Рецензії

Найголовніше – вчасно озирнутися

(Рецензії студентів Університету «Україна»  на фільм Ірини Цілик «Помин»)

«Помин» – український короткометражний фільм киянки Ірини Цілик. В основі сценарію – однойменне оповідання режисерки, яке увійшло до збірки «Родимки». Хоча оповідання повністю й вигадане, але у кожному витворі мистецтва завжди можна знайти частинку реального життя. Підґрунтям оповідання став власний досвід режисерки, яка протягом трьох років з чоловіком та маленьким сином жила у селі, перебуваючи у пошуку себе.

Сценарій виграв грант від держави на 100% фінансування. Фільм брав участь у багатьох фестивалях в Україні та світі. Наприкінці 2013 року «Помин» було включено до кінозбірки «Українська Нова Хвиля. Romantigue», що перебувала в національному кінопрокаті.

Темою фільму є повернення особистості до автентичності, віднаходження свого «я», розуміння своїх справжніх цілей та бажань.

«Найпаскудніші представники нашої національної наволочі…»

12983345_1726424860970098_8766643505719501086_o (1)(про роман Григорія  Войтка «БЕЗБАТЧЕНКИ» (Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна», 2016. ‒ 352 с.)

Ніна ГОЛОВЧЕНКО

Книга Григорія Войтка «Безбатченки» присвячена темі українського селянства в період після закінчення Другої світової війни до розпаду СРСР.

На прикладі життя і доль селян села Осьмаківка поетапно зображено їхню виснажливу працю і мізерні колгоспні заробітки, поступовий відхід від християнських цінностей, моральне виродження багатьох пролетарів і можновладців, маніпулятивні технології управління окремих партійних голів колгоспу та голів сільрад, представників НКВС (чи пізніше КДБ).

До честі автора, з поміж доволі тяжких сторінок об’єктивної прози, у книзі трапляються й позитивні образи керівників господарств, простих селян, учителів, молоді, жертовних українських жінок, працівників міністерств, лікарів. І це урівноважує пафос книги: він не є трагічним, скоріше є повчальним.

Роман Григорія Войтка «Безбатченки» – урок з минулого, який варто усвідомити й зробити висновки

12914989_1677793412474729_2069004102_o«Безбатченки» – перший літературний твір письменника і журналіста з Чернігівщини Григорія Войтка.

Післявоєнні події, час безбатченків, село з усіма його радощами і прикрощами. Тільки прикрощів у книзі, точніше в житті головної героїні роману Оксани, значно більше, ніж чогось доброго і світлого. Зґвалтована ровесником, невдовзі стає матір’ю. Село не приймає її байстря, на кожному кроці робить боляче їм обом – знущання, плітки, заздрощі… Безбатченки проти безбатченка. Хоча ні, в селі всі знають, хто батько Оксаниної дитини. Знають, що безневинно вина. Але злі, ненависні зганяють на беззахисній всю свою лють.

Та не вдасться нікому вбити в Оксані людське. Витримає, виживе, переживе тих, хто робив їй боляче, віддячить добром і молитвою кожному, хто підтримував і допомагав. Ще й сина Івана навчить пробачати, навіть біологічному батьку, який його ще до народження відцурався. Не зразу, згодом. Але колись, вже дорослий чоловік, керівник великого підприємства, приїде на сільське кладовище, щоб прибрати батькову забур’янену могилу.

Там, де двоє

Недавно запитав я у свого давнього приятеля, стовідсоткового бабія-серцеїда: цікаво, що жінки думають про нас, чоловіків? На що тертий по чужих постелях ловелас з притаманним йому сарказмом уїдливо кинув: «Та хіба жінки вміють думати… Жінки вміють тільки любити». З почутого, виходить, – мій приятель не сприймає серйозно жінок. Я спробував заперечити, позаяк тільки вчора прочитав книжку «Танок самотнього метелика» Наталії Куліш, у якій сучасна авторка через своїх героїнь твердить протилежне на предмет того, що жінки вміють тільки любити. Жінки у приватних між собою розмовах на сторінках творів Н. Куліш так уміло передають внутрішній світ нинішнього чоловіка, куди там. У самісіньке піднебіння заглядають до своїх ріднесеньких, бачать їх наскрізь од п’ят до маківки. Письменниця у своїх оповіданнях навдивовижу влучно передає ставлення жінок до чоловіків, що вельми рідко нині зустрінеш у загалі сучукрліту.

Олександр Есаулов «Кенінґова колекція. Справа №1»

Олександр Есаулов. Кенінґова колекція. Справа №1. – Вінниця: Видавництво «Теза», 2011. – 154 с.

Варто почати з того, що ця детективна серія дуже стильно оформлена. Книги цього вінницького видавництва вирізняються дизайном, який запам’ятовується і приваблює читачів. Гарні також і шрифти, хоча не до кінця зрозуміло, з якого віку бажано починати знайомитися з юними детективами циклу.

Початок тексту теж інтригує: дуель із револьверами, напруження зростає, і тут... виявляється, що це комп’ютерна гра і через випадкове втручання матері наш головний стрілець Мишко програв. Хлопчик та його друзі ще не знають, наскільки скоро зіткнуться з пригодами у реальному житті.

Четвертий крок співочим Всесвітом

Обкладинка (четвертий том)Тетяна і Сергій Дзюби. «Вірші 60-ма мовами світу» у 4-х томах. – Канада, Торонто: Новий Світ, 2015.

Знічев’я блукаючи якось каналами нашої телевізії, «боковим зором» начебто встиг помітити я одне зі звичайних і звичних нині «шоу-про все», в якому двоє велемудрих нікчем розпатякували «про королів і про капусту». І хоча слухав краєм вуха буквально кілька секунд, але один меседж з того патякання врізався в пам'ять надовго, примусивши визнати існування проблеми, як такої, а отже, може, й підсвідомо шукати шляхів її подолання. Звучало це приблизно так: «Українець, Україна, українські історія, культура, література визначально нецікаві світові…» І хоча можна було би відповісти собі і тому мудрагелеві, що принаймні щодо історії це – зовсім не так, бо деякі ближні навіть крадуть її, наміряючи на себе, проте, озираючись у Всесвіт, бачу, що багато в чому (наприклад, стосовно літератури) ті двоє «однакових з лиця» таки мають рацію.

«На сріблястій долоні вічності»

Обкладинка

«На сріблястій долоні вічності»

Так вишукано називається нова книга віршів, яку створили відомі українські письменники з Чернігова – Тетяна та Сергій Дзюби. Їхня ошатна збірка вийшла болгарською мовою і рідною українською – у престижному видавництві «Богіанна» (м. Софія, Болгарія). Перекладач – видатний болгарський поет Димитр Христов, редактор і консультант – українська письменниця Анна Багряна, котра зараз мешкає у Болгарії. До видання книжки долучився і голова Спілки болгарських письменників Боян Ангелов. На обкладинці збірки – репродукція картини «Духовне світло» болгарського художника Валентина Дончевски. Пропонуємо вашій увазі відгук Димитра Христова про творчість Сергія і Тетяни, які прославляють рідну Чернігівщину на увесь світ.

Як сама весна

Марина Павленко

Книжка Наталії Дев’ятко «Легенда про юну Весну» має всі необхідні риси для приваблення юного читача. Гарно зверстана Аллою Марковською, красиво проілюстрована Юлією Даніленко, ошатно видана й компактна.

Інтригує і жанр (судячи з усього, це повість-фентезі), і – сюжет: діти втекли з табору літнього відпочинку, щоб зустріти схід сонця на морі. Визначення віку дітей як такого, «коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку підлості», – дає нам підстави гадати, що це, імовірно, клас четвертий-шостий. А також – настроює читача на «лав-сторі»: два хлопчики, дві дівчинки, які всі є давніми друзями, плюс новачок серед них, він же і – «чужак» – дорослий табірний вожатий Валентин. Оскільки очі у того Валентина то «блакитні, як вечорове море, такі ж глибокі й безжалісні», то – «сіро-блакитні і зовсім не бездонні», – читачеві обіцяють щонайменше те, що коли не обидві, то одна з дівчат неодмінно в нього закохається (масова закоханість школярок у молодого вчителя – явище традиційне). Дівчата й справді поводяться, як закохані: Христина – то ніяковіє, то підлещується, Анжела – бігає й вигукує, що вона птах тощо.

Відгук про книгу «Поетична топоніміка»

Україну можна відкривати по-різному: хтось–мандруючи з рюкзаком за плечима, насолоджуючись природою, хтось перетинає українські простори потягами й на автівках, а комусь достатньо обмежитися екраном телевізора. Я побувала в різних куточках країни, практично, за один день завдяки альманаху «Поетична топоніміка». Дякуючи Любові Сердунич, як редактору-укладачу, та авторам збірника художніх поетично-прозових творів про населені пункти України, читач має можливість дослідити як маловідомі стежки різних регіонів країни, так і пройтися вулицями та проспектами її великих міст.У цій книзі моя країна виглядає, мов сонячне коло, оскільки задіяні автори зі сходу й заходу України, з півночі та півдня, тобто, дочитуючи останні сторінки цього видання, складається абсолютно цілісна картина, як на мене, естетичного сприйняття нашої країни.

Ця книга має Душу

Поетична мандрівка містами і селами

Впродовж усього життя в серці кожної людини живе любов до рідної домівки, до отчої землі, на якій вона народилася і зростала: хутірця, села, селища чи міста… Ця любов живить людську душу, додає їй сили у хвилини важких випробувань, бо духовне коріння, яким людина від народження поєднується зі своєю вітчизною, зі своєю землею, є найміцнішим, найжиттєдайнішим. Ця любов, немов невидима пуповина, назавжди пов’язує нас з рідними місцями. А творчих людей вона ще й надихає, даруючи неповторні миті духовного окрилення, сумних і радісних одкровень та прозрінь. 

Любов Гонтарук. Сонячні шторми натхненної поезії

Про книгу Олега Гончаренка «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука» (Київ: Фенікс, 2011), висунуту на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка 2016 р.

Воістину, людство має дивну здатність – за дрібними дощами продивлятися й шторми, навіть якщо шторми ті довгождано сонячні. Особливо ж ця «сонячна сліпота» розповсюджена чомусь у мистецтві… Коли ж говоримо про літературу, на думку спадає одне-єдине слово – «епідемія». Тисячу разів  був правий Петро Сорока, коли у своїх денниках «Застиглий вогонь» ще 2006 року писав:

Рецензія Петра Засенка на книжку «Казки зимових вечорів» Інни Ковальчук «Від доброти і взимку тепло»

Декотрі поети починали свій творчий шлях віршами для дітей, помилково вважаючи, що для малих читачів писати простіше. Це тому, що вони не могли розпізнавати значення слів «простіше» і «спрощено».

Інна Ковальчук – авторка трьох збірок поезій для дорослих, які стали помітними серед любителів іпоціновувачів поезії. Нині вона написала збірку віршів для дітей, добре усвідомлюючи відповідальність і як поетеса, і як мати. Цю книжечку можна назвати циклом поезій, оскільки усі вони перейняті однією настроєністю – любов’ю до природи, зокрема до веселої зимової пори. Авторка уміє на позитивних емоціях передати у слові по-дитячому радісне замилування білосніжною красою зимових краєвидів, «коли білий день крізь білі вії сонно дивиться на світ». Разом із нею переживаєш за долю тих зайченят, які ніяк не дочекаються своєї мами додому.

Об'єднати вміст