Рецензії

Про роман Оксани Щирби "Ілюзії великого міста"

Мені, як людині,я ка протягом тривалого часу стежить за молодими авторами, надзвичайно важливі й цікаві їхні пошуки, творче зростання від книжки до книжки, огранення ідіостилю. Тоді можна зрозуміти, чи працює автор над собою, над словом, над літературним розвитком.
 
Наприкінці 2017року до рук потрапила перша книжка прози Оксани Щирби "Стежка в долонях" (в-во "Самміт-книга"), вона навіть подарувала молодій письменниці титул "Літаратурне відкриття 2018 року"... Скажу чесно, що найчастіше, будь-які подібні речі (накшталт, премії, стипендії) псують, на мою думку, у молодого автора внутрішнього цензора... Але... затамувала подих... Чекала наступної книжки... І ось - маємо урбаністичну прозу  "Ілюзії великого міста"(в-во" Самміт-книга", 2018).
 
Перше, що кинулося в очі і порадувало: текст почав набувати власної неповторної стилістики, легкості оповіді, цікавих експериментів із діалектами; вразила тематика - адже йдеться про інклюз...
 
Аби ви змогли зануритися у сюжений світ Оксани Щирби, який ох-який заплутаний, вам доведеться заплющити очі й уявити себе єдиним цілим із емоційним полотном авторки.

Поет у ролі композитора

Сергій Дзюба. Примчу на білому коні. Сто пісень. – Київ – Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: ТОВ  «Видавництво «Десна Поліграф», 2018. – 208 с.

А чому б і ні, зрештою? Нічого поганого в цьому не бачу. І можу наводити аргументи на користь цієї думки. Та вважаю, що їх многоти не потрібно. Бо (на мою думку, звісно) чи не найпромовистішим є наступне. Нині часто-густо ролі поетів і композиторів беруть на себе виконавці, спонукані матеріальними питаннями (такі творива не витримують серйозної критики; мелодії нерідко повторюються, а тексти не відзначаються ні художністю, ні логікою). Й на цьому тлі помітно виграють поети, виступаючи у ролі композиторів. Принаймні про це подумалося, коли почав перечитувати книгу Сергія Дзюби – уродженця Пирятина на Полтавщині, який нині мешкає в Чернігові.

Роздуми про "Голос перепілки"

Марія Ткачівська. Голос перепілки: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного Досуга», 2018. – 192 с.

Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним,
воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє.

Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»

«Голос перепілки» (в пошуках батька)... Почуймо її голос думкою серця: «...Ой мала, мала, ой мала, мала перепілонька діти...
– тихо джеркотала маленька сіра перепілка, сокотала тоненьким голосом своє “сюррр”!» (с. 138).

Зайці на Дніпрі

Еліна Заржицька. Заєць та чарівний барабан. Х. – Юнісофт, 2017. – 64 с.: іл. - (Серія «Читаю сам»)

Сучасні діти – це нове покоління. Психологи їх називають покоління «Z» або діти цифрового покоління. Вони з дитинства чудово справляюся з гаджетами, їх неможливо примусити щось зробити. Цим дітям необхідно пояснити, для чого потрібно виконати певну дію.

Саме тому існує проблема не читаючих дітей у сучасному суспільстві. І саме тому сучасним письменникам треба проявити гнучкість, щоб створити такий твір, щоб він зацікавив дитину. В той же час цей твір повинен нести і виховне навантаження.

Тому наша сучасниця, дніпрянка Еліна Заржицька і створила цикл казок, які об’єднала у збірник «Заєць та чарівний барабан». Це казки про тварин. Але наділені вони людськими якостями. Короткі діалоги не перевтомлюють маленького читача, але ненав’язливо знайомляться з діалектами рідного краю, вчать дружити та вибирати друзів за інтересами.Особливо добре у авторки виходить підводити підсумки діям персонажів казки, застосовуючи фразеологічні обороти.

«Убити Антиципатора»: червона кнопка українського сьогодення

Ірина Баковецька-Рачковська,
м. Рівне

Убити Антиципатора: роман / Еліна Заржицька, Ольга Рєпіна. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2018. – 364 с.

В літературі, зазвичай, насторожливо ставлюся до двох речей патріотичної тематики і любовних історій: і в одному, і в іншому часто бувають виключно шмарклі – без реалій, переосмислене крізь призму власного «нещасливо-народного» аналізу, загальних стереотипностей та цілої купи іншої побутовості і шлафрокщини.

Іноді такі «писання» нагадують світло-бежевий «запорожець», увесь у аерографії вишиванок та прадавніх закодованих сакральних символів, а з його привіткритого вікна штиняє дешевими цигарками «Прилуки», «залатимі хітамі рускава шансона» і немитими ногами його власника. Дивно, але книга «Убити Антиципатора», яка поєднує ці дві теми (!), яку написали дві жінки (!!), одна з яких пише книги для дітей (!!!) – це просто безбожне ламання стереотипів і революційне викорінення усіх гнилих стандартів бачення України в образі жінки, що вічно плаче – в сірій пуховій хустині з дірками та босими ногами із зашкарублими п’ятами.

Єдність дорослого і дитячого думань

Валентина Семеняк, Бурмотійко і Даринка. Казка. – Тернопіль; Джура, 2017, - 24 с. Валентина Семеняк. Баба Сяба. Оповідання. – Тернопіль; Джура, 2018, - 24 с.

Шукання літератора в рамцях одного жанру? А чому б, зрештою, і ні? Коли перечитуєш книги одного письменника і не бачиш творчого зростання, то стає нецікаво. Отже, потрібен поступ? Безумовно! Та, як на мене, проблема має двоєдинність. З одного боку перед усіма постає тематичне углиблення. А з другого? Пошуки самого себе в жанрових підвидах.

Щось подібне можна спостерігати й під час знайомства з доробком Валентини Семеняк. Спершу скажу про те, що вражає розпросторення розмислів у прозі. Різновидове  розпросторення. Бо тільки за останні роки вона окремими книгами видала духовні оповідки «Булочка для… Бога» і роман «Об’явник». А казка «Хто загубив усмішку?» вийшла й у перекладі болгарською мовою.

Якщо осмислювати ці друки, то неодноразово виникає питання про мирне співіснування дорослого і дитячого думання. Так би мовити, не дає спокою контекстове підштовхування до таких роздумувань. Зриме і невидиме.

Збагнути б час

Царук А. Тобі, прозріння пізнє…: Поезії. – Кропивницький : КОД, 2018. – 98 с.

Десь тридцять років тому в одного молодого поета з’явилася фраза: «Поет не зрушить цього віку, він тільки подих передасть». Якщо поміркувати, то віршар констатував очевидність. Але оте часовідбивання у слові і сьогодні залишається реалією епохи, в якій живе творець. Тому й цікаво простежити за рухом поезомислення у вирі буднів і свят.

  1. Навколо назви

Не знаю як і хто ставиться до назви видання. А для мене це схоже на якийсь ритуал. З оцінки ймення починаю знайомство з книгою. Як кажуть, зустрічаю, дивлячись на одежу. Можливо, у такому методі є якийсь гандж, бо дехто каже, що іноді таким чином можна пропустити геніальність. Не вірю! Ніколи вона не заховається за такі банальності, як «криниця», «поріг», «ріка». Не причаїться оригінальність і за несвіжістю на кшталт: «поезії», «вірші», «сонети», «катрени», «рубаї»…

Роздуми про «Тримайся за повітря»

Марія Ткачівська. Тримайся за повітря. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. – 272 с.

Дякую тобі, бабусю, що навчила мене
жити і берегти пам’ять (с. 266).

Якщо сказати, що Марія Ткачівська професійно пише поезію і прозу, то це не про неї. Вона творить своє письмо думкою серця, а це – мистецтво передачі життя таким, яким воно є, без прикрас і вигаданого. Наш сучасник, всесвітньовідомий німецький письменник Алоїз Принц, стверджує: «Люди втомилися від вигаданих історій». Саме так!

Чому в цьому житті все не те й не так(саме цією ущербністю характерний стан цивілізації в Паскалевих «Думках»)? Коли ще коли це з’ясовано – та чи відтоді щось змінилося? Людське життя незбагненне й недослідиме: «Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність»(Блез Паскаль, «Думки»). Правдою, тільки правдою має думати, жити людина.

Крихта щастя Дмитра Головка, яку він роздає людям

 

Дмитро Головко: «Співучі Піски», Київ, Український письменник, 2018

Майже на межі минулого і нинішнього років, у переддень свого славного ювілею – 85-річчя від дня народження, коли вже «стежки дитинства пилом припали» («На сонячній межі»), а саме життя, за метафоричною назвою першого розділу книги, зайняло місце «на покуті віку», видавництво «Український письменник» порадувало читачів новою книгою відомого українського письменника, лауреата літературної премії імені Павла Тичини Дмитра Головка «Співучі Піски».

У книзі, оздобленій, до речі, не тільки на титулі, а й в текстах ліногравюрами талановитого земляка, шевченківського лауреата Василя Лопати, майстер красного письменства зібрав  поеми, вірші, новели, афори, що народилися з-під його талановитого пера в останні роки.

Вода життя у слові (рефлексії)

Кожен, хто воду цю п’є, буде прагнути знову.
Євангеліє від Івана 4:13*

Жанна Юзва, «Тече вода». – Тернопіль: ТОВ «Тернограф». – 2017. – 100 с.

«Тече вода» – життя неможливо почати спочатку, увійти вдруге своїм життям у течію води, але «Ніхто не має права на забуття...» (с. 28). Пам’ять – сльози, які втирає життя, як весняна роса, ними живемо вдень та вночі, бо «Життя – це не тільки те, що людина прожила, але й те, що вона пам’ятає, й те, що вона розповідає» (Габріель Ґарсія Маркес). Авторка розповідає очисною сльозою пам’яті серця, добротним словом про життя. Прочитав сльозою невеличку за об’ємом книжку – слово авторки спонукає до розмислів, бо думок про життя, яким воно було і є, не злічити, як у вулику бджіл. Медоносять думками про незбагненне... Життя прекрасне, але жорстоке й підступне водночас. Авторка оригінальним жанром письма, яке легко читається, спонукає до осмислення багатства думок життя таким, яким воно є, писаних сльозою, серцем пам’яті, бо ж неможливо осмислити те, що суперечить логіці людського буття. Пригадалося записане три тисячі років тому: «...усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця...» (Екклезіяста 3:11).

Найважливіше в цій збірці – саме сильна наступальна емоція, життєдайна любов матері

Ніна Головченко про "Матернинську молитву" (перша збірка поезій про Майдан)

Вірші збірки «Материнська молитва» були оприявлені у лютому 2014 року, коли усі небайдужі патріотичні українці намагалися зупинити свавілля влади Януковича…

Це була не єдина книга, яка у жанрі своєрідної толо́ки́ зафіксувала черговий етап національно-визвольних змагань в Україні.

Про  Євромайдан,  Революцію  Гідності,  анексію Криму  й  Антитерористичну  операцію  (АТО)  в  Україні було видано  багато  книжок:

  • «Літопис самовидців:  Дев'ять місяців українського спротиву» (2014, проект О. Забужко)
  • «Євромайдан:  хроніка  відчуттів»,
  • «Небесна сотня: книга-реквієм»,
  • «Небесна сотня:антологія  майданівських  віршів», 
  • «Теплі  історії  зМайдану», 
  • «Вірші  з  війни» Б. Гуменюка
  • «Материнська  молитва»тощо…

Чернетки носять вітер і…душа

Пасічник Н.Кирилиця:збірка віршів.-Тернопіль:Видавець Пасічник Н.І.2016-36с.

Деякі поети наївно вважають, що про них найліпше скаже «товста» книга. Мовляв, чим більше слів, тим краще. Помилкова думка. Бо суть полягає не у кількості написаного й оприлюдненого, а в художній якості текстів. Ще раз пересвідчився у цьому, коли на мій робочий стіл лягла «Кирилиця» Наталії Пасічник.

…Тоненька збірочка. Лише 30 віршів у ній. Але вони причаровують уже з першого твору. «…Ще рано для такої холоднечі і рано покидати ці міста, давай приїду в гості хоч на вечір, а ні – то напишу тобі листа». Особистісне, дуже особистісне постає за цими рядками. Та водномить спостерігаємо і вихід на загальнолюдські обшири. «…Та поки вітер донесе чернетку, пожовклу ніби дивні письмена, від нас обох, неначе від абетки, залишиться лише літера одна».

Об'єднати вміст