Рецензії

Любов – на денці всіх понять

Богдан Дячишин. Думне слово Богдана Смоляка. – Львів: Апріорі, 2017. – 88 с.

У новій книзі Богдан Дячишин подав есеї, що їх написано за книгами Богдана Смоляка «Словник мовчання» (2010, поезія), «Альпінарій» (2016, афоризми) й «Віднайдене місто» (2014, роман). Усі ці розмисли об’єднано словом, якому обидва Богдани надають і надлексичного значення, запрошуючи читача зазирати у словник і вибудовувати власні контексти.

М. Гайдеґґер каже, що «мова – це дім буття». Кожна мова творить осібний дім буття, тому, зрікаючись рідної мови, людина руйнує власний дім буття, перестає бути собою. Власне, просто перестає бути. Асимілюється з іншими народами, аби мати позірні переваги. Змінює бути на мати, збіднюючись духовно.

Ой віночку з барвіночку. Юлія Драгун

На обкладинці — картина Йосипа Бокшая «Дівчата на полонині», 1933

Неповторні скарби рідної Новоселиці у спадок передала молодим.

Ой, упало веретенце, подай ми, Іванку,
Я ти шапку закосичу барвінком ізранку…

Цю коломийку люди захоплено співали в її селі.

Виросла в Новоселиці на Тячівщині. Їй виповнився рочок, коли помер батько Юрій Проданець. І зосталася вдова Ганна Степанівна з п’ятьма донечками на руках. Потім була місцева семирічка, вечірня школа робітничої молоді. Робота на Тересвянському заводі. Рано пішла під вінець з Михайлом Драгуном, визнаним молодим будівельником у селі та навколишній місцевості. Удвох виростили синів Володимира та Михайла. У дружню сімю прийняли невісток Поліну та Тетяну. Сімейне життя скрасили шестеро внуків. У зрілому віці – мала 54 роки, коли почала писати. З 2009 до 2017-го видала 14 різножанрових літературно-художніх видань.

Кілька місяців тому 62-річна письменниця у Виноградові започаткувала районний конкурс учнівської творчості імені Юлії Драгун. І ось нова приємна новина: напередодні свята Івана Купала в Ужгородському видавництві «Патент» вийшла 15 – та книга визнаної авторки, поетеси-піснярки, самобутнього прозаїка та драматурга Юлії Юріївни Драгун «Ой віночку з барвіночку: звичаї та обряди, коломийки Карпат».

Через казку - до розуміння внутрішнього світу дітей

(Про книгу Еліни Заржицької «Про маленького метелика»)

Для дітей треба писати набагато краще, ніж для дорослих. Не дивитися на малюків зверху донизу, а бачити світ їхніми очима. Письменниці це вдається. І ще. Не знаю як кому, але я вважаю, що написати казку набагато важче, ніж роман.

“Про маленького метелика” – це збірка казок. Крім тієї, що дала назву книжечці, сюди увійшли “Як горобець легкого щастя шукав”, “Як ящірка пожадливого півника провчила”, “Про маму-лисицю та її вовченят” і “Як вуж намагався гадюкою стати”.

Кожна казочка розв’язує якусь дорослу проблему. Але дітям треба вже зараз бути готовими до життя. Звичайно, у казці Добро перемагає Зло, хоча в житті не завжди так буває. Проте оптимізм казки завжди бере гору і заряджає дитину на позитив.

«Дорога додому» Марії Карп’юк

«Можна скільки завгодно носитися по світу і відвідувати всякі міста, але головне - відправитися потім туди, де в тебе буде можливість згадати ту купу речей, які ти побачив. Ти ніде не побуваєш по-справжньому, поки не повернешся додому»

Террі Пратчетт

Цього року побачила світ книга молодої авторки – Марії Карп’юк «Дорога додому». Марія – переможниця багатьох літературних конкурсів, за фахом філолог української мови і педагог, що позначилося на її творчості. Книжка стала дебютною й у ній вміщено однойменну повість та оповідання. «Дорогу додому» видано за програмою «Перша книжка автора», яку вже кілька років поспіль проводить КМДА. Яскрава авторська обкладинка, ілюстрації, у змісті відразу кидаються у вічі назви «Солдатику», «Мамуня з помпоном», «Модна Ліза», здається, що ці оповідання написані для дітей. Але багатий стильовий арсенал дає письменниці можливість торкатися будь-яких тем. Коли починаєш читати, одразу відчуваєш філософічність та оригінальність написання. Твори захоплюють і зачаровують, і ти не можеш заснути й відірватися від книги до самого кінця.

Анна Шпилевська. Лірник.

Публікуємо, за згодою автора, електронну версію роману Анни Шпилевської «Лірник», а також рецензію на цей твір від письменниці Тали Владмирової.

ЛІРНИК

На чарівника-лірника Северина із забутого гуцульського хутора накладено страшну спокуту. Він здатен рятувати людей та бачити їх наскрізь, домовлятися із силами природи, може змінювати прадавніми чарами світ на краще та грати на диво-лірі, що сміється й плаче в його руках і не визнає чужих. Але нащо йому дар, якщо він не годен порятувати тих, кого любить? Якщо змушений доживати вік сліпим калікою, а лихі думки підводять старого до краю прірви та змушують зробити останній в його житті крок.

Екзистенція Долі або Гіркий трунок свободи

Історик, мистецтвознавець, письменник… Це – Анатолій Горовий. Відразу скажу: його нова поетична збірка стала для мене своєрідним відкриттям: в сучасній українській літературі тексти такого плану трапляються досить рідко.

 Межово лаконічні ( аж до еліптичної побудови речень), мінімум емоцій, зате максимум думки та спонуки до співтворчості, найперше – у філософсько-психологічному сенсі.

Така поезія непросто читається, ще важче піддається традиційній жанровій класифікації. Так, в основному це – верлібри за формою і мініатюри за розміром, що інколи поєднані в диптихи, триптихи і навіть в окремі цикли. Однак трапляється, що в деяких рядках автор ніби мимохіть «збивається» на класичну «силаботоніку»: «Коли холоне кров, журба шукає долю»… «Дух-перехід до проростань крізь камінь»… «Збивається», щоб через мить, ніби похопившись, повернутися до звичного для себе вільного вірша. А можна і пограти словом ( «вповні спокійний лише покійник» ) чи жорстко зіронізувати  ( «Спина пряма – Горба нема» ), що звісно, додає цікавинки і несподіваних відтінків до художньої палітри цього автора.

І все ж тексти Анатолія Горового – це, передусім, поезія думки, болісного пошуку сенсу: власного буття, історії держави, існування Землі, законів Всесвіту. Це поезія риторичних запитань, відповіді на які знає лише Творець. Однак то аж ніяк не холодна риторика, оскільки:

Голос сумління

Левко Воловець. Окрилені злети: Лірика. – Львів: Сполом, 2017.

Як зелена віть весною, забуяла на літературно-поетичному овиді нова лірична збірка талановитого поета Левка Воловця зі Львівщини. Забуяла змістовною життєдайністю, соковитістю слова, насущністю проблем, щирим пафосом їх розв’язання в поетичній формі та чистотою громадянського сумління автора. Підґрунтям його творінь є, власне, світогляд істинного патріота-українця, реальні події з його генетичної пам’яті як минулого, так і сьогодення, спрямовані своєю енергією в майбутнє.

Моменти істини незнаної війни…

Олег Гончаренко

Зараз з приємністю пригадується, як у середині травня минулого року «Нова пошта» принесла мені поважний пакунок із Мелітополя: на ста заламінованих планшетах форматом А-4 – сто кольорових світлин з солдатського бойового буття, озвучених віршами нашого відомого письменника – поета, прозаїка, перекладача, публіциста, члена Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України Олега Гончаренка. Загалом, цей матеріал було означено титлом «АТО. Моменти істини» . Така-от фото-поетична виставка… Така-от проявлена митцем жорстока правда нинішньої української історії. 

На жаль, не знаю авторів фото, що зафіксували на плівці миттєвості буття наших воїнів на цій війні, яку так «цнотливо» названо нашими «сором’язливими» можновладцями та аж надто «інтелігентними» політиками мінливим жупелом «АТО» (антитерористична операція). Проте світлини ці вражають, навіть при тому що саме поняття «світлини» до них не дуже-то й докладається. Зате слово «вражають» тут саме на своєму місці: вони таки вражають, мов кулі чи осколки, навліт, у самісіньке серце, і вростають там болем нестерпним навіки. Зримо видно, що фахова підготовка у тих людей вельми різна: маємо тут і майстерні постери професійних фотохудожників, і зроблені поспіхом матеріали фоторепортерів, і побутові знімки з мобільних телефонів солдат та волонтерів. До речі, на одному з таких бачимо й нашого поета. Але до того, давайте, повернемося трішечки пізніше – згідно з розвитком «лінії сюжету». 

Мудра й естетична словесність Андрія Содомори

Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори: есеї. – К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.

Автор запрошує читача у мандри духовним простором думки, товариства думок поетичного, прозового і перекладного слова Андрія Содомори: «Яке воно — те слово? Передусім — воно з тих слів, які треба читати не лише фізичним оком, а й оком думки, духом людського єства, серцем: "Життя людини, за Сенекою, — це життя думки" ("Діалоги")» (с. 29).

Хрестоматійна думка: твори літератури й мистецтва «неодмінно несуть на собі відбиток індивідуальності митця, його таланту» (Іван Мегела). Та будь-який індивідуальний доробок має певний ступінь вартості – лексико-семантичної, граматичної, стилістичної, гносеологічної, естетичної, евристичної, архітектонічної та іншої. Комплексна ж аксіологічна проблема вартості текстів не може не поєднуватися з проблемою особистої відповідальності творця за свій продукт.

Осягнення сутності власного «обраного шляху» у книзі поезій Олега Гончаренка «В чеканні нової трави (Апокрифи дійсності)»

Наталія Зайдлер, кандидат філологічних наук

Нова книга члена Національної спілки письменників України – володаря багатьох престижних міжнародних і всеукраїнських відзнак – мелітопольського поета Олега Гончаренка «В чеканні нової трави…» укотре засвідчила, що він – митець європейського рівня, якому близькі і кращі традиції національної культури, і вікові здобутки світового мистецтва. Серед іншого на особливу увагу, на наш погляд, заслуговує образ ліричного героя. Як відомо, лише той герой може викликати зацікавлення читача, котрий максимально передає відчуття автора, засновані на гуманності та небайдужому ставленні до долі співвітчизників. Поет презентує щире бажання осмислити проблеми буття і засобами талановитого художнього слова прагне змінити світ на краще.

«Наслухаю голос вітру»

Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори: есеї – К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.

Вцілілій миті тій нема ціни,
Бо час одлуння втрати:
він – це ми (Андрій Содомора)

Крихти живого часу – дуже містка назва. Коли зважити на епіграф до книги (взятий за мотто відгуку) – людина тотожна часові, бо є міцно вкорінена у власний життєвий час. І хоч людина завжди перебуває в просторових координатах, нині вона значно менше вкорінена у простір, ніж у минулому чи позаминулому столітті. Людина тепер – homo viator, людина мандруюча. Вона має поживу для очей і розуму, але потребує також поживи для серця. Потребує у вирі мандрів не стати поверховим глядачем, але зберегти враження, які протривають у часі, а, якщо вийде, то перетривають час. Щоб мандрівка була прощею – до минулого, до інших – а, отже, і до себе.

І промінь у дзьобі тріпоче…

Ніна Головченко

(Андрусяк І: Лякація : вірші для дітей / Іван Андрусяк. Намалювала Лілія Курцеба. – К. : Фонтан казок, 2017. – 56 с. (Серія «Добрі вірші»)

В епоху, коли бізнесом стає все – і освіта, і медичні послуги, і видавнича справа, − з особливою обережністю беруся до читання дитячої книги.

Інше застереження – нагальна потреба національно-патріотичного виховання юних українців, у яких розмито і не сформовано ціннісні орієнтири. Не хотілося б, щоб національна ідея доносилася дітям на прикладі творів естетичного рівня типу:

«Оживляєм гори, води, / вибудовуєм заводи, / ростемо ж ми, гей! / − До пустель, каналу й річки / наші славні п’ятирічки / мовби до дітей, /  до своїх дітей…»

Не хотілося б, щоб ідеологічна проукраїнська складова деформувала дитинство і художній смак юного читача.

З отакими думками розгорнула книгу віршів для дітей молодшого шкільного віку Івана Андрусяка «Лякація» (2017).

Об'єднати вміст