Жінка-УКРАЇНКА

у почуттях героїв письменника Олександра Апалькова
 

(рецензія на книгу « Колючі дерева», Канів – 2012) 

Ой, це кохання… Ну, не дає воно нам жити, чи навпаки – надихає на життя. У кожного різне, так як і в героїв книги „Колючі дерева” Олександра Апалькова. Любов – це співчуття, тяга статі (оповідання «Запах дині»), любов сліпа, безтілеса, не знає ні правил, ні заборон(«Моя любов»). А що таке почуття? В цьому ж таки оповіданні проста на перший погляд відповідь:

Воно - між моїми і її ногами.
Воно -  у просторі між нашими очима.
Воно – в ударах наших сердець.

І тут же про кохану жінку:

Вона – це вмістище всіх моїх бажань.
Вона – це альфа і омега сенсу існування мого тіла.
Вона – це те, що раніше називали «світлом у моєму вікні».

Про кохання завжди краще говорити просто. Або навіть взагалі не говорити, а просто цілувати, обіймати, насолоджуватися і насолоджувати. Мова тіл – вона найвимовніша. Кожне оповідання із збірки – своя історія, своя сповідь. Десь по-чоловічому вульгарна, десь жорстока і холодна, а десь наскільки цнотлива і п’янка, що хочеться аби тій історії не було кінця.

Я цілував її груди під шум дрібних струмків душу. І вода кутала нас немов вуаллю... Вона довго утримувала кожен поцілунок. Не поспішаючи, ніжно притискаючи мене до себе.(«Не Боварі»)

Вона пішла попереду. ЇЇ біле плаття – білою хмарою. Але цю хмару він міг би взяти в руки, узяти на руки. Покласти у цю високу траву, що сохне проти осені, і ніжити його, і навіть мати те, що в цій. Його хмарині, іншим недоступно. («Райська яблуня»)

Над образністю людських почуттів часом домінує у творах образність всього, що оточує двох закоханих чи просто люблячих, рідних людей. Зазвичай це природа:

Серпнева трава стирчала частоколом  з-під машини («Райська яблуня»).

А як мама любить квіти. Ними повний квітник. А над ними пурхає метелик, оксамитово-чорний. Ось він сідає на мамине плече. І дихають його крильця, зубчаті, з жовтою бахромою. («Квіти»)

Давно прибрані черешневі сади виглядали розорено-пустими. І тільки де-не-де, серед їх бідноти горіли зірки жоржин та золоті очіпки нагідок.(«Похмілля на чужій учті»).

Взагалі-то кожен твір у книжці хочеться обговорити і процитувати, які б враження вони не викликали. Автор постарався написати так, щоб і добре, і погане впивалося в душу читача і лоскотало пам’ять, не даючи ще довго викинути з голови прочитане. Життєві реалії оповідань беруть верх над будь-якими порівняннями, образами, неологізмами тощо.

Єдине, чого б хотілося, то це переконати головного героя оповідання «Колючі дерева» дещо змінити своє ставлення до жінок. Ну, не колючі ми дерева, а квіти, які тягнуться до сонця. Просто інколи і його нам буває замало…

                                                          Тетяна Череп-Пероганич