Жінка-УКРАЇНКА

Юрченко Євгенія. Теперішні: проза. – Вид. О.О. Євенок. 2019. – 64 с.

Це неможливо назвати ознакою абераційної доби, якби навіть і дуже праглося. Здається, що в усі часи поетки намагалися залишити свій слід у прозі. Приміром, Оксана Лятуринська написала чимало чудових етюдів та мріяла про епопею на взір «Волині» Уласа Самчука. Прозу і поезію поєднують у своїй творчості Віра Вовк та Емма Андієвська, які живуть поза межами материкової України. Та й у їхньому рідному краї сув’язь приваблює: Наталія Білоцерківець, Любов Голота, Теодозія Зарівна… Взялися за прозові пера й дещо молодші: Леся Романчук, Леся Степовичка, Ольга Яворська… Їм на п’яти буквально наступають ще молодші: Ольга Атаманчук, Ірина Баковецька, Зоряна Замкова.

Ігор Фарина: Візії: вибрані рецензії. Тернопіль: Золота Пектораль. 2019. – 72 с.

З Ігорем Фариною я знайомий вже давно, але правда – лише заочно. Більше спілкуємося за допомогою електронної пошти та мобільного телефону. Нещодавно, а якщо бути точним, то на початку жовтня познайомився ще й з його творчістю, прочитавши книгу «Любов у негоду», що одержала Всеукраїнську премію імені Василя Юхимовича. І тепер – «Візії». Взявши до рук нову книгу галичанина, і, перегорнувши кілька сторінок, одразу можна сказати, що автор зробив справді гарну роботу. Адже мова йде про книгу вибраних рецензій, що побачила світ нещодавно у тернопільському видавництві Володимира Погорецького «Золота пектораль». Дванадцять прочитаних ним книжок і альманахів лягли в основу невеликого дослідження, що дають розлогу уяву про пошуки сучасних українських літераторів, які працюють у різних жанрах. І це тоді, коли наша література так потребує кваліфікованої критики й змістовного аналізу.Адже критик є достатньо реальним посередником між письменником і читачем. Його судження й аналіз досить важливі для них, бо, як вважав Михайло Коцюбинський, не відаєш, «що даєш зерно чи полову». Та й не «часто одні письменники пишуть про інших». «Деколи, – як вважає саме пан Ігор, – письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища». Отож я впевнено скажу, що книга актуальна і надзвичайно потрібна, аби зорієнтувати насамперед читача і показати автору ті чи інші достоїнства чи прорахунки твору.Відчуваю, що це не проста робота. Критик має бути надзвичайно самодисциплінованим і відповідальним та мати неабияке підгрунття, щоб не тільки читати тексти, але й професійно вникати в контексти. Мати власні секрети, зрештою, й по-доброму ділитися ними.

(Анна Багряна "П’єси", переклад з української Димитра Христова, Мултипринт, Софія, 2019).

Найновіша книжка української письменниці Анни Багряної "П’єси", видана болгарською мовою в перекладі поета Димитра Христова, містить три короткі п’єси: "Боги вмирають від нудьги", "Рододендрон" та "Шовкова зоря".

Цікавою і викличною є назва першої п’єси – «Боги вмирають від нудьги». Авторка визначає її як «комедію на одну дію». Я б додав, що це «камерна» комедія на одну дію з чотирма героями – Соломією, Тарасом, Філософом і Пані.

Надія Колошук

Слапчук, Василь. Роман & Роман: роман-цитатник. Київ: Рідна мова, 2019. 592 с. (Серія «Великий роман»).

Читаю книжки Василя Слапчука від початку 1990-х років, коли з’явилися його перші поетичні збірки. Прозу читала з меншим захопленням, але до моїх безпосередніх вражень завжди додавалося очікування: обов’язково з’явиться книга, яка покаже потугу цього письменника багатьом читачам, котрі про нього чомусь не знають. Хоча він на диво продуктивний та обдарований: крім віршів, пише різножанрову прозу, есеїстику, критику, перекладає – майже щороку виходить нова книжка або й дві!

Однак реальність сучасної культури така, що книжок у нас, слава Богу, публікується чимало, а от кількість читачів тане на очах. Тобто завоювати популярність у масового читача й водночас зберегти прихильність критиків та професійних літературознавців – завдання майже нездійсненне. Може, через те В. Слапчук часто пише про свою письменницьку працю, розмірковує про писання як професію, про літературу як покликання, про читачів із їхніми смаками тощо. «Колись я почав цим займатися, уявлення не маючи, за що беруся… З часом це перейшло у звичку… І тепер я ставлюся до цього як до роботи, яку треба робити…» – каже головний герой «Роману & Роману» [с. 173].

Ольга Полевіна,
м. Кропивницький

Серед літераторів досить поширена думка, що для дітей пишуть ті, хто не може писати для дорослих. Відразу обмовлюся, що так думають не всі, але не раз вловлювала щось на зразок зарозумілості від авторів при згадці про дитячу літературу.

І дарма. Писати для дітей набагато складніше. І відбір книг для них має бути більш ретельним, адже те, що читається в дитинстві, запам'ятовується на все життя. І важливо не забивати дитячу голівку різними дурницями, а компактно наповнювати її набором знань, який стане в нагоді в подальшому житті.