пісень.

Ого! Ще в мене не було таких знайомих серед пишучої братії, щоб водночас – аж сім іпостасей! Однак то було друге здивування, а перше «по-чернігівському» прозвучало так (подумки): «І де ж це вун такого каня адхватів?!» – це материнський діалект мого Полісся, яким я говорила 18 років. А далі – в Харкові, Дніпропетровську і Білорусії – російською, і тільки з 1984-го, дякуючи легенькому подивуванню-присоромленню мого наставника в поезії та журналістиці, тогочасного керівника літературної студії «Сівач» В. Базилевського, я свідомо заговорила українською літературною, бо вродженої не маю. На чернігівському Поліссі мова – нерідко мішанка з українсько-білорусько-російської, такий собі «суржик»…

Та це я відхилилась, розтягуючи дуже гарний настрій, який подарували мені сто пісень С. Дзюби, які наповнили цю пісенно-співочу книгу. От би ще диск до неї з авторським виконанням пісень! Є й такі неймовірні родзинки, як україномовний переклад із вірменської двох пісень Гургена Баренца – «Мішені» (про війну у Вірменії, яка дуже нагадує наше АТО), та дотепну, іронічну пісню-сатиру «Цап на городі», сучасну для всіх часів і народів.  

Вразив «схожістю характерів» і однойменний текст казахського поета Галимкаіра Мутанова, перекладений українською та покладений на музику Сергієм Дзюбою:

Схожість характерів

То що ж нас у світі завжди вирізня?  
Століттями манить дорога, – 
Казах, який виріс на гриві коня,
Характером схожий на нього!

Гарцює табун, попри тисячі бід, –
Нестримно, разюче, без страху!
І б’ється під музику кінських копит
Проникливе серце казаха.

Характер коня – ось наш спадок віків,
Такі витривалі, мов пісня!
Не стримають душу важкі ланцюги – 
Любити ніколи не пізно.

Хай зіткані ми із добра й протиріч,
І коні принишкли безкрило,
Та лиш пролунає загрозливий клич –
Зіллємось душею і тілом!

Коли в перегонах змагається світ,
Характер сини успадкують, –
Жаданий полине враз цокіт копит,
І хай лиш тримається збруя!

То що ж нас у світі завжди вирізня?  
Століттями манить дорога, – 
Казах, який виріс на гриві коня,
Характером схожий на нього!

Загалом пісенник «провокує» у читачів і, мабуть, слухачів «ностальгію зору і слуху», підмічену в текстах херсонця Олександра Кабанова. Мені дуже сподобалися пісні на вірші О. Кабанова! У них на свіжість думок і почуттів налаштовують уже заголовки: «Я сам себя забыл о жизни расспросить», «Оставим женщин сплетничать в саду», «Я на себя смотрю издалека».

Схоже, такий же підхід до пісенної творчості у Сергія Дзюби, який, не називаючи себе композитором, все ж є автором пісень, – багато створено ним особисто, а деякі пісні написані в співавторстві. І мені, завдяки цій книжці, став близьким поет О. Кабанов, родом із Херсона (звідки я знала одного Анатолія Кичинського, Шевченківського лауреата), тому його слова й стали епіграфом до цієї рецензії.

Не тямлячи надто в музиці, я все ж намагалась уявити звучання пісень. У результаті свого «дослідження» виявила, що у 82 піснях ритм визначено. Найбільше це «не поспішаючи», «повільно», «стримано», «в темпі вальсу» – близько половини. Решта «вказівок» зворушують тонкощами подачі пісні: «тривожно», «грайливо», «мрійливо», «ніжно», «величаво», «душевно», «сумно», «жваво», «жартівливо», «лагідно», «вагомо», «бадьоро» та «в темпі маршу». І навіть «важко» та «швиденько». Решта 18 пісень, мабуть, дарують виконавцю повну свободу, тобто С. Дзюба себе не обмежує і всім бажаючим співати довіряє виконання своїх пісень на власний розсуд.

Запрошую читачів до роздумів (у темпі вальсу)… Посудіть самі: що робити рецензенту книги, у якій на 13-ти сторінках (формат А-4) сам автор вже розказав про своє життя і багатогранну творчість, наголосивши, що всі свої 80 виданих книг присвячує дружині та співавтору – Тетяні Дзюбі? А ще на сторінку зроблено нотатки про двох уже згаданих поетів-співавторів – вірменина й казаха. Також Василь Слапчук, Шевченківський лауреат, додав фрагмент рецензії на ще більший за цю книгу витвір Сергія Дзюби: дитячий роман-трилогію про Кракатунчика «Душа на обличчі».  

Хто з вас, критики, взявся б рецензувати нову книжку автора, в якого «вся грудь – в орденах» (а я, здуру, взялася!), бо ж усе написане ним і озвучене з допомогою голосу, баяна та гітари, чують і бачать не лише в усіх закутках України, а й ще в півсотні держав, де ці твори звучать 65-ма мовами, і їх уже прочитали та почули 4 мільйони людей в усьому світі!  

Цілком імовірно: один тільки цей пісенник, виданий накладом 5 тисяч примірників, пів-інтернету «задзюбив». Отакого я придбала земляка! А на обкладинці благодушно посміхається, знаючи собі ціну, – у вишиванці та в імпозантному светрі симпатяга. Ой, не заздрю його музі-академіку Тетянці –  спробуй такого втримати на коні чи хоча б коло нього. Жартую – не можу без гумору, навіть у такій начебто серйозній рецензії.

Насправді, гарний вийшов у Сергія Дзюби пісенник – нетрадиційно-цілющий, як народна медицина. Добре скомпонований у шість оригінальних розділів. Перший – «Пісні, створені з композитором Петром Лойтрою». Тут хлопці знайшли цікаві тексти у поетів Олени Терещенко, Юрія Бедрика, Тетяни Дзюби та лірика з Кіровоградщини Григорія Ліщенюка. Серед них – чудові патріотичні пісні, неофольклор, прониклива лірика, дотепні жарти та несподіваний український шансон. Дивовижні й пісні на вірші Сергія Дзюби: – «Примчу на білому коні» (котра й дала назву всій книжці), «Душа, мов скрипка», «Балада про жабу», «Опівнічна балада»… Або, наприклад, така:

Балада про відьму та екстаз

Був час, коли усе вже по цимбалах,
І муха позіхала на столі...
Аж раптом в гості пані завітала –
Влетіла у кватирку на мітлі.

Обрала холодильник для посадки,
Дарма що той, мов танк, задеренчав,
І чемно запитала: «Все в порядку?
Ти що – ніколи відьми не стрічав?!».

Я щось заплямкав вражено губами,
Морським вузлом зв’язало язика:
У мене вдома – зовсім гола дама,
Та ще й мітлу тримає у руках!

Вона ж пройшлась граційною ходою:
«Та що з тобою? Чом, герою, зблід?!
У мене вдома – кепсько із водою,
Я хочу лиш помитися, як слід…».

Давно яєчня на плиті схолола,
Сусід уже сусідку відлюбив,
А пані в ванні – дві години, гола!
Все ж добре, що дружина у батьків...

Наразі вийшла – Боже, ледь не плаче,
Мітлу свою від збудження скубе:
«Я мала все – холодну і гарячу,
Я знов відчула жінкою себе!

Та про такого справжнього мужчину
Всім подругам до ранку розповім…».
І я подумав: Слава Україні!
Ну хоч одній, на диво, догодив.

Особливо дякую за оспівування мого улюбленого Трускавця (теж маю про нього вірші, до яких би – ще музики).

У другому розділі «Пісні, створені разом із композитором Миколою Збарацьким» – жива класика, де знайшлося місце родинним та українським цінностям. Ці такі задушевні, мелодійні пісні звучать, як народні: «Батьку, не сумуй!», «Здрастуйте, рідні», «Калина зажурилася», «Сестра», «Тещенька моя хороша», «Чарівна криниця», «Не знаю я», «У шинку – одна біда»

Третій  розділ – «Пісні на вірші поетеси Тетяни Дзюби» (та на музику, звісно ж, закоханого чоловіка). Тут – дивовижно чарівна веселка з філософії, постмодернізму й любові!

Білі ангели

Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.

І кидалось сонце вслід цуценям рудим,
І від сміху в кров розсікались губи.
Як розтане швидко цей зимовий дим –
Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…

Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу
Крізь шинельних буднів непохитний стрій?
… Не сахайсь закляклих серед степу
Кам’яних бабів – невідбулих мрій.

Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.

 

У четвертому розділі – пісні Сергія Дзюби (його слова та музика). Ранні, написані в 16 років, однак не менш цікаві. Патріотичні, за які в той час могли б і за ґрати запроторити. Водночас – багато ліричних пісень про кохання. Втім, є і пародійні… Цілком вірю авторській жартівливій «заяві»:

         Я – супермен! Я – той, хто пише вірші!
         І вже тому – живіший  всіх живих.

              «Балада про супермена»

Слава і поліграфії високої якості видавництва «Десна-Поліграф». Хвала і дяка команді, що добре попотіла над пісенником: музичному редактору Петрові Лойтрі, літературному редактору Василеві Слапчуку, технічному редактору Олегові Єрмоленкові, сину мого однокласника, Ганні Святенко –  за верстку і дизайн, відповідальному редактору, коректору Олегу Гончаренку (це – єдина з усіх прочитаних мною за десятки років книжок, де не помітила жодної помилки).

Гідні поваги й меценати цієї дуже ошатної книжки: Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля» Леонід Григорович Яковишин, керівник Ічнянського заводу сухого молока і масла Віктор Павлович Кияновський та підприємець, інвестор, науковець Володимир Феодосійович Хоменко. Це дякуючи їм 5 тисяч примірників пісень
С. Дзюби на білому коні розлітаються по всьому світу (от два – у мене і в науковій бібліотеці міста Кропивницького). Бо який же то світ – без пісень, а особливо – Україна. Сергій Дзюба додав їй пісенних лаврів до епітету «співуча», молодець! Хай завжди буде на коні і міцно тримається в сідлі творчості.

Антоніна Корінь,
науковець літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого,
м. Кропивницький