Жінка-УКРАЇНКА

Про автора:

Олександр Козинець - автор віршів, короткої прози, текстів пісень. Співає в хорі, мешкає в Києві.

Організував та презентував літературні проекти «Щоденник», «Щоденник. Re: make», «ПРОдайте їсти».

Учасник різноманітних літфестивалів м. Києва та України. Публікується в літературних журналах та альманахах, серед яких – «Березіль», «Буковинський журнал», «Гарний настрій», «Дзвін», «Дніпро», «Золота Пектораль», «Рідний край», «Саксагань», «Склянка часу», «Холодний Яр», «Філео+Логос» та інші.

Кандидат педагогічних наук. Викладач Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.

Мандариново… 

Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво? 
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс: 
Скоро буде усе мандариново!

***

Якщо вже про зміни – зали́шилось кілька дій.
Прокидається рано весна, вітрами кличе.
Допоки зі снів виринає майбутнє з минулих подій,
Мій внутрішній всесвіт цілує твоє обличчя.
Ранок у місті доповнює сіра легка імла. 
В телефоні й мережі – сповіщення, повідомлення.
Час позбутись каміння, відкрити тіла й імена
Для очищення, змін, усвідомлень, оновлення…
Час летіти вперед – монета не стане ребром!
Поміж бути чи ні – точно бути! (не знаю доки)
Хай на заклик весни озоветься тепло і добро,
Розіллється у тілі, як повінь, березовим соком.

Дівчинка років п’яти

Лагідна дівчинка років п’яти
Ліпить на скло сніжинку.
Справді у дівчинки років п’яти –
Очі дорослої жінки.
Скільки ті очі вже бачили сліз,
Злості, неправди і спаму.
Лагідна дівчинка років п’яти…
В неї немає мами.
Світ розглядає крізь темне вікно,
Пальцем рахує зорі…
Діти не граються з нею, бо
Дівчинка не говорить.
Та не втрачає останніх надій,
Сильна її волосинка.
Лагідна дівчинка років п’яти…
Із дитбудинку.

***

Я знаю жінку, яка поверталася двічі. 
За спиною місто ставало їй сірим тлом. 
Очам тим властивий поспіх та відчай. 
А вся вона – ніби злам перед злом.
Це – гарна опція, мов чуттєвий тюнінґ,
Який я не сплутаю ніколи й ні з ким. 
Це – струм, не одразу доступний юним,
Коли вона злегка торкалась моєї руки.
В пошуках дому, тіла, тепла і крові, 
Стишую подих, діставшись її грудей… 
Кожна спокуса породжує хибний промінь.
Якщо люди перетинаються, то коли і де? 
І якщо перетинаються – невже це відчай? 
Що їх тримає разом ще певний час? 
Якщо не любов чи звичай – взагалі навіщо?
Не я тримаю її – вона це робить за нас.

За мотивами вірша Сергія Татчина «Два в одному».

***

Втома від звуків та кольорів…
Настрій – для пізнього листопаду.
Кожен із нас, хто хотів, уцілів,
Той, хто ламався й падав.
Хто від безсоння сам попелів,
Хто порятунку шукав у втечах
І божеволів. Чи божеволі́в…
Погоджувався, заперечував…
Втома від звуків та кольорів
Пледом лікується, затишком, ліжком.
Кожен із нас божевільний від слів.
Кожен з нас трішки…

Найголовніше 

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло надто рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне 
За собою постійно лишає відчинені двері.
За період самотності світле його й неземне
До грубіших вже звикло людей та матерій.
Між ними – свобода, між ними – така глибина, 
Що тільки молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить їй море, якого у неї у місті нема,
Вона – його серце, й стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він рідко відповідає на її довгі листи. 
І вчинки його не виказують найголовніше.

За мотивами вірша Тані-Марії Литвинюк
«Він хоче її як жінку»

Голоси (диптих)

1.

Ціле літо ти чула: ще не час, почекай, неси,
Слухай в собі з-поміж інших отой один,
Світлий голос, сильніший за інші твої голоси,
Що з дитинства зринає в душі з глибин.
Неси його легко, при інших ховай в собі,
Множ його в лоні, у серці, купай в ріці.
Роби те, що велено, зміцнюй віру, щоб як горіх...
Потім розкажеш, як було спочатку, наприкінці.

2.

Вона обожнює небо. Воно щоранку – нове.
Любить море його очей, що темніють свинцем.
А ще непомітно довершує все, чим живе,
У неї обличчя жінки, яка насправді знає це.
Починається осінь, добігає закінчення рік.
Серпень цьогоріч приніс їй дари з ґорґан.
Тому в цю пору через надрізи молочних рік
Сік її тіла буде творити новий океан. 
Біля неї життя пробиватиме власний шлях,
Потім поїде шукати сил гір, степів та заток.
Діти народжуються тоді, як минає страх,
Коли є вода, щоб зробити перший ковток.
І нехай твоє – зараз єдине тепло --
Суцільне тепло на увесь його океан.
Цього справді достатньо, щоб все добре було,
Цього навіть багато, щоб загоїти рани.
Все буде легко: нині уважний і чуйний світ. 
Віддзеркалює працю на небі, як на землі.
Білий і теплий мов хліб, твій сильний живіт
Дав нову мрію тому, хто недавно ще був у нім.

За мотивом вірша Сергія Жадана «Тріска».

***

Вкотре передають дощі, затяжні тумани й вітри.
Знову книги й коти стануть найкращими друзями.
В згустках твоїх фантазій та силі зміцнілих крил
Діє поле любові, прямо пропорційне силі ілюзій.
Якщо не складається поки з коханням – і Бог з ним!
Зацикленість зменшує дію закону притягнення.
Місто твого дитинства зранку закутає дим,
А день приведе дощі…Душу ховай роздягнену!

Льох

Ходиш, ходиш по колу.
Країв нема.
Дім твій – сира стодола,
Душа – зима.
Серце твоє кручене,
На чотирьох.
Місяць. Вода свячена.
Відкритий льох.
Лижуть кочерги комин,
Клубочать дим.
Ходиш, ходиш по колу,
Снуєш за ним.
Лий молоко в пательню
Став до печі.
Тільки-но стане темно –
Сядь при свічі.
І на старій ряднині
Коло зведи.
Дідькову волосину 
Висмикни з бороди.
Потім мерщій до сходів,
Впускай вітри.
Чорна вода відходить,
Попід поли. 
Коло – то дві спіралі,
На вас обох.
Дівко, не час печалі –
Відритий льох.
Будь собі вкрай обачна,
Мовчи ім’я.
В льохові сиро й лячно.
Живе змія.
Дай їй вітрів на сполох
І молока.
Щоб розірвала коло
Твоя рука.
Щоб розкрутила коло 
Зміїна тьма.
Дім твій – сира стодола,
Душа – зима.