Жінка-УКРАЇНКА

Нарешті в сучасній українській літературі все більше почало з’являтися гостросюжетних пригодницьких творів, що жодним чином не поступаються кращим західним зразкам у цьому жанрі.

Не став винятком і новий історичний роман Леоніда Кононовича «Чигиринський сотник», якого знають в Україні, по-перше, як чудового перекладача видатних прозаїків сучасності, таких, приміром, як Альберт Камю, Еміль Дюркгайм, Жан Бодріяр, Моріс Бланшо, Жеральдін Бегбеде та ін., а, по-друге, як автора кримінальних романів «Я – зомбі», «Кайдани для олігарха», «Повернення», що здобули визнання їхньому автору.

Що стосується «Чигиринського сотника», то це абсолютно інший твір у творчій біографії Леоніда Кононовича, не схожий на попередні ‑ ні за тематикою, ні за стилістикою, ні за складним композиційним вирішенням.

Читати роман – одне задоволення. Сюжет твору надзвичайно динамічний, де реальне переплуталося з містичним, та так, що читач дуже часто губиться в захоплюючій авторській розповіді, не помічаючи постійні переходи з одного світу – земного, в інший – химерний.

Ті з читачів, у яких виявиться бажання прочитати «Чигиринський сотник», одразу помітять, що роман ніби зітканий з численних, трохи призабутих міфів, пов’язаних із зародженням України, Київської Русі, Запорозької Січі. Автор напевне ставив собі за мету прослідкувати всі вагомі події, що, по-перше, так чи інакше впливали на хід історії населення цих земель, розташованих по обидва береги Дніпра, а, по-друге, лишилися в пам’яті народній у вигляді пісень, дум, переказів. Саме на цих територіях давні слов’янські племена і сформували впродовж віків український етнос. Інше, не менш важливе питання, намагається дослідити автор на сторінках твору: чому українці не змогли успішно протистояти татаро-монгольській навалі, яка фактично зруйнувала Київську Русь, а народ, який її населяв, з плином часу, потрапив у залежність від сусідніх держав – Московського князівства і Речі Посполитої.

У романі – два основних головних героя, навколо яких і відбувається ціла низка таємничих подій. Це – козак-характерник на ім’я Обух і хлопчик-джура Михась, які, за задумом автора, мають виконати надважливу місію: доставити на Запорізьку Січ древній оберіг ‑ Троянів Ключ, з яким Запорізьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким вирушить на війну проти польських поневолювачів.

Взагалі у романі дуже багато уваги приділено Трояновому Ключу – цьому сакральному символу, що наділяє надприродною силою кожного, хто бореться із силами зла. Оскільки «Чигиринський сотник» за всіма ознаками є химерним романом, то поруч з реальними людськими істотами тут діють потойбічні сили ‑ відьми, чорти, змії й інша всяка нечисть. А головний над ними всіма – Чорнобог, – правитель підземного царства, якому протистоять у романі батько Дажбог і мати Лада.

Яких тільки випробувань не зазнає Михась разом з Обухом на своєму шляху до Запоріжжя. Рухаючись ніби по колу, вони мусять, за сюжетом твору, зустрітися з древніми волхвами. Леонід Кононович у романі невипадково творить образи цих посланців з минулого, а насправді свідків жорстоких битв з ворогом, який у різні віки приходив на землі слов’ян то з Півночі, то з Заходу, то з Півдня. Перед Михасем і Обухом відкривається велич духу тих, хто ціною власного життя прагнув скинути ярмо поневолювачів, захистити народ від зовнішньої агресії, зберігши віру, мову, традиції.

Вже говорилось, що у романі «Чигиринський сотник» занадто багато демонології. Нави, літавиці, перелесники, відьми, чорти й інша потойбічна нечисть – все дихає ненавистю і злом до всього світлого і доброго, намагаючись за будь-яку ціну відібрати у джури Михася і його побратима козака Обуха давній скарб. Грань між реальним і нереальним у романі – надзвичайно тонка. Аби проілюструвати це, варто згадати один промовистий епізод з твору, коли Михась і Обух зустрілися не з ким-небудь, а із самим небіжчиком. Виявляється, колись існувало народне повір’я, що мерця можна викликати з могили. Варто було вдові, як раніше казали у народі, «заплакати» померлого чоловіка, як він з’являвся з потойбіччя як на замовлення. В подобі коханого до згорьованої жінки приходив сам чорт, щоб забрати з неї усі життєві соки і тим самим звести її у могилу. Як не дивно, але теж саме відбувається і у «Чигиринському сотнику», і вже Обух, застосовуючи усі свої чари козака-характерника, намагається вивести, як казали у народі, на чисту воду нечисту силу, захистити убиту горем вдовицю від демонічної сили.

На цьому боротьба з нечистю у романі не припиняється. Читач стає свідком дуже колоритної сцени у творі, коли відбувається спалення відьом Карунки і Чикилдихи. За народними уявленнями, саме так у давнину проходив обряд очищення святим огнем людських душ, які ніби заблукали між світами.

Вже відзначалось, що сюжет у романі насичений гострими драматичними ситуаціями, які постійно тримають читача у напрузі. Приміром, вражають епізоди визволення з полону Михася і Обуха, а ще бал Сатани на Лисій горі у Києві. Оскільки «Чигиринський сотник» можна сприймати, як роман-казку, то в ньому автор творить найфантастичніші епізоди за участю головних героїв, використовуючи увесь наявний арсенал виражальних засобів. Тут і комічно виписана сцена у церкві під час богослужіння, коли Михась спромігся вкрасти шапку-невидимку у самого чорта. А заволодівши нею, вирушити на шабаш відьом і чортів. Саме Михась напустив туману на тюремну обслугу, щоб вона поринула у сон, що дало змогу йому і козаку Обуху втекти з польської в’язниці. І вже своєрідною кульмінацією усіх цих пригод стала розправа русалок над загоном шляхти і перекинчиками-козаками, жахлива смерть яких приголомшила звиклих до всього запорожців.

Так в чому ж причина усіх бід українців, які зазнали впродовж тривалої історії стільки бід від москалів, ляхів і татар. Автор ніби докопується до значно глибинних причин, які ще задовго до описуваних подій беруть свій початок у часи царювання князя Володимира. Устами героїв роману висловлюється думка, що зрада київським князем давньої батьківської віри, коли пращури поклонялися Дажбогу, Перуну, Ладі, Сварогу, Стриборгу, на користь віри ромеїв, принесло лише незліченні біди народу, який заселяв територію Київської Русі, а згодом – і Україну. Адже символічно, що у романі «Чигиринський ситник» Богдан Хмельницький, вирушаючи на війну з польськими загарбниками, одягає на груди не традиційне розп’яття, а давній слов’янський символ в образі маленької лялечки – Троянового Ключа, ‑ дбайливо переданої джурою Михасем і козаком Обухом. Автор ніби натякає: час повертатися до прабатьківського коріння, до витоків віри предків.

Тарас ГОЛОВКО

Перепубліковано з дозволу автора,
джерело: https://holovkotaras.wordpress.com/…