Рецензії

Словом світиться життя

(рефлексії)

Мирослава Данилевська-Милян. Звіряю душу солов’ю:вибрані поезіі. – Львів: ВД «Панорама», 2018. – 168 с.

Така жертовна й наша роль:
І йти в палати, і – палати!
І світочі нести в майбуть...
Юдоль в Господній дух вдягати –
В цім перша місія.
І суть.
                  Петро Шкраб’юк, «Місія»

Дух Божий перебуває в тілі людини (людина – істота духовна, в іншому контексті – душевна). Не душа, а «Дух Божий ширяв над поверхнею води...»(Буття 1:2). Хоча слова «душа» і «дух» стоять в одному гнізді «Практичного словника синонімів», укладеного Святославом Караванським, але слово «дух»ще й виділено в окремий рядок із наведенням прикладів його вживання.Пригадаймо пораду Декарта: «Уточнюйте значення слів – і позбавите світ половини його непорозумінь». Життя у слові – духовне життя. Ми черпаємо енергію духу від Бога, адже«Бог є Дух...»(Євангеліє від Івана 4:23а), і набуваємо її ще й упродовж нашого життя, якщо воно не суперечить логіці буття і ми споглядаємо світ через «вікно душі» (Лернардо да Вінчі), бо «Хоч би якою дорогою ти йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра» (Геракліт).

Модерні психологізми або свободавибору

Ольга Рєпіна
м. Дніпро

Рецензія на книгу Ірини Баковецької-Рачковської  «Пластилін»

Пластилiн. Детектив з елементами психологізму / Іра Баковецька-Рачковська. – Дніпро: Моноліт, 2018. – 256 с.

Чесно кажучи, не люблю вдаватися до філософії, якщо можна використати свої знання з психології. Зізнаюся:вирішила помудрувати, починаючи із назви.

Після прочитання книги взяла такий собі тайм-аут – для обміркування. Підтверджую як фахівець: все описане авторкою роману присутнє в нашому житті. Це правда, зміни у суспільстві та окремих його ланках настільки серйозні, що приховувати їх означає проводити політикустрауса – ховаючи голову у пісок. А може, це міф? Я щодо страуса, а не щодо зміну суспільстві.

Стіна не вимовила звуку, але ж і ти нічого не сказала*

 

 Надія Ковалик. Стіна. В кн. Надії Ковалик «Зваба». – Львів: Апріорі, 2018. – 344 с.

Чим вище у горах,
тим глибшими є долини,
тим вимогливішими видаються
мандрівнику дороги серця.**

Читаю, перечитую життя – яким воно є. Перегорнув останню сторінку книжки – вона вела за собою, попри типові сюжети, життєві історії героїв. Мова письма заслуговує похвали. Автор намагається осмислити життя – таке воно непередбачуване, жорстоке і з надто важким «хрестом» випробувань...

Чуючи молоде дихання

Весела Л. Між ріками і Богом. Поезії. – Хмельницький: Поліграфіст, 2017. – 80 с.

Коли перечитую ту чи іншу книгу, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання» у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зерниночки думання. Щось подібне було й тоді, коли «вглиблювався» у вірші Людмили Веселої з її нової збірки «Між ріками і Богом». Вони захопили настільки, що розмисли досі живуть у бентежному римоколиванні. «Я марити буду тим світлом з твого маяка з далекого берега, що на краю географій».

Чарівне мандрування мореокеанням слів дивовижних. Про нього і думаю. Бо не відпускають зі свого виру метафори, порівняння, образи. Чи не тому, що крізь їхню призму постає наш сучасник з його болями і тривогами? Зосібна бачимо його за метафорами. «Степ відпускає у вирій свої полини», «Цей вірш давно тремтів мені на віях», «Згадав мене як казку на ніч січень», «Венами літо стікає». Гарно, правда? Та це – лишень частина  вдатностей. Бо зацікавлюють і інші слововияви. «З твоїх літніх полотен втікають  гранати й агави», «І мої віршенята наснилися  зірці зеленій», «Сива ніч відридала в хустину», «І мовчки вересень потупить очі». Не знаю,  як і хто сприйме ці небуденності,  а мені вони створили  словесний портрет людини із зачудованою душею.

Енергія сонця, життя і любові – у «вишиванці»

Наталя Федько,
м. Вінниця

(рецензія на збірку «Вишиванка для сонечка»)

Діти – найбільш непідкупні, щирі та неординарні читачі. Вони або хапають книгу з блиском в очах… або розчаровуються з перших сторінок. Щоб створити щось цікаве і пізнавальне для читачів дошкільного та раннього шкільного віку, письменник має бути трішки чарівником. І трішки дитиною. Сонячним, щирим, винахідливим – таким має бути автор, чиї твори читатимуть діти.

Збірка «Вишиванка для сонечка» притягує своєю життєдайною, доброю енергією. Письменники з різних куточків України та з закордону поділилися з юними читачами іскринками чудового дивосвіту. Пізнання, розвага, промінці сміху, тихі роздуми про життя і світ – все це поєднується у поетичних та прозових рядках сучасних авторів.

Збірка поділена на 3 розділи. Твори першого розділу призначені для дітей 3 – 4 років. Другий розділ – для читачів 4 – 5 років. Третій призначений для читачів 5 – 6 років.

Прочитане

Окрайці розмислів про життя у місті. Ковалик Надія. «Зваба». – Львів: Апріорі. 2018. – 344 ст.

З доробком Надії Ковалик зі Львова уперше познайомився ще у 1980-му році минулого століття, коли побачила світ її дебютна прозова книжечка «Листопадовий сніг». Через бистроплин літ уже неможливо пригадати деталі тодішнього враження. Але деякі узагальнення пам’ять усе ж зберегла. По-перше, літературний Львів і його поціновувачі захоплювалися прозою Романа Іваничука, Романа Федоріва, Дмитра Герасимчука, Ніни Бічуї, Юрія Коваля, Левка Різника, Василя Стефака… А ще ж були молоді: Богдан Загайський, Василь Левицький… І диво якесь: на цьому тлі дивовижно світилася квітка оповідань та повістей Надії Ковалик. Незважаючи на зайвину романтичної наївності вчорашньої школярки.

І коли від знайомої письменниці почув про презентацію нової книги львів’янки, то поринув у споминальність… А ще через деякий час «Зваба» лягла на робочий стіл, і для мене почалося мандрування у бентежний світ слова знайомої здавен авторки.

Розумію, що дехто, прочитавши попередні абзаци, говоритиме, що опус рецензента буде пройнятий рефлексіями проминулого: це диктуватиме підхід. Можливою є і гостріша реакція. Себто йтиметься про закидування літературного критика каменями зневаги за суб’єктивізм оцінки.

Наіль Ісмайлов і його роман про любов

Наіль Ісмайлов. По небу вниз: Роман. – К.: ЛА «Друге дихання», 2018.  – 268 с.

Серед багатьох любовних романів роман Наіля Ісмайлова «По небу вниз», виданий  літературною  агенцією «Друге дихання», цікавий своєю художньою формою. У ньому немає класичної любовної історії з її пристрастями і стражданнями. Хоча в романі вистачає і пристрастей, і страждань.

Головний герой твору з дитинства проклятий на безконечні перевтілення. Кожні три тижні він пробуджується в тілі іншої людини і переживає особисте життя людини, в тілі якої він опинився. Він звикає до дому, до чужих батьків, які називають його рідним сином, до друзів, але через три тижні знову просинається в тілі іншої людини. Він не знає свого імені, своїх батьків, країни, в якій він народився. Знає тільки, що йому двадцять шість років і що його рідна мова іспанська.

Він постійно прокидається в різних країнах, але неодмінно в тілі чоловіка свого віку. Серед багатьох своїх перевтілень герой опиняється і в Україні, в місті Дніпрі, переживаючи історію нещасливого кохання Олексія, в якого він перевтілився.

Лебедине перо в пана Кузьменка, або Підстрелений журавель

Валентина Михайленко. Підбитий журавель, або Забутий талант. Чернігів. Видавництво «Десна Поліграф.2018.

Поетеса, прозаїк, краєзнавець. Автор збірок поезії і прози, а також повістей і романів «У лабіринтах трикутника», «На лезі радості», «Ніхто й ніколи», « Історія трамвайчика», «Солодкий смак гіркоти»; книг з історичного краєзнавства: «Короп історичний», «Короп», «Дем'ян Многогрішний -гетьман Сіверський», «Короп – європейське містечко», біографічного довідника «Коропщина в іменах». Все це про одну людину – члена Національної спілки письменників України, Національної Спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців Валентину Микитівну Михайленко. А ще вона – лауреат літературного конкурсу «Коронація слова» та мультимистецького літературного конкурсу «Молода КороНація – 2018», лауреат літературних премій імені Леоніда Глібова та імені Василя Нікітіна, переможець міжнародного літературного конкурсу «Невідома українська література» (Канада, Монреаль, 2018), неодноразовий переможець Чернігівського обласного літературного конкурсу «Краща книга року».

Плекаючи пам'ять

(Ольга Яворська. На чужих вітрах (роман про УПА). − Львів: Апріорі, 2015. − 260 с.)    

Якщо довго перебувати на протязі, можна занедужати. А якщо ці протяги спричиняють вітри історії? Адже впродовж століть українці перебували "на чужих вітрах", знали свою історію з чужого голосу (на що нарікав ще Т. Шевченко в "І мертвим, і живим, і ненарожденним..."). Свій голос було небезпечно подавати. Мовчання вигідне владі, що сприймає своє керівництво з позицій владарювання, а не служіння. Така позиція притаманна чужинцям, що дивляться на Україну очима колонізатора. І радянським, і фашистським.

Будучи на цих вітрах, так важливо не зламатися, не дати їм можливість вирвати з корінням власну родову пам'ять. А якщо стане снаги − то і не зігнутися. І вибороти трохи сонця: любові, кохання, дружби, − попри грізний час і тіні недовіри, попри заохочування доносів з боку імперських спецслужб.  Роман Ольги Яворської "На чужих вітрах" саме про таких людей: слабких і незламних, сміливих і боязких. Живих. Бо і її твір звучить не мертвими голосами запилених документів, а живими голосами свідків тих трагічних і героїчних років.

Сонячна книжечка

Галина Жубіль,
м. Дрогобич

Народження книжки – це завжди свято. А якщо вона ще й для дітей – то свято подвійне, адже її читатимуть і діти, і дорослі. "Вишиванка для сонечка" – особлива книжка, бо створена майже сімома десятками українських авторів із різних куточків світу! Ще однією її особливістю є те, що складається з кількох розділів, у яких є твори для дітей різного віку. Це так зручно і так гарно, коли дитя росте разом зі своєю улюбленою книжкою... І читає книжку разом із молодшими та старшими братчиками і сестричками. Отже, це сімейна книга!

Звісно, що окрасою кожної дитячої книжечки є ілюстрації. «Вишиванці для сонечка» дуже пощастило. Ілюстраторові Еллі Гринько особлива подяка за надзвичайно добрі, барвисті й дуже симпатичні малюнки до кожного твору!

Тішить і жанрове розмаїття цього збірничка. Є тут і казки, і віршики, і загадки, і забавлянки, і дражнилки, і лічилки, і скоромовки, і віршовані абетки.

Великі чари маленької книжечки

Васильчук В.Б. Останній бій знайденця. Оповідання. – Житомир: ПП «Рута», 2018. – 40 с.

Пошта принесла нову книгу. Скажете: невелика подія? Та не спішив би так стверджувати. Справді, чи не щодня на мій робочий стіл лягають нові поліграфічні вироби з різних куточків України. Але… Поява цього видання таки назвав би подією. Вже хоча б тому, що відразу взявся перечитувати книжку. І вже не зміг відірватися. І навіть пожалкував, що історія з собакою так скоро щасливо завершилася (за роки літературної роботи мені, як критикові, довелося перечитати  чимало друків і подібне зі мною трапляється дуже рідко).

Чому так швидко прочитав. Та не тому, що знаю попередні книги автора і про деякі з них писав у різних засобах масової інформації. І, звісно, міг зіграти роль фактор елементарної цікавості: чи вдалося авторові втриматися на вже досягнутому рівні? Можливо, й було це. Десь на підсвідомому рівні. Але спонукою стало не це. «Заманив» автор обкладинкою (таки мають рацію ті, хто говорить про важливість поліграфічного виконання!). Вірніше, одне слово з неї. Зачудував «знайденець».

Версії сутності світу, або жіночий погляд на "... і нині, і прісно, і навіки вічні"

ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО,
м. Мелітополь

Заржицька Е. Рєпіна О. Убити Антиципатора: роман / Еліна Заржицька, Олена Рєпіна. – Луцьк: Твердиня, 2018. – 364 с.

Ну давайте, на хвилину уявімо собі, що якийсь сучасний Екклесиаст, десь колись перед аудиторією українських (але підкреслюю українських) інтелігенток (знову підкреслюю інтелігенток) виходить і проповідує отаке, своє знамените: «Краще спокою мала дещиця, аніж безмір марноти й ловитви вітру…» Я особисто не беруся прогнозувати точних наслідків такої дії, проте певен, що зала спорожніла би до чуття подиху протягу в шторах.

Певен, бо останнім часом дивним чином, а може й волею далекоглядної долі, углибаю душею і розумом у нашу «жіночу» прозу, автори якої уже не романтичні юнки, але далеко ще й не пані бальзаківського віку, котрі на все дивляться вже крізь затуманені скельця неіснуючих лорнетів – себто дещо відсторонено, дещо втомлено. Крий Боже, не хочу тут нікого образити: потрібна і набута тяжким досвідом мудрість, але без бажання глибинного сприйняття і осмисленнясучасності, яке властиве саме названому вище людському вікові, висновки наших метрес, на жаль, частенько відгонять деякою аж зайво «чистою філософією», яка ні до чого не зобов’язує, ні до чого не закликає і, наче й даючи глобальні відповіді на вселенські питання, елементарно кульгає на конкретику у визначеній нам для буття реальності.

Об'єднати вміст