Жінка-УКРАЇНКА

Відгук на роман Григорія Войтка «Безбатченки. Книга друга»

Знаний український журналіст і прозаїк Григорій Войток створив  продовження свого резонансного, гостросюжетного роману «Безбатченки», який отримав багато схвальних відгуків у ЗМІ та соціальних мережах. Адже автор об’єктивно, людяно та колоритно відобразив життя українців у період після закінчення Другої світової війни до розпаду СРСР. Це – справді сага життя нашого багатостраждального народу!

Провідна і багатогранна тема роману – проблема безбатченків. І як тут не погодитися з сільським учителем Теодором Степановичем, героєм книги:  «Чому навіть після пережитих страхіть війни та відбудови в нашому згорьованому суспільстві не меншає, а ще більшає тих, хто прирікає себе на становище безбатченків?.. Тепер напівсиріт значно менше, але більшає тих, хто цурається своєї малої батьківщини, родового коріння, навіть рідних батьків. Велика біда від таких, коли вони дориваються до влади. Тих безбатченків більшає і більшає у дорого обставлених кабінетах. Одних прогонять, їх замінюють інші, як на зло, ще гірші, пихаті і чванливі. Елементарну людську совість загубили на перегонах за владу і гроші».

Журі Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» нагородило цією престижною відзнакою заступника генерального директора ТОВ «Земля і воля» Григорія Андрійовича Войтка – за плідну багаторічну діяльність в галузі літератури і публіцистики.

Зокрема, знаного письменника і журналіста нагороджено за художньо-літературне видання «Тернистий шлях благородної справи» (це – нариси про 120-річну історію Майнівського (Бобровицького) радгоспу-технікуму), а також – за роман «Безбатченки», в  долі головної героїні якого,  як у дзеркалі, відображається доля всієї України.  Але  ту долю, за висловом літературного критика Ніни Головченко, знівечили «найпаскудніші представники нашої національної наволочі». Стосовно ж цього роману, член Національної спілки письменників України поет, прозаїк Тетяна Череп-Пероганич у своїй рецензії наголосила: «Книга «Безбатченки», немов уривок із минулого, який варто усвідомити, аби зробити висновки».

(про роман Григорія  Войтка «БЕЗБАТЧЕНКИ» (Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна», 2016. ‒ 352 с.)

Ніна ГОЛОВЧЕНКО

Книга Григорія Войтка «Безбатченки» присвячена темі українського селянства в період після закінчення Другої світової війни до розпаду СРСР.

На прикладі життя і доль селян села Осьмаківка поетапно зображено їхню виснажливу працю і мізерні колгоспні заробітки, поступовий відхід від християнських цінностей, моральне виродження багатьох пролетарів і можновладців, маніпулятивні технології управління окремих партійних голів колгоспу та голів сільрад, представників НКВС (чи пізніше КДБ).

До честі автора, з поміж доволі тяжких сторінок об’єктивної прози, у книзі трапляються й позитивні образи керівників господарств, простих селян, учителів, молоді, жертовних українських жінок, працівників міністерств, лікарів. І це урівноважує пафос книги: він не є трагічним, скоріше є повчальним.

«Безбатченки» – перший літературний твір письменника і журналіста з Чернігівщини Григорія Войтка.

Післявоєнні події, час безбатченків, село з усіма його радощами і прикрощами. Тільки прикрощів у книзі, точніше в житті головної героїні роману Оксани, значно більше, ніж чогось доброго і світлого. Зґвалтована ровесником, невдовзі стає матір’ю. Село не приймає її байстря, на кожному кроці робить боляче їм обом – знущання, плітки, заздрощі… Безбатченки проти безбатченка. Хоча ні, в селі всі знають, хто батько Оксаниної дитини. Знають, що безневинно вина. Але злі, ненависні зганяють на беззахисній всю свою лють.

Та не вдасться нікому вбити в Оксані людське. Витримає, виживе, переживе тих, хто робив їй боляче, віддячить добром і молитвою кожному, хто підтримував і допомагав. Ще й сина Івана навчить пробачати, навіть біологічному батьку, який його ще до народження відцурався. Не зразу, згодом. Але колись, вже дорослий чоловік, керівник великого підприємства, приїде на сільське кладовище, щоб прибрати батькову забур’янену могилу.

Це – Тетяна Череп-Пероганич, Чураївна в поезії, Роксолана в житті.

Своє багатство вона вимірює не роками, як Вахтанг Кікабідзе, а щоденними справами на користь Вітчизни, любов до якої  звіряє словами Тараса Шевченка: «Мені здається, якби батьківщина моя була найбіднішою на землі – і тоді вона мені здавалася б кращою від Швейцарії і всіх Італій».

Дочка простих сільських вчителів з Бобровиччини рано почала дивитись на світ не дитячими очима, що приносило заодно й радість, і біль. З тим і по дорослому життю пішла, але з твердою впевненістю, що не впаде, бо, як пізніше напише, - потойбічна невідомість не для тих, кому є за що триматися на землі.