Рецензії

Версії сутності світу, або жіночий погляд на "... і нині, і прісно, і навіки вічні"

ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО,
м. Мелітополь

Заржицька Е. Рєпіна О. Убити Антиципатора: роман / Еліна Заржицька, Олена Рєпіна. – Луцьк: Твердиня, 2018. – 364 с.

Ну давайте, на хвилину уявімо собі, що якийсь сучасний Екклесиаст, десь колись перед аудиторією українських (але підкреслюю українських) інтелігенток (знову підкреслюю інтелігенток) виходить і проповідує отаке, своє знамените: «Краще спокою мала дещиця, аніж безмір марноти й ловитви вітру…» Я особисто не беруся прогнозувати точних наслідків такої дії, проте певен, що зала спорожніла би до чуття подиху протягу в шторах.

Певен, бо останнім часом дивним чином, а може й волею далекоглядної долі, углибаю душею і розумом у нашу «жіночу» прозу, автори якої уже не романтичні юнки, але далеко ще й не пані бальзаківського віку, котрі на все дивляться вже крізь затуманені скельця неіснуючих лорнетів – себто дещо відсторонено, дещо втомлено. Крий Боже, не хочу тут нікого образити: потрібна і набута тяжким досвідом мудрість, але без бажання глибинного сприйняття і осмисленнясучасності, яке властиве саме названому вище людському вікові, висновки наших метрес, на жаль, частенько відгонять деякою аж зайво «чистою філософією», яка ні до чого не зобов’язує, ні до чого не закликає і, наче й даючи глобальні відповіді на вселенські питання, елементарно кульгає на конкретику у визначеній нам для буття реальності.

Богдан Дячишин про книжку Миколи Петренка «Вічний втікач»

«І ВИПРАВДАЛАСЯ МУДРІСТЬ СВОЇМИ ДІЛАМИ*»

Шановний Богдане!
Це книжка про ще мудрішого,
ніж ми з Вами, – мого земляка,
під пам’ятником якого я виріс!..

М. Петренко, 15.08.17
(Дарчий напис на подарованій книжці)

3 листопада 2018 року. Зранку прокручуються в пам’яті рядки вірша Петра Шкраб’юка: «Усе на світі таїна, / Яку повік збагнути годі» (В кн. «Над простором і часом). Відтак прочитав рубаї, прислане на електронну пошту Ігорем Фариною (м. Шумськ):

В живому часі думки перельоти –
відважні свідки вічної турботи
про нуртоплиння буднів безкінечних,
через яке пливуть душі гризоти.

А далі фантастика, хочете вірте, хочете – ні, але не поспішайте підсміюватися. Захотілося мені ще раз перечитати поетичну книжку Миколи Петренка «Вічний втікач» (Львів: Ліга-Прес, 2013. – 84 с.). З чого б то? Запросив до співпраці Інтернет, який поінформував: 6 листопада 1925 р. в сотенному містечку Лохвиця на Полтавщині народився наш дорогий Микола Євгенович. Випадковості здебільшого можна пояснити. Отож – до праці!..

"Ольга, дружина Пікассо"

Так називається психолого-культурологічна повість Тетяни Сидоренко. Книга вийшла друком наприкінці травня ц. р. у видавництві Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» й перше її знайомство з читачами відбулося  в дні проходження Міжнародного Мистецького Арсеналу в Києві.  

Це перша в Україні художня книга про взаємостосунки видатних митців двадцятого століття, імена яких відомі всьому світові: балерина Ольга Хохлова й художник Пабло Пікассо. Подружня пара – українка й іспанець. Їхнім сімейним стосункам ніхто не пророкував бути щасливими й довготривалими. Їхні сучасники дивувалися такому шлюбові: полігамний, непередбачуваний, епатажний Пікассо й вихована в традиційних рамках християнської моралі, аристократична Ольга Хохлова... Вона – родом із Ніжина. Саме їй судилося стати повічною дружиною Пікассо. Бо в силу життєвих обставин вони так і не розлучилися. Їхньому шлюбові в  нинішньому році виповнилося сто років.

Вершник на котику

Олена Швець-Васіна,
м. Дніпро

Отримавши авторський екземпляр книги-збірки творів сучасних українських авторів для дітей «Вишиванка для сонечка» (видавництво «Талант», м. Харків, 2018 р., укладач – Еліна Заржицька, м. Дніпро) звісно, пораділа. Й не тільки за себе (бо кожному автору приємно побачити свій твір надрукованим), але й за колег по перу.

Нарешті на  теренах України  з’явилася  книжка, цікава дітям своєю динамікою та простотою, й водночас глибоко патріотична, що не менш важливо для виховання маленьких українців та українок, справжніх національно свідомих патріотів та добрих християн нашої  милої України-неньки.Можливо, цьому сприяло те, що над книгою працювало 68 авторів з різних куточків калиново-незламної  Батьківщини, землю якої вже кілька років топче чобіт агресора.

Об’єднавче начало – це завше  краще, ніж  руйнівне віддалення одне від одного, хоча заняття письменництвом й передбачає певний індивідуалізм. У «Вишиванці» об’єднання підсилене ще й прагненням зробити якнайкраще, бо книжка адресується дітям, «нашим сонечкам», як вдало порівняно в передмові.

Сімдесят відтінків однієї вишиванки

Валентин Бердт,
м. Харків

Вишиванка для сонечка. Збірка творів сучасник українських авторів для дітей. Укладач Еліна Заржицька. – Харків: Юнісофт, 2018 р. – 224 с.: іл. Е. Гринько

Наприкінці літа, низку книжкових новинок для дітей доповнило чудове видання «Вишиванка для сонечка». Явище яскраве, помітне, а головне — край необхідне для батьків та вихователів дитячих садочків. Ще одну відмінність даного видання лаконічно характеризує прислівник вперше. Оскільки за останні чверть століття подібних видань не сталося. В чому ж його особливість? Насамперед, в тому, що під палітуркою причаїлися, в очікуванні свого читача, навдивовижу цікаві, захоплюючі оповідання, поезії, віршовані загадки і, навіть, абетка в оригінальному художньому викладі. Дане видання без умовностей можна назвати, як універсальне. Бо увібрало в себе близько 70 творчих добірок сучасних українських авторів та їх колег з США, Болгарії, Ізраїлю, Чехії.

Підтримка, віра, усмішка

«Бумеранг»:оповідання/ Тетяна Череп-Пероганич. Житомир.: Видавець О.О Євенок – 2018. - 71 с. ISBN 978 -617 -7703 -49-4

Ну, так! Гаразд, визнаю: загорівшись написанням відгуку на новісіньку книгу прози Тетяни Череп-Пероганич, і вже навіть сівши за робочий стіл, я й не уявляв навіть – як намислене домислити, додіяти, доболіти до якоїсь хоча би більш-менш путньої Суті. Навіть написавши вже й багатенько прози та публіцистики, переклавши кілька чужих книжок, я все одно завжди ототожнював власне «Я», як «я-поет». І рецензії на доробки віршів завжди писав легко, навіть легко (якщо зачіпало за живе, звичайно), бо там я був – сівачем у полі, що було моїм по Божій даності.

Тут же – проза. Та ще й проза, хай патріотична, хай філософська, хай громадянська навіть, але ж душевно, духовно, визначально жіноча!

Чи не завадить кохання «Убити Антиципатора»?

Убити Антиципатора: роман / Еліна Заржицька, Ольга Рєпіна. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2018. – 364 с.ISBN 978-617-517-292-6
УДК 821.161.2-3

Під час Форуму видавців-2018 у Львові членкині НСПУ дніпрянки Еліна Заржицька та Ольга Рєпіна презентували свій соціально-психологічний роман «Убити Антиципатора». Писати роман авторки почали в час, коли тільки-но закінчилось велике Протистояння сил світла й темряви на головній площі нашої країни – Майдані; коли пронизливо «закричали» у місті на Дніпрі «швидкі», що везли у шпиталі важкопоранених бійців... Мабуть, тому, й просякнутий цей роман великою любов’ю? Любов’ю та коханням... Любов’ю до рідної землі та рідної мови, односельців та однодумців. Справжнім коханням та пристрастю... Справжньою, земною, з емоціями і невдоволенням собою, з очікуванням дива і розчаруванням.

Тож роман водночас є альтернативною історією, яка розвивається в іншому напрямі. Тому авторки не називають напряму столицю Києвом – у авторок це просто Місто. Майдан стає Площею, «беркути» – «грифами», тітушки – сірками, а керівника Країни кличуть Антиципатором.

Благі одкровення нічних голосів

Днями, вперше в нашій державі, зусиллями Міжнародної літературно-мистецької Академії України, популярного чернігівського видавництва «Десна Поліграф», Казахського національного університету ім. аль-Фарабі, Клубу Абая (Алмати) в перекладі українською вийшла книжка прози видатного казахського письменника Роллана Сейсенбаєва «Нічні голоси. День, коли обвалився світ». З казахської роман «Нічні голоси» переклали Олег Гончаренко і Сергій Дзюба, а оповідання «День, коли обвалився світ», опубліковане в журналі «Всесвіт», – Олег Гончаренко. Пропонуємо вашій увазі відгук про цю книжку українського письменника, критика та перекладача Олега Гончаренка

«Теорія всього» Олега Гончаренка як високопоетична автобіографія

Навесні 2018 року побачила світ нова книжка «Теорія Всього (осінній сонетарій)» мелітопольця Олега Гончаренка – поета, прозаїка, волонтера, громадського діяча – члена Національної спілки письменників України, володаря численних всеукраїнських і міжнародних відзнак. До збірки ввійшли поезії багатьох років творчості.

Наголосимо, що кожну поезію збірки – від рядків про власне народження Моголом справді я явився у майбуть, / бо й народивсь під постріли розстрільні: / в крові топили комсомольський бунт / тоді у Теміртау смерди пильні»), юність: «…Чернігів / у пам’яті задимлених снігах... / Там Бог мені (за вічність до відлиги!) / Десною й Піснею нашепотів: «Ти – птах», молодість («В котельні заводській… / знов пив з небес я Бажана… Павличка… Стуса…»; «Тоді Чорнобиля іще не вичах чад /…/ Нарада молодих письменників… Ми р’яні /…/ «Молоді, та ранні!» / Я  ж думаю у залі: «Ми – останні, / бо ранні десь під Крутами мовчать…»), зрілість Знайшовши вказівний дорожній камінь, / вернувсь назад я і приніс нові пісні…») і до віршів його «золотого віку» («Хай буде, як буде – і з боєм не здамся ніколи! / Устану й піду на вітри і на кулі лихі… /…/ Я крикну, й коли уже ангелом в небі зависну: / «Щоб жити, потрібні Вітчизна, свобода і пісня!») – струменіє бажання бути зрозумілим співвітчизникам.

Голоси, котрі треба почути

Олег Лишега. LaternaMagica (Чарівний ліхтар): немонтоване кіно. – Брустурів: Дискурсус, 2017. – 72 с.

Розумію, що рядовий читальник цікавиться передусім якістю різножанрових текстів, а не письменницькими рефлексіями з цього чи іншого приводу. Але мою свідомість сприймача пробуравлює одна непростість: збагнення того, що нормальне чтиво – виплід розмислів письмака, який нерідко є далеким від теми написаного. Та що вдієш, коли логіка буднів постійно підсовує такі «подарунки»? Чи не тому люблю перечитувати денники та мемуари літераторів, їхні спогади про зустрічі з цікавими людьми?

Але як не прикро, видань, котрі можна вважати своєрідним вступом до пізнання літератури, ще маємо недостатньо. Пригадується, що свого часу окремою книгою було оприлюднено  бесіду між Лесею Мудрак і Юрієм Ковалевим.

Ігор Фарина: Поетичність думання живе у людині

Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.

Цю книгу вважаю чудовим подарунком у день народження для себе. Бо так вийшло, що «Сльозу-живицю» отримав у день мого ювілею і, зрозуміло, cпробував упірнути в бентежне чтиво поетичної думки. «На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне, На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа». «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші». (Ніби й немає чогось надзвичайного  у цих рядках, але вони беруть за душу. Чи не тому, що поетка пише про дороге для кожного з нас: тематичні овиди відкривають почування?)

Назвав би це особливістю поетики бойківчанки. І не єдиною, на щастя. Бо, прочитавши вірші, можна зробити висновок, що у творах вільно почувають себе звірі і птахи, дерева й рослини, зорі і місяць… «О скільки серцю наболітись треба, щоб пролетіти птахом угорі», «А ніч прийшла зорю подарувати», «День помирав, як недобитий лебідь», «Завмерла в розпачі калина»… (Цитат-цікавинок, мабуть, можна відшукати й більше, але оці чотири теж містять чимало поживи для розмислів, коли найбільше думається про густозаселеність поезії й цими образами, співіснування реалій і абстракції, метафорику, сповідальність).

Оглядаючи і наслухаючи «Дзвін». Нотатки симпатика журналу

Не раз жалкую, що журнальний вік такий короткий, а сам журнал – порівняно із книжкою – безпрезентаційний, недарчий тощо. Найбільше скривджені тут реальні місячники, як ото львівський «Дзвін». Але нині гортаю аж три найсвіжіші його зшитки (2018, чч. 3–5) – чи не нагода притримати увагу, навіть у реляційному сповіщенні про них, на слові самобутнішому, ніж перебіжне (з номера в номер); дещо виснувати про запас, часовий?..

Зшиток березневий – суціль молодіжний, з обличчями десь від 16 до 35. І два «вікових винятки»: Петро Сорока з ґрунтовним есеєм, про творчість талановитої школярки-тернополянки Христини Ковальчук (її ж – ілюстративний простір, «Галерея…»), та головний редактор «Дзвона» Юрій Коваль із короткою післямовою. Авторів стільки, що саме читання прізвищ і назов творів може вибити сльозу… Це велика багатожанрова хвиля, на гребені якої встигаєш завважити добре осмислені та прочуті верлібри Назара Данчишина, Катерини Міщук (ямби також), Ростислава Кузика (особливо його!), Мар’яни Гоїк, Івана Радика; несподівано глибокого негуманітарія, військового медика-інструктора, американця в Україні Рассела Вінгейта (перекл. А. Середюк). Серед речей прозових (превалюють новели й образки) запам’ятовуються геть збитошна, «технологізовано-сленгована» спроба роману Артема Бебика «Тихий дім», світоглядне фентезі Віталія Романа «Остання подорож деміурга», сюжетно-екзистенційна оповідь Артема Поспєлова «Листопадові пагорби»; згадаю ще Андрія Олеськіва, Станіслава Новицького, Романа Сліпокоєнка, Сергія Микитюка, проза яких ближча до традиції. Постійну рубрику «Розмисел» посіла Олена Касяненко, витворивши своїми граційними «Листами до незнайомця» певну альтернативу донедавнім у ній текстів. Високий рівень особистісного концепційного мислення продемонстрували Андріана Біла в розвідці «Василь Стус, народжений під зорею місійності», Марія Перепічка (рецензуючи роман В. Гранецької «Мантра-омана»). А загалом, маємо доволі переконливе свідчення, що «українська література не втомилася від свого майже тисячолітнього тривання» (Ю. Коваль).

Об'єднати вміст