До Шевченка

День травневий ще зранку на сонці по вінця настоявсь.
Вмив Успенський собор, вмив і нас, і розбуджений Канів.
І пливли ми у нім до Шевченка людською рікою,
Мов Дніпро: повноводно, широко, розкуто, весняно.

Так колись і його в путь трагічну, прощальну, останню
Шляхом канівським тим пронесли у гіркій домовині…
І не просто на гору знесли на Чернечу останки –
За Поетом пішла-підвелася уся Україна.

Велелюдна ріка – волелюбна, невтримна і вільна:
Що омріяв Тарас. І за неї в неволі жорстоко карався.
Як це дивно, їй-право: пішла за Поетом уся Україна,
Вслід за словом його – із колін Прометеєм звелась-піднялася!

В будні-свята йдемо ми до нього. У радості-щасті і в горі. 
Уклонитись, як рідному батьку – своєму Співцеві.
Він же духом незламним вознісся над гори і гори.
І до неба сягнуло пророче чоло мудрецеве.

Велелюдна ріка. І гора. Видно всю Україну із кручі:
Пшениці і хати. І Дніпро – як на щастя підкова…
Україно моя! Рідна мамо невтомна й співуча,
На Чернечій горі – вічна нашої нації совість.

Ув огромі людськім у той день я прозрів-просвітився:
Треба генія мати такого й не менш ніж Шевченка Тараса,
Щоб Дніпро в здивуванні широко й весняно розлився
І Чернеча гора аж до неба  святково звелася. 

А душа українським тут духом навічно пройметься,
Бо Шевченка це дух – українства святого окраса.
Лиш одне не збагнув: чому вулиця Леніна зветься
Та, що нас від Успення, від церкви веде до Тараса?

Іван Левченко,

з книги "Недруги не зраджують ніколи",
Севастополь, 2004 року; першодрук 22 травня 2004 року, 
в день 143-х роковин перепоховання Тараса Шевченка 
в Каневі на Чернечій горі