Жінка-УКРАЇНКА

Відгук на роман Григорія Войтка «Безбатченки. Книга друга»

Знаний український журналіст і прозаїк Григорій Войток створив  продовження свого резонансного, гостросюжетного роману «Безбатченки», який отримав багато схвальних відгуків у ЗМІ та соціальних мережах. Адже автор об’єктивно, людяно та колоритно відобразив життя українців у період після закінчення Другої світової війни до розпаду СРСР. Це – справді сага життя нашого багатостраждального народу!

Провідна і багатогранна тема роману – проблема безбатченків. І як тут не погодитися з сільським учителем Теодором Степановичем, героєм книги:  «Чому навіть після пережитих страхіть війни та відбудови в нашому згорьованому суспільстві не меншає, а ще більшає тих, хто прирікає себе на становище безбатченків?.. Тепер напівсиріт значно менше, але більшає тих, хто цурається своєї малої батьківщини, родового коріння, навіть рідних батьків. Велика біда від таких, коли вони дориваються до влади. Тих безбатченків більшає і більшає у дорого обставлених кабінетах. Одних прогонять, їх замінюють інші, як на зло, ще гірші, пихаті і чванливі. Елементарну людську совість загубили на перегонах за владу і гроші».

Василь Слапчук

У своїй творчості Михайло Блехман постійно перебуває в діалозі зі світовою літературою, він любить інтригувати читача різного роду алюзіями, що відсилають до творів чи персонажів, чи навіть авторів цих творів, яких письменник любить і котрі слугують йому джерелом натхнення нарівні з сюжетами, які черпає з реального життя. Мені вже доводилося про це писати у відгуку на його книгу оповідань «Час збирати метафори», тому не буду повторюватися.

Недавно я прочитав нове оповідання цього вигадливого автора, інколи хочеться назвати його ілюзіоністом, зрозуміло, у найліпшому розумінні цього слова. Оповідання називається «Вона». За сюжетом дія відбувається у кав’ярні. Усі столики зайняті, лише за одним, за яким частуються кавою двоє добродіїв, знаходиться вільне місце. До них і підсідає пані. Одне одному вони не відрекомендовуються, а поводяться так, як люди, котрих не потрібно знайомити. Одразу ж зав’язується розмова і, не дивно, що мова заходить про літературу.

Високоповажний Пане Президенте!

Вельмишановний Петре Олексійовичу!

Мене звати Сергій Вікторович Дзюба. Я – український письменник, журналіст, критик, перекладач, керівник громадської організації «Міжнародна літературно-мистецька Академія України», котра наразі об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів та громадських діячів із 55-ти держав світу. Мешкаю в Чернігові.

Звертаюся до Вас із клопотанням. Хочу розповісти Вам про свого колегу – видатного сучасного українського письменника Василя Дмитровича Слапчука, людину великої мужності, працьовитості та патріотизму. У 19-річному віці (1981 року) він отримав тяжке поранення в Афганістані. Відтоді пересувається на інвалідному візку. Однак він не скорився обставинам: здобув вищу освіту, захистив кандидатську роботу з філології, написав 38 книг, різних за жанрами. Його внесок в українську літературу – величезний і поки що об’єктивно не оцінений, оскільки сьогодні, на жаль, українська культура та наука перебувають у певному занепаді, на периферії інтересів суспільства й держави.

Василь Слапчук

Мутанов Галимкаір. У ковчезі часу : Вірші. – Українською мовою переклав Сергій Дзюба. – Київ: Український пріоритет, 2016. – 96 с.

Не скажеш, що Україна підтримує тісні літературні взаємини із Казахстаном. У великій мірі сучукрліт – натуральне господарство, замкнуте на собі. Підозрюю, що подібні проблеми переживає і казахська література. Гадаю, постколоніальний синдром – спільний для національних культур пострадянського простору. Тож, якщо не брати до уваги історичний аспект (Шевченко – Актау), літературний діалог між Україною і Казахстаном звівся до мінімуму, який, за відсутності державної культурної політики, підтримується силами окремих творчих індивідів.

Сергій Дзюба, котрий останнім часом доволі плідно працює у царині перекладу, запропонував увазі українського читача вірші казахського поета Галимкаіра Мутанова. Можемо припустити, що в казахській літературі відбуваються ті ж самі (рушійні, а часом і руйнівні) закономірні процеси, які характерні для більшості літератур. Хтось тримається класичних зразків і віддає перевагу національним напрацюванням, хтось озирається на здобутки світової літератури і піддається постмодерним настроям, а хтось піддає ревізії і те, й інше, шукаючи шляхів розвитку на стику зіткнення інтересів. Галимкаір Мутанов, либонь, належить до перших, його поезія – поезія здорового розуму і здорових почуттів, поезія людської цільності і світової гармонії. Автор збірки «У ковчезі часу» часто покликається на класика і основоположника казахської письмової літератури Абая Кунанбаєва (1845-1904), котрий був поетом, філософом, просвітителем і реформатором. Інакше кажучи, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш – в одній особі. І ці звернення сучасного поета до великого попередника – не просто данина пошани, а вияв творчих пріоритетів, кожного разу він апелює до нього, як до мудреця.

15-е століття — Франческо Петрарка – Зображення від
© The Art Archive/Corbis

Відомі українські письменники Тетяна та Сергій Дзюби нещодавно нагороджені почесною міжнародною медаллю Франческо Петрарки в Італії – за визначну творчість, а доктор наук із соціальних комунікацій, професор Тетяна Дзюба – і за подвижницьку наукову діяльність.

Чернігівці стали переможцями Міжнародного літературно-мистецького фестивалю (Італія – Німеччина – Україна) та Міжнародного літературного конкурсу «Пушкін і Гоголь в Італії». Яскраві поетичні фестивалі проводяться там щороку, а відтепер організатор чудового дійства – Міжнародна Академія «ЛIК» – діячів літератури, мистецтв та комунікацій (Німеччина – Україна; президент – письменниця, мистецтвознавець, журналіст і громадський діяч Олена Ананьєва), котра об’єднує талановитих людей із різних держав світу. Академія швидко розвивається, адже до неї увійшли знані письменники та науковці.   

У престижному міжнародному гоголівському конкурсі взяли участь поети і прозаїки з  дев’яти держав. Сергій і Тетяна здобули найвищу відзнаку – «Діамантовий Дюк у Римі» – водночас у двох номінаціях. Тетяна Дзюба –  за нову книжку віршів «Танок Саломеї» (Канада, Торонто) і численні наукові статті про Миколу Гоголя, Пантелеймона Куліша, Михайла Коцюбинського й інших видатних наших класиків в українських та зарубіжних виданнях. А Сергія Дзюбу нагороджено за поетичний цикл «Українець Микола Гоголь в Італії» та його есеї і рецензії.