Рецензії

Він на коні – «живіший всіх живих»

Сергій Дзюба. «Примчу на білому коні. Сто пісень». – Київ-Чернігів:
Міжнародна літературно-мистецька Академія України,
Чернігів: Десна Поліграф.

За життя «надбала» більше п’ятдесяти приятелів-композиторів, професійних і аматорів, з якими створили із сотню пісень. Це кіровоградці, одесит, киянин, кримчанин, чернігівці, португалець, криворожани… Серед них, мабуть, кожен другий і виконавець. Знайомих співаків маю менше, але яких! Антоніна Червінська і Лідія Забіляста – народні артистки України, землячки; Дмитро Притула і Сергій та Костянтин Дьоміни,  Володимир Стратьєв – заслужений артист України; Павло Бровченко, Борис Притула – заслужені працівники культури України; Олег Попов, Анатолій Чечель – відмінники народної освіти; Петро Лойтра – викладач-методист, автор-виконавець пісень, лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів і премій…

Творці і руйнівники

Відгук на роман Григорія Войтка «Безбатченки. Книга друга»

Знаний український журналіст і прозаїк Григорій Войток створив  продовження свого резонансного, гостросюжетного роману «Безбатченки», який отримав багато схвальних відгуків у ЗМІ та соціальних мережах. Адже автор об’єктивно, людяно та колоритно відобразив життя українців у період після закінчення Другої світової війни до розпаду СРСР. Це – справді сага життя нашого багатостраждального народу!

Провідна і багатогранна тема роману – проблема безбатченків. І як тут не погодитися з сільським учителем Теодором Степановичем, героєм книги:  «Чому навіть після пережитих страхіть війни та відбудови в нашому згорьованому суспільстві не меншає, а ще більшає тих, хто прирікає себе на становище безбатченків?.. Тепер напівсиріт значно менше, але більшає тих, хто цурається своєї малої батьківщини, родового коріння, навіть рідних батьків. Велика біда від таких, коли вони дориваються до влади. Тих безбатченків більшає і більшає у дорого обставлених кабінетах. Одних прогонять, їх замінюють інші, як на зло, ще гірші, пихаті і чванливі. Елементарну людську совість загубили на перегонах за владу і гроші».

«Що ми знаємо про себе? Оповідки про організм людини»

РЕЦЕНЗІЯ
на методичний посібник  для вчителя Нової української школи
«Що ми знаємо про себе? Оповідки про організм людини», автор-упорядник: Заржицька Е.І. методист КЗВО «Дніпровська академія неперервної освіти» Дніпропетровської обласної ради».

Методичний посібник обсягом 64 стор.

Методичний посібник «Що ми знаємо про себе? Оповідки про організм людини» сучасної авторки Заржицької Е.І. складається з тематично об’єднаних  оповідей про внутрішню будову людини. У ігровій, розважальній формі авторка розповідає учням на сторінках книги про найважливіші центри (головний, спинний мозок, нервова система і т.д.) та механізм роботи тіла людини (м’язи, кінцівки, кишківник і т.д.), називає складні терміни простими та зрозумілими для дітей словами. Доповнений яскравими ілюстраціями, посібник наочно демонструє школярам, про що саме йдеться, де розташовані ті, чи інші частини тіла, для чого вони потрібні. Тісно переплітаючись із програмовим матеріалом початкової школи, зокрема з тематичним тижнем здоров’я Нової української школи, дітлахам з легкістю вдається зрозуміти матеріал щодо роботи найважливіших органів людини: серця, легень, стравоходу тощо. А підсумкові запитання, націлені на закріплення знань та самоперевірку, покращують сприйняття програмового матеріалу.

Про роман Оксани Щирби "Ілюзії великого міста"

Мені, як людині,я ка протягом тривалого часу стежить за молодими авторами, надзвичайно важливі й цікаві їхні пошуки, творче зростання від книжки до книжки, огранення ідіостилю. Тоді можна зрозуміти, чи працює автор над собою, над словом, над літературним розвитком.
 
Наприкінці 2017року до рук потрапила перша книжка прози Оксани Щирби "Стежка в долонях" (в-во "Самміт-книга"), вона навіть подарувала молодій письменниці титул "Літаратурне відкриття 2018 року"... Скажу чесно, що найчастіше, будь-які подібні речі (накшталт, премії, стипендії) псують, на мою думку, у молодого автора внутрішнього цензора... Але... затамувала подих... Чекала наступної книжки... І ось - маємо урбаністичну прозу  "Ілюзії великого міста"(в-во" Самміт-книга", 2018).
 
Перше, що кинулося в очі і порадувало: текст почав набувати власної неповторної стилістики, легкості оповіді, цікавих експериментів із діалектами; вразила тематика - адже йдеться про інклюз...
 
Аби ви змогли зануритися у сюжений світ Оксани Щирби, який ох-який заплутаний, вам доведеться заплющити очі й уявити себе єдиним цілим із емоційним полотном авторки.

Поет у ролі композитора

Сергій Дзюба. Примчу на білому коні. Сто пісень. – Київ – Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: ТОВ  «Видавництво «Десна Поліграф», 2018. – 208 с.

А чому б і ні, зрештою? Нічого поганого в цьому не бачу. І можу наводити аргументи на користь цієї думки. Та вважаю, що їх многоти не потрібно. Бо (на мою думку, звісно) чи не найпромовистішим є наступне. Нині часто-густо ролі поетів і композиторів беруть на себе виконавці, спонукані матеріальними питаннями (такі творива не витримують серйозної критики; мелодії нерідко повторюються, а тексти не відзначаються ні художністю, ні логікою). Й на цьому тлі помітно виграють поети, виступаючи у ролі композиторів. Принаймні про це подумалося, коли почав перечитувати книгу Сергія Дзюби – уродженця Пирятина на Полтавщині, який нині мешкає в Чернігові.

Роздуми про "Голос перепілки"

Марія Ткачівська. Голос перепілки: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного Досуга», 2018. – 192 с.

Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним,
воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє.

Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»

«Голос перепілки» (в пошуках батька)... Почуймо її голос думкою серця: «...Ой мала, мала, ой мала, мала перепілонька діти...
– тихо джеркотала маленька сіра перепілка, сокотала тоненьким голосом своє “сюррр”!» (с. 138).

Зайці на Дніпрі

Еліна Заржицька. Заєць та чарівний барабан. Х. – Юнісофт, 2017. – 64 с.: іл. - (Серія «Читаю сам»)

Сучасні діти – це нове покоління. Психологи їх називають покоління «Z» або діти цифрового покоління. Вони з дитинства чудово справляюся з гаджетами, їх неможливо примусити щось зробити. Цим дітям необхідно пояснити, для чого потрібно виконати певну дію.

Саме тому існує проблема не читаючих дітей у сучасному суспільстві. І саме тому сучасним письменникам треба проявити гнучкість, щоб створити такий твір, щоб він зацікавив дитину. В той же час цей твір повинен нести і виховне навантаження.

Тому наша сучасниця, дніпрянка Еліна Заржицька і створила цикл казок, які об’єднала у збірник «Заєць та чарівний барабан». Це казки про тварин. Але наділені вони людськими якостями. Короткі діалоги не перевтомлюють маленького читача, але ненав’язливо знайомляться з діалектами рідного краю, вчать дружити та вибирати друзів за інтересами.Особливо добре у авторки виходить підводити підсумки діям персонажів казки, застосовуючи фразеологічні обороти.

«Убити Антиципатора»: червона кнопка українського сьогодення

Ірина Баковецька-Рачковська,
м. Рівне

Убити Антиципатора: роман / Еліна Заржицька, Ольга Рєпіна. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2018. – 364 с.

В літературі, зазвичай, насторожливо ставлюся до двох речей патріотичної тематики і любовних історій: і в одному, і в іншому часто бувають виключно шмарклі – без реалій, переосмислене крізь призму власного «нещасливо-народного» аналізу, загальних стереотипностей та цілої купи іншої побутовості і шлафрокщини.

Іноді такі «писання» нагадують світло-бежевий «запорожець», увесь у аерографії вишиванок та прадавніх закодованих сакральних символів, а з його привіткритого вікна штиняє дешевими цигарками «Прилуки», «залатимі хітамі рускава шансона» і немитими ногами його власника. Дивно, але книга «Убити Антиципатора», яка поєднує ці дві теми (!), яку написали дві жінки (!!), одна з яких пише книги для дітей (!!!) – це просто безбожне ламання стереотипів і революційне викорінення усіх гнилих стандартів бачення України в образі жінки, що вічно плаче – в сірій пуховій хустині з дірками та босими ногами із зашкарублими п’ятами.

Єдність дорослого і дитячого думань

Валентина Семеняк, Бурмотійко і Даринка. Казка. – Тернопіль; Джура, 2017, - 24 с. Валентина Семеняк. Баба Сяба. Оповідання. – Тернопіль; Джура, 2018, - 24 с.

Шукання літератора в рамцях одного жанру? А чому б, зрештою, і ні? Коли перечитуєш книги одного письменника і не бачиш творчого зростання, то стає нецікаво. Отже, потрібен поступ? Безумовно! Та, як на мене, проблема має двоєдинність. З одного боку перед усіма постає тематичне углиблення. А з другого? Пошуки самого себе в жанрових підвидах.

Щось подібне можна спостерігати й під час знайомства з доробком Валентини Семеняк. Спершу скажу про те, що вражає розпросторення розмислів у прозі. Різновидове  розпросторення. Бо тільки за останні роки вона окремими книгами видала духовні оповідки «Булочка для… Бога» і роман «Об’явник». А казка «Хто загубив усмішку?» вийшла й у перекладі болгарською мовою.

Якщо осмислювати ці друки, то неодноразово виникає питання про мирне співіснування дорослого і дитячого думання. Так би мовити, не дає спокою контекстове підштовхування до таких роздумувань. Зриме і невидиме.

Збагнути б час

Царук А. Тобі, прозріння пізнє…: Поезії. – Кропивницький : КОД, 2018. – 98 с.

Десь тридцять років тому в одного молодого поета з’явилася фраза: «Поет не зрушить цього віку, він тільки подих передасть». Якщо поміркувати, то віршар констатував очевидність. Але оте часовідбивання у слові і сьогодні залишається реалією епохи, в якій живе творець. Тому й цікаво простежити за рухом поезомислення у вирі буднів і свят.

  1. Навколо назви

Не знаю як і хто ставиться до назви видання. А для мене це схоже на якийсь ритуал. З оцінки ймення починаю знайомство з книгою. Як кажуть, зустрічаю, дивлячись на одежу. Можливо, у такому методі є якийсь гандж, бо дехто каже, що іноді таким чином можна пропустити геніальність. Не вірю! Ніколи вона не заховається за такі банальності, як «криниця», «поріг», «ріка». Не причаїться оригінальність і за несвіжістю на кшталт: «поезії», «вірші», «сонети», «катрени», «рубаї»…

Роздуми про «Тримайся за повітря»

Марія Ткачівська. Тримайся за повітря. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. – 272 с.

Дякую тобі, бабусю, що навчила мене
жити і берегти пам’ять (с. 266).

Якщо сказати, що Марія Ткачівська професійно пише поезію і прозу, то це не про неї. Вона творить своє письмо думкою серця, а це – мистецтво передачі життя таким, яким воно є, без прикрас і вигаданого. Наш сучасник, всесвітньовідомий німецький письменник Алоїз Принц, стверджує: «Люди втомилися від вигаданих історій». Саме так!

Чому в цьому житті все не те й не так(саме цією ущербністю характерний стан цивілізації в Паскалевих «Думках»)? Коли ще коли це з’ясовано – та чи відтоді щось змінилося? Людське життя незбагненне й недослідиме: «Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність»(Блез Паскаль, «Думки»). Правдою, тільки правдою має думати, жити людина.

Крихта щастя Дмитра Головка, яку він роздає людям

 

Дмитро Головко: «Співучі Піски», Київ, Український письменник, 2018

Майже на межі минулого і нинішнього років, у переддень свого славного ювілею – 85-річчя від дня народження, коли вже «стежки дитинства пилом припали» («На сонячній межі»), а саме життя, за метафоричною назвою першого розділу книги, зайняло місце «на покуті віку», видавництво «Український письменник» порадувало читачів новою книгою відомого українського письменника, лауреата літературної премії імені Павла Тичини Дмитра Головка «Співучі Піски».

У книзі, оздобленій, до речі, не тільки на титулі, а й в текстах ліногравюрами талановитого земляка, шевченківського лауреата Василя Лопати, майстер красного письменства зібрав  поеми, вірші, новели, афори, що народилися з-під його талановитого пера в останні роки.

Об'єднати вміст