Жінка-УКРАЇНКА

Роман Григорія Войтка «Безбатченки» вийшов друком у чернігівському видавництві «ПАТ «ПВК «Десна». 

Публікуємо переднє слово, яке написав відомий письменник, лауреат літературної премії ім. Павла Тичини, активіст Чернігівського земляцтва в Києві Дмитро Головко.

Образа і любов

Назва цього короткого вступного слова навіяна одним з розділів роману Григорія Войтка «Безбатченки». Твору, головний герой якого зазнав стільки нелюдських підковирок, нашіптувань, кривд і навіть негідних і підступних вчинків. Це пізніше, тобто в кінці роману, все міняється, приходить до кращого, адже змінюється саме життя. 

Та не станемо забігати наперед, спробуймо осмислити той невеликий відрізок часу, в якому проявляються людські характери, звички, глибинне єство. Більшість дійових осіб живуть у повоєнних Осьміковцях, селі, розташованому десь неподалік Києва.

У центрі роману автор поставив основну свою героїню Оксану Стародуб – молоду сільську вродливицю, «з лиця якої, - як пише він, - літом і взимку не зникає виквіт краси». Вона єдина дочка Ганни Остапівни та Степана Максимовича Стародубів, рід яких губиться десь у козаччині. Нині в Осьміковцях про них єдина думка – мудрі, чесні, працьовиті, варті найкращої похвали.

А от Оксана… Вже з перших рядків твору читач бачить  її в тривозі, душевних терзаннях – незабаром вона має родити дитину. Якби-то від коханого чоловіка та в шлюбі, а то від нелюба, сільського залицяльника Генки Торохтія. Він хитро і підступно взяв дівочу цноту в її, романтичної дівчини. Як тепер вона подивиться в очі того, котрий їй до душі? Іван Моторний – гарний собою, справедливий, відданий у дружбі, покладистий і обов’язковий.

Він працює в Києві на цегельному заводі, часто приїжджає до села, де живе хвороблива мати, привозить ліки. Вона часто зустрічалася з ним, кожне їхнє побачення було радістю, надавало Оксані певності, надії в завтрашній день. Почуття до нього тепер буде затьмарене її «гріховним вчинком». Як жити тепер? Може?.. Може?.. Ні, вона не піде на крайнощі. Під її серцем народжується материнська любов. Її вона назве його іменем.

Іван Моторний усе життя буде поряд Оксани. Різні обставини не дадуть їм змоги «узаконити їхні стосунки». Вони завжди будуть щирі, сердечні, оманливо міцні й завжди – на відстані. З ним часто траплятимуться неприємності, за правду він часто встряватиме в сутички з друзями, подругами – у бійку, за що потраплятиме у список «неблагонадійних», буде засланий в далекі краї.

Яка життєва несправедливість! Іван Моторний гарна ж людина, прямолінійна, щедра душею, багатьом односельцям допоміг, допомагає Оксаниному синочку, оберігає його від впливу вулиці. Вона прагне бути з ним. Та трапилася біда на фермі: Оксана заступила ветеринарного фельдшера від розлюченої корови і гострі роги вдарили доярку в ногу…

Лікарня, операція, санаторій і знову – лікарня… Усе своє подальше життя Іван Моторний почуває себе винуватцем Оксаниної трагедії, що не зумів уберегти її від життєвих незгод, та й корова збунтувалася  через його раптову й надто голосну появу  на фермі.

Взагалі Григорій Войток наситив свій роман багатьма доброзичливими яскравими персонажами, а швидка зміна подій робить твір читабельним, цікавим. В селі, як пише він, нічого не приховаєш. Ось перед нами проходить життя Оксаниної куми Галі Півньової. А яка колоритна сільська інформаторка Катерина Швидка. Якими щедрими мазками вимальований образ сільської фельдшерки Тетяни Вікторівни і районної прокурорші Валентини Іванівни. Вона, звичайно, виняток тодішнього владного материка. Достовірно твориться образ «сільського шістдесятника» Сашка Волинка. Навколо керівників Миколи Левадного та Тимура Завірюхи теж твориться добро, людська довіра, бо їхні життєві принципи пробуджують у людей чесність, вірність, віру в нові реалії життя.

Інша справа – негативні типи. Це вони збурюють людей… Підступність, себелюбство, прислужництво владним посіпакам – це методи тодішньої комуністичної моралі. Автор роману не шкодує чорної акварелі, щоб «виквецювати» їхні корсети.

Найвиразнішими підпорами темних сторін є вже названий Генка Торохтій, біологічний батько наймолодшого Стародуба Вані. Його він не пізнає при зустрічі, навіть прагне обійти стороною. Величезний згусток зла і підлості – Генчина сестра Надія. Або вся родина Моськіних – найстарший «партійний фронтовик» Геннадій Михайлович, його продовження – Володька і найменший відприсок  Моськіних   Павлуша, який очолює сільську банду, має свого «ад’ютанта» в особі послушного Кирюші.

А який соковитий портрет секретаря райкому Романа Пуньковича, ловеласа, кар’єриста, демагога! Він навіть свою дружину хоче посадити в «дурку», аби не заважала йому в «життєвих» потребах. Не кращий образ й іншого  партфункціонера-безбатченка Дениса Туменка. Ще ось – уповноважений найстрашнішої установи Орест Говзман. Це – справжній служака сталінщини, яка завдала лиха і осьміковцям. Та й своїх нелюдів вистачало…

Селяни недавно пережили війну. Додому повернулось мало чоловіків. А окремі з тих, кому Бог допоміг і вони опинились вдома, безбожно ведуть себе в селі, де без чарки не обходиться їхнє «благодійство». Пригадаймо колгоспного сторожа Гаврила. Якось він дозволив удові Степаниді нагребти в полі два мішки полови, тому тепер щоразу вимагає від неї: «Не біжи на грядку за  помідорами, а яєчко подавай, кусочок сальця…». Де таку закуску взяти, коли її троє діток перебиваються немазаною квасолянкою? Степаниді   вдалось відшити «добродійника» оригінальним способом - подала  йому яєчко, але тухле… А ще один безбатченко,  якийсь Оверко, також сторож скирт,  упіймав удову, коли та брала солому. Він навіть піддав їй на плечі в’язанку, супроводжував додому. Однак перед самим селом підпалив ту в’язанку на плечах жінки… Он на яких катюг опиралася радянська влада. Ще вона намагалася перетворити величезний народ в безбожників.

Протягом усього роману автор тримає нас у колі зору зростання Вані Стародуба. Ось його дитям викрадають цигани. Ось він від класу до класу – в школі. Має гарні успіхи, його хвалять…     

А мати весь час у лікарні, його виховують бабуся Ганна і  дідусь Степан, та поступово хлопця затягує вулиця, де старшують такі, як Павло Моськін. Це вони привчають його до гульок та чарки. Через неї Ваня завдає прикрощів найріднішим людям, потрапляє сам в непередбачені обставини. Нарешті перше несміливе почуття до однокласниць, навчання в річковому училищі. Та знову підводить чарчина: його відчисляють від навчання, довелось повертатися додому. Добрі люди  піклуються за нього  - він обліковець тракторної бригади, потім працює на тваринницько-переробниму комплексі, що споруджується  в чужому районі. Тут і звела його доля з першим коханням – Наталочкою, вони одружилися.

Міняється життя в Осьміковцях, в Україні. Все йде до розвалу Союзу, до Незалежності. Перші демократичні вибори до Верховної Ради. Тепер уже навколо молодого покоління, яке уособлює Олександр Волинко, гуртуються молоді і літні люди. Що ж буде завтра?..

Можливо, останні розділи роману дещо пересичені інформативністю, публіцистикою. Можливо, автор наміряється на тематичне продовження в подальшій своїй творчості. Можливо… Бо закінчується роман «Безбатченки» обнадійливою символікою: Оксана нарешті ожила душею, здоров’ям, вона готується із сином (в нього з Наталочкою вже є дітки) поїхати до свого коханого… Хоч на його могилу – друг Івана Моторного передав його збереження, розказав про почуття і любов до Оксани.

Намітилася надія й на щасливу Україну…Потягнулися люди й до Господа…

Правдиве художнє слово – це гарні ліки від усіх хвороб. Тому закінчимо цей вступ поетичним рядком поета-пісняра Андрія Демиденка: «В двадцять першому столітті лікують не кулями, а любов’ю».

Роман же закінчується рядками з поезії шістдесятника Василя Симоненка:

Ви, байстрюки катів останніх,
Не забувайте, виродки ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.

Дмитро Головко письменник,
лауреат літературної премії ім. Павла Тичини

Джерело: http://zemlyaivolya.net/…