Рецензії

Медична енциклопедія «дитячою» мовою

Ольга Полевіна,
м. Кропивницький

Серед літераторів досить поширена думка, що для дітей пишуть ті, хто не може писати для дорослих. Відразу обмовлюся, що так думають не всі, але не раз вловлювала щось на зразок зарозумілості від авторів при згадці про дитячу літературу.

І дарма. Писати для дітей набагато складніше. І відбір книг для них має бути більш ретельним, адже те, що читається в дитинстві, запам'ятовується на все життя. І важливо не забивати дитячу голівку різними дурницями, а компактно наповнювати її набором знань, який стане в нагоді в подальшому житті.

"Сезони днів" Олександра Козинця

Олександр Козинець – поет, прозаїк. Народився в Лубнах на Полтавщині, мешкає в Києві.  Працює в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова. Він учасник та переможець багатьох літературних конкурсів, зокрема «Коронації слова», літературного конурсу імені Григора Тютюнника. Твори письменника публікуються у вітчизняних та зарубіжних антологіях, альманахах, газетах.

Нещодавно  в Києві побачила світ серія поетичних збірок «Сезон днів». Різнобарвне чотирикнижжя втілює задум автора не тільки за змістом, а й за кольором. Філософія кожної пори року має свої відтінки, свій код, і мабуть, того, хто хоче побачити, переосмислити, скласти свої думки, наче пазли, у єдину, але розмаїту феєрію.

Кілька слів про поезію Світлани Короненко

Світлана Короненко. Дебора: поезії. – К.: Ярославів Вал, 2018. – 128 с.

«...вибрала вірші, як долю»
Світлана Короненко

«Тій, завдяки якій сяє сонце...»*

Українці звиклидотого, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя, чого не скажеш про російську «судьбу», яка сама керує й вирішує, а людина є всього лиш пасивним реципієнтом, як пацієнт під наркозом. Наше життя, події – «від часу і нагоди залежні вони» (Екклезіяста 9:11б) і важкої щоденної праці, для якої народжена людина, щоб любити, вчитися плакати, радіти ділами своїми: «На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском» (с. 8).

Крізь призму поетично-прозового погляду

Замкова З.С. Маленька крапка знаку запитання. Вибране.-Тернопіль: ТОВ «Терно-граф».2017.-144с.

Зрозуміло, що кожен письменник відображає епоху, в якій живе. Навіть тоді, коли творчою уявою поринає у події давнизни. З цим, мабуть, ніхто сперечатися не буде.Тому й хвилює інше. Чи може літерат донести до читачів почування своєї душі? Якщо колись часто-густо заважала цензура тоталітарних часів, то нині на заваді стають фінансові негаразди. Видання нерідко стає неможливим через мізерні зарплати чи пенсії авторів, а спонсорів знайти не вдається ( бо псьмовець не хоче і не вміє жебрати).  Якщо мати на увазі цей момент, то поява серії книг облорганізаціїСпілки письменників за кошти обласного бюджету заслуговує  похвали. Та, чесно кажучи, переймаюся не тільки цим. Мене цікавить і якість написаного. Тому із задоволенням для себе знаходив цікавинки у друках Лесі Білик, Тетяни Дігай, Ганни Костів-Гуски, Володимира Кравчука, Богдана Мельничука, Наталії Пасічник, Жанни Юзви…

Розповідь про себе, що спонукає

Васильчук В. Б. Мій друг Пончик. Оповідання. - Житомир: ПП «Рута». 2019. – 64 с.

Є два типи письменників. Перші надають перевагу грі фантазії. Але читачі «ковтають» написане так, як оповіді з реального життя, хоча розуміють роль уяви автора. Майстерність письмака? Безумовно. Але (принаймні так мені здається) є вона і тоді, коли думаєш про других (тут маю на увазі і писання тих літераторів, котрі сумлінно змальовують житейські історії). Не можна скидати з рахунку представників цієї течії, що межує з традиційністю реалістичності… Зрештою, на моє переконання, немає істотного значення творчий метод. Сприймача тексту цікавить не це, а якість літеросплетень…

До цих розмислів спонукала нова книга «Мій друг Пончик» письменника і журналіста Віктора Васильчука з Коростеня, що на Житомирщині. Чому? Спробую це пояснити хоча б кількома реченнями. З поліграфічного виробу можна висновковувати, що ловець слів (так іноді іменують письменника) належить до другого типу слово творців. Я сказав би про прихильність автора до мемуарної літератури. Бо є в оповіданні щось від цього. Але водномить не все є таким простим, як може здатися спочатку.

Ворожінння на каві та дощах

З часів виходу в світ першої поетичної збірки прилучанки Ніни Заболотної (Костюк) «Втаємничені слова» пройшло 6 років. За цей час пані Ніна встигла вийти заміж, народити синочка Ігната, повернутися після тривалої декретної відпустки в свою рідну міську бібліотеку імені Любові Забашти, в якій вона працює бібліотекарем юнацького відділу – готує дивовижні сценарії, віртуозно проводить зустрічі з цікавими людьми, організовує виставки та конференції…

Вона повернулася з відпустки з великим оберемком нових чудових віршів. Вже зовсім інших, ніж ті, які складали канву її першої збірки – більш зрілих та досконалих.

Історик за фахом, бібліотекар за професією, поетка за покликанням…

Людина й сама не підозрює, як багато вона може повідомити світові про нього і людей, беручи до рук олівця. Презентуючи читачеві свої нові вірші, поет презентує пошуки своєї душі.

А справжня поезія, буцімто втрачений рай, – вона повертає нас самих до себе, примушує Галактику крутитися в іншій бік.

Геніальний роман Роллана Сейсенбаєва

Вперше в Україні, у популярному чернігівському видавництві «Десна Поліграф» дуже ошатно надруковано славетний роман «Мертві блукають пісками» видатного казахського прозаїка Роллана Сейсенбаєва (у перекладі знаних українських письменників та перекладачів – Тетяни Сидоренко, Олега Гончаренка, Сергія Дзюби та Ярослава Савчина), котрий здобув визнання в багатьох державах.

Українське видання книжки організували Міжнародна літературно-мистецька Академія України і Міжнародний клуб Абая (Алмати) за сприяння Казахського національного університету імені аль-Фарабі та Національної Академії наук Республіки Казахстан.

Пропонуємо вашій увазі відгук на цю книжку письменника, перекладача, президента Міжнародної 
літературно-мистецької Академії України Сергія Дзюби.

Зустріч випускників

Збірка віршів під такою назвою нещодавно вийшла в ніжинському видавництві «Орхідея». Автор – Олександр Гадзінський, поет і перекладач, колишній керівник (протягом двадцяти років) літературної студії Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Це довгоочікувана книжка для всього літературного Ніжина, а не лише для автора. А ще – для друзів, знайомих, приятелів поета, – а їх у нього надзвичайно багато і в Україні, й поза її межами.

Отож, вони таки зустрілися! Оці випускники! Запускаючи в хід художнє мислення, назву книжки розумію в метафорично-символічній площині. Випускники, як мені здається, – це вірші Олександра Євгеновича, випущені з його творчої уяви, свідомості й навіть підсвідомості на волю, в читацький вжиток, і вони зустрілися саме тут, – у невеликій поетичній збірці на 146 сторінок, щоб бути прочитаними, сприйнятими, проаналізованими.

Розмисли про "Невідворотне" (Рефлексії)

Юлія Бережко-Камінська. Невідворотне. – К.: Саміт-книга, 2019. – 400 с.

Отже, треба думати про все, треба гартувати
свій дух перед лицем того, що може статися.

Сенека, «Моральні листи до Луцілія», лист XCI

Читаю вступну статтю авторки, а рука тягнеться до ручки і паперу. Поетка стверджує, що «Людина безсила проти невідворотного» (с. 6). Але ж пам’ятаймо, що щастя людини в цьому житті – це коли не стається того, чого не мало би статися, бо наше життя, події «від часу і нагоди залежні вони» (Екклезіяста 9:11б) і щоденної важкої праці. Що ж таке «невідворотне» і чи людство може захиститися від нього? В передньому слові до книжки «Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO» читаємо: «Одним із магістральних напрямів розвитку сучасної науки є створення штучних особистостей, які здатні бути цілковитими аналогами людини» (с. 5). Хибна думка. Людина – твориво Бога живого і неможливо створити щось, що може «бути цілковитими аналогіями людини», бо «Бог є невимірно сущим, істинним і благим» (Тома Аквінський). Із цих позицій і потрібно осмислювати «невідворотне»:

Є те, що віриш Ти у мене, Боже.
Я – тільки вдих у холоді пітьми
Чогось того, що тільки бути може (с. 126).

Час і позачасся Юлії Бережко-Камінської

 У світ вийшла нова книга молодої української поетки «Невідворотне»

Зізнаюсь чесно, моє ставлення до поезії завжди було спокійним і врівноваженим. Аж поки волею щасливого випадку, не познайомилась із відомою українською поетесою Юлією Бережко-Камінською. Знайомство було поспішним: я опинилась в одній з тернопільських бібліотек (для молоді та юнацтва), де й відбувалась зустріч із згаданою поетесою. Із завмиранням серця слухала поезію в авторському виконанні. Дивне  відчуття огорнуло: ніби знала Юлію відтоді, відколи  Небо стало Небом, а Земля – Землею.  Таке собі дежавю (фр. déjà vu).

Минуло трохи часу і переді мною нова книга поезій невтомної поетеси: вишуканий фоліант на 400 сторінок! Назва «Невідворотне» відразу налаштовує на філософський лад. Зрештою, й дизайн обкладинки (Любомир Олянич): старовинний кишеньковий годинник у стилі ретро із відкритою кришечкою. Ланцюжка не видно, але, дивлячись на зображення, розумієш, що він десь є. У цьому вбачаю глибокий символізм! Адже мова про нематеріальну субстанцію – Час, як такий. Хоча, з якого боку на це подивитись. Ми не можемо торкнутись Часу фізично, але ж є у житті незбагненні миттєвості (і цьому ніхто не заперечить!), коли саме він – Час, не питаючи, повсякчас торкається нас. І відбувається це щомиті і за будь-яких обставин. Ми народжуємось в Часі, живемо в ньому, і, зрештою, здійснюємо Перехід туди… де його нема. Де позаЧАСся. Де вічна Вічність.

Інтимність – вимога душі

Юрченко Євгенія. Аритмія мовчання: поезії – Житомир: Вид. О.О. Євенок, 2019. – 80с.

Молода людина поезомовою розповідає про поривання власної душі. Сміливість? Та ще й особливо тоді, коли вона робить наголос на інтимності. Можна й так міркувати, бо про таке мислиться, коли читаєш «Аритмію мовчання» – другу книгу молодої поетки з Житомирщини. "Здивовано симфонію звучання напише перехожий, він  твій брат – поет із  аритмією мовчання". Ніби й простенький рядок з’явився  перед нами, але епітетом "аритмією мовчання" таки привернув увагу до себе. Отже, промовляння молодої виражальності.

1.Віддзеркалення слова

Ще раз гортаю невелику за обсягом книгу. І не вдається стримати захоплення метафоричністю мислення. "Гучно у скронях  гупав долотом слів", "Ти мені намалюєш крила, я тобі начаклую казку", "Ген віднесло водою у далекі глибини світлу радість весняну і надпиті провини".

«Муська» в зоні турбулентності

Ганна Арсенич-Баран. Муська. Історія одного життя. Роман в новелах. К.: Український пріоритет. - 2018.

Переконаний, багатьом із нас під час польотів літаком довелося пережити явище турбулентності. Сидиш розслаблений, дрімаєш, у голові рояться і піднімаються значно вище біло-голубого підхмар’я польоту лайнера різні думки, і раптом «залізного птаха» розпочинає колотити й трусити. Здається, хвилина-друга і літак штопором полетить униз. Скажу, явище, яке порушує спокій пасажирів, не для людей зі слабкими нервами. Одного разу сусідка по салону під час такої трясогузки на висоті щонайменше семи тисяч метрів від землі навіть з криком зверталася до стюардеси чи то з проханням, чи з вимогою зупинити літак, бо вона хоче вийти. Звісно, це розвеселило пасажирів, які також із нервовим напруженням переживали це явище, і подумки просили Бога якнайшвидше подолати цю нерівність повітряного простору.

Я не випадково згадав про одну із найскладніших властивостей атмосфери, якою є турбулентність. Вона переслідувала мене, коли читав сторінки нового роману «Муська» відомої української письменниці, очільниці чернігівських літераторів Ганни Арсенич-Баран. Але якщо природне явище турбулентності є некерованим, хаотичним та безладним, то в романі, навпаки, відчувається майстерність авторки розпочинати сюжет новел неквапливо, розважливо, уміння не переходити червону лінію, за якою нестримне падіння, мистецтво збалансувати взаємини між людиною і природою, людиною і соціумом, середовищем, у якому вона живе і працює.

Об'єднати вміст