Жінка-УКРАЇНКА

Коли весна заглядає на наші подвір`я – ми й самі починаємо квітнути. Натхенння, кажуть, варто шукати у природі. Тоді усе цвітіння виливається у гарний настрій та плідну роботу. Проте, існують люди, які носять вічну весну всередині. Таких людей і називають митцями. З Іванною Стеф'юк ми зустрілись у час, коли цвітінням чернівецьких магнолій розгорілась весна. Письменниця, літературознавець, методист, журналістка. Завжди привітна, з дивовижно-запальним вогником в очах, Іванна поділилась зі мною хорошими новинами про нові звершення та особливими секретами творчості.  Приємною розмовою ділюся з Вами:

О.Т.  Іванно, наприкінці лютого Ви захистили кандидатську дисертацію. Яка тема Вашої роботи які відчуття після захисту?

І.С. До теми дисертації я готувалась фактично відтоді, відколи замислилася, який фах виберу. Бо саме тоді я почала збирати перші матеріали про Марка Черемшину. Дисертація є продовженням студентських наукових робіт, які я виконувала, навчаючись на філологічному факультеті Чернівецького національного університету. Тема кандидатської дисертації звучить так: «Людина та війна: на матеріалі художньої та мемуарної спадщини Марка Черемшини». Сам захист пройшов дуже цікаво. Зізнаюся, напередодні мені було страшно. Але на самому захисті невідомо звідки прийшло відчуття, що я все роблю правильно, і так хвилювання стало потрохи слабшати. Дискусія на захисті була настільки жвавою та динамічною, що дала чимало нових ідей для роботи. Насамперед, хочеться подякувати людям, які підтримували мене упродовж усього навчання і давали цінні поради тоді, коли було найважче – деканові філологічного факультету ЧНУ Борисові Бунчуку, завідувачу кафедри української літератури Володимиру Антофійчуку, професору цієї ж кафедри і моєму науковому керівнику Богдану Мельничуку, вченому секретарю СВР К 76.051.11 Аллі Сажиній, директору Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини Руслані Кірєєвій. Дуже пощастило мені з опонентами, відгуки яких одночасно і окрилили, і надихнули на подальші дослідження; офіційними опонентами були завідувач кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Степан Хороб та доцент кафедри української літератури імені акад.М.Возняка Львівського національного університету Ростислав Чопик. Надзвичайно важливими стали відгуки на мій автореферат декана факультету філології Прикарпатського національного університету Романа Голода, декана філологічного факультету Львівського національного університету Святослава Пилипчука, старшого наукового  співробітника відділу літературного процесу та компаративістики Інституту Івана Франка НАН Мар’яни Барабаш, доцента Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Олега Рарицького,  к.філол.н. Тетяни Лях (УжНУ), доцента Мелітопольського державного педагогічного університету Аліни Землянської. Так, багато в чому захист – це складно, відповідально. Але я щаслива, що мені це вдалося.

О.Т. Як боролись із хвилюванням перед захистом?

І.С. Насправді, хвилювалась страшенно. Захист навіть снився мені кілька днів напередодні. Оскільки, якби щось пішло не так, мені було б совісно перед людьми, які мене підтримували, тай самій перед собою. Адже в сукупності над темою я працювала близько 10 років. Я нею справді жила (коли, до прикладу, раптово приходила якась вдала думка і я виписувала її – шалено калатало серце, і навпаки – коли я довго чекала, а текст «не йшов» - це заганяло мене у хандру. Кілька разів переробляла роботу ще до того, як її побачив науковий керівних. Пережила кожне речення. Я дуже хотіла вступити на філологію, і дуже хотіла далі займатися цією наукою. Причому мрія звучала ще конкретніше, якщо можна так висловитися – я хотіла досліджувати саме Марка Черемшину. Тому чим ближче було до захисту – тим більше боялася, що зроблю щось не так, що не вдасться. Як боролася зі страхом ... По-різному насправді. Іноді «перемикалася» на щось цілком не пов’язане з наукою. Потім зрозуміла, що відкладаючи роботу у цьому напрямку «на трохи потім» я лиш підсилю собі цей страх, тому всі сили перекинула саме на науку. І тоді страх став потрохи відступати, коли я собі мала чим подумки відзвітувати про зроблене. Найважче стало фактично на фініші – через дуже важку родинну втрату, тоді депресія мене дуже надовго збила з ніг. Останні дні перед захистом дуже прислухалася до снів, які були на диво світлі (хоч думки тривожні). А коли захист настав – я чітко зрозуміла, що ось саме це моє, і що я дуже хочу бути далі в науковому руслі. Прозвучало багато цінних рекомендацій, багато схвальних відгуків і рекомендація видати дисертацію окремою книгою. А коли в кінці захисту декан філологічного факультету урочисто привітав з успішним захистом – то не витримала і розплакалася, аж тоді дала своїм емоціям волю.

О.Т. З творчістю Марка Черемшини у Вас особливий зв`язок. Коли Ви його відкрили?

І.С. Мабуть, найбільший зв'язок у тому, що я сама народилась в рідному селі Марка Черемшини, Кобаках,  і ще зі школи зацікавилась його творчістю. Мені його читали ще тоді, коли я сама не вміла читати. Я його чула все життя, і любила завжди. Але відкрила мені його (у плані прихованих смислів) Марія Равшер, мудра моя вчителька. Мені здається, що тепер я бачу не лише те, що він сказав у кожному своєму творі, а й те, що він хотів сказати. За весь час роботи Черемшина став мені не просто улюбленим, а справді рідним письменником.

О.Т. Тема дисертації звучить дуже актуально. Як Ви прийшли саме до такого формулювання (нагадаємо: «Людина та війна…»)

І.С. Тема була вибрана на початку п’ятого курсу як тема магістерської роботи (2011 рік). Війни у моїй країні тоді ще не було, тему обрала саме як призму дослідження Черемшининих текстів (я бачила, що саме у другій збірці творів автора людина кардинально змінилася, багато в чому надломилася, і багато в  чому стала сильнішою, тому я хотіла дослідити ці зміни. Спеціально не формулювала тему «війна в творчості…», оскільки я не війну досліджувала, а досвід людини, її метаморфози. Війна для мене дуже болюча тема, адже мені чужим є насилля і конфлікт, а війна – це тотальне насилля. Уся творчість Черемшини доводить: найбезпросвітніша темрява – перед світанком, а сонце обов’язково сходить.  

О.Т. Творчість породжує творчість. Розкажіть про новинки з-під Вашого літературного пера. Впевнена, у Вас завжди знайдеться чим поділитись. Та розкажіть, чи не поглинула дисертація усю Вашу творчу увагу?

І.С. Дуже навіть навпаки: за ці роки, поки я працювала над дисертацією, видала книгу новел «За руку з гостем», роман «На хітанці», написала дві повісті (одна, до слова, про самого Черемшину - «Пановий капелюх»), вірші писалися. І, до речі, саме вірші після захисту зробились якісь зовсім інші. Тепер я їх не зовсім впізнаю – вони приходять рідше, але якось точніше. Та й не розділяла би науку і художню творчість аж так кардинально, бо  сама робота над дисертацією була творчою. Якщо точніше, науково-творчою.

О.Т. Знаю Вас як багатогранну особистість. Чи відкрили для себе якісь нові захоплення із часу нашої останньої розмови, та чи не залишили усіх попередніх цікавинок?

І.С. Відтоді, як ми з Вами, Олю, спілкувалися, дещо і змінился, та мій спосіб життя насправді залишився незмінним. Я і далі проводжу літературні вечори, беру участь у фотозйомках, мандрую – так життя набирає чимраз нових барв і тоді натхнення не доводиться шукати якось штучно. З одного боку, трохи дивно, що я займаюся багато чим одночасно (і ці заняття не завжди споріднені). Але певно саме завдяки цьому я не вигораю і можу робити те, що запланувала, щиро і без самопримусу.

Кажуть, натхнення найкраще шукати в природі. Але після спілкування з пані Іванною хочеться це твердження перефразувати «натхнення найкраще шукати в природних людях». Відкритість, невимушеність та любов до всього рідного випромінює дивовижну енергію.  Весь світ навколо стає кольоровіший. Дякую Іванні Стеф`юк за приємну бесіду та гарний настрій. Нехай нові звершення будуть не за горами, а сонце завжди її боці. Хочеться побажати, щоб усі ідеї завжди втілювались в реальність. Дивовижна жінка. Генератор цікавинок. Уже на наступний вечір після розмови я отримала повідомлення із задумами про щось новеньке. Тож, поки прощатись не будемо…

Ольга Турчак (Чернівці)