Жінка-УКРАЇНКА

(Васильчук В. Б. Зустріч у рейсовому автобусі. Повість, новелети. Житомир, 2022).

Сьогодні, на початку воєнного тривожного 2023 року, «мирна» проза перебуває наче на другому плані нашого сприйняття. Із особливою увагою ми вчитуємось у майже щоденникові оповіді учасників бойових дій, в описи   різних подій (різного жанру) із визволених від рашистів українських територій, в спрямовану  на сучасні політичні перипетії публіцистику. І от мою увагу привабила опублікована у фейсбуці, оповідка «Солодкий мамин хліб». З особливою ностальгією я поринула у хатній затишок, де бродить мамине тісто, де в печі палають березові дрова, які нарубав батько, щоб більше було жару, де він потім «дужими пальцями розламує свіжоспечений хліб на шматочки»… Захопилася, поринула у подібні спогади,  наче вступила в тепло рідного дому, відступило від серця болюче місиво війни… Психологічний ефект внутрішньої радості виявився не просто потрясаючим, він пробудив такі глибинні цінності українського роду і народу – хліборобські, землеробські труди віковічні, що стало зрозуміло з особливою ясністю і глибиною, чому таким незнищенним у своєму добротворенні виявися український народ, багато віків і поколінь витримуючи важкі і криваві випробування. Ось на прикладі простої працьовитої родини, зі складним багатонаціональним родоводом, на її способі життя, її взаємин, основаних на повазі, любові, взаємодопомозі, на чистоті словесній і хатній… На цій основі, на цьому віковічному фундаменті будувалися всі найкращі надбання українського народу. На цих засадах творить і Віктор Васильчук.

Стільки промовистих деталей містила ця невеличка розповідь! А мене ще й зацікавила примітка, що це – сторінки вже опублікованої книги. Хотілося прочитати ще й оригінал, люблю гортати книги, відчувати в долоні уподобані сторінки, наче жменю зерна чи горстку трави… З автором пощастило познайомитись у травні 2017 року, на спільній зустрічі з письменниками Житомирщини в привітній бібліотеці міста Коростеня, отож мала можливість звернутися особисто  і попросити надіслати книжку з уподобаним текстом. Бо знала вже деякі його твори і чекала, що вміщені в новій книзі мають бути також цікавими не лише своєю сюжетною розмаїтістю, але й задушевною теплотою, особливою лаконічною і водночас барвистою, своєрідною лексикою, що притаманні цьому письменнику. 

І ось я тримаю цю книжку в руках.  І дуже дивне відчуття охоплює  свідомість: перш за все хочу перечитати вже знайоме, вже улюблене…  За вже знайомим твором, який ще більше зачарував теплом і красою почуттів, перечитую короткі новелети, яких понад тридцять. Відчуваю знову з багатьма із них таких же ефект глибокого поринання, бажання вдивитися і вдуматися в глибини змісту, окреслені мовою авторською особливою, об’ємною у своїй простоті і неповторності.  Хочеться повертатися ще і ще до «Василини», надзвичайно місткого і багатозначного «Купи морозива, татку!», неповторного у своєму стриманому реалізмі «Як довелося бобра рятувати», а «Пригода на болоті» приводить до «живучого болітця», що чудом збереглося після «совкової» «епохи меліорації», яка  болючі рани нанесла природі нашої рідної Житомирщини. «Великодній спогад» так любо вмощується поруч із «Солодким маминим хлібом», веде до «Старої груші», і пахне вона вже й мені непроминально біло-рожевим цвітом (хоча автор зауважив, що після чорнобильського вибуху груша геть всохла…)

Деталі небагатослівні, нечисленні, але такі промовисті, точні – це визначна і визначальна риса творів Віктора Васильчука, що зібралася під обкладинкою збірника «Зустріч у рейсовому автобусі». Тут і «Шкільне життя-буття», що нагадує давнє і щемливе власне школярство, і радісний «Живичний дух дитинства», гротеск колгоспного святотатства над землею і перемоги над його безглуздістю в оповідці «Дід Кайтан – справжній козак», автобіографічні «Завтра мій день народження…» та «Історії із студентського життя», багатозначно-іронічне «Комерційна жилка», що кількома епізодами відтворює глибинні  процеси змін в незалежній  Україні 1990-х років,  а то і однозначно гумористичне «Паспорт… на пеньку». Розмаїття тем, що оживляє у читача власні згадки, примушує ще раз обдумати і оцінити (вже з рубежів вогненних 2022-2023 років!) круті зигзаги житейських протиріч наших сучасників на межі тисячоліть – і свої власні... Деякі ліричні етюди переглядаю швидше, але то вже мій літній вік поблажливо поглядає на власну юність, а певно молоді читачі їх перечитуватимуть з особливою увагою і  навіть із трепетом: «Зустріч», «Сон», «Трояндове серце», «Невдача» – таки втішно поглянути із відстані на колишні наївні тривоги закоханості…

І приходить осяяння, що всі три десятки описаних автором невигаданих житейських історій не такі вже й прості, як може видатися на перший погляд.   Така непроста простота… Мій багаторічний читацький і редакторський досвід нагадує, що… нічого подібного не зустрічав. Ось такі лапідарні пунктирні описи, що вихоплюють із небуття чіткі і важливі деталі, не переобтяжують читача надмірними особистими рисочками; вони наче канва життєва – лишають простір і основу для доповнення власними спогадами і почуттями. Треба наче вишити-домалювати власним серцем, довести до завершення  пунктири думок, висловлені  по ходу швидких змін ситуацій.

І це надає особливого зацікавлення, своєрідного спів-творіння, дописування-домислення тих життєвих пригод, які розкриває перед нами автор; наче друге дихання з’являється при читанні прози Віктора Васильчука. А відсікати другорядне, менш важливе із сюжетних колізій,  описів природи чи перебігу почуттів – це рідкісна його здатність. Це не та ознака майстерності письменника, за яку часто приймають ремісницьке уміння плести химерні узори із словесних образів, – це природне почуття доцільності, естетично-етична стриманість («Після дощу»), розсудливість, це талант особливий, дар Божий, який не всякому дається…  Віктор Васильчук не втратив з роками цю рідкісну особливість світогляду, своєї мовно-творчої  взаємодії з середовищем буття-життя, залишився вірним неповторній людській і письменницькій природі, хоча сучасні і поети, і прозаїки навперебій намагаються різними «технічними» словесними викрутасами вразити  колег і читачів, таким чином придбати собі шанувальників.

З особливою яскравістю згадані ознаки стилю Віктора Васильчука виявився в сюжетній побудові та емоційному і смисловому наповненні повісті, яка дала назву цій книжці, – «Зустріч у рейсовому автобусі». Передноворічний засніжений вечір – раптом пронизується спалахами спогадів. У тому обмеженому просторі, де всього пів години перебувають головні герої повісті – Максим і Тоня,  наче почало розгорятися і між ними, і між читачами видиме тільки серцем вогнище… Воно випромінює світло і тепло, обпалюючи поривами полум’я. А пунктири епізодів життєвих,  спалахи кохання – вириваються наче іскри вгору, пронизують темряву, та  відірвані від основи, від внутрішнього жару душі , що підтримує вогонь тіла,  – гаснуть в темряві. Пунктирні описи ліричних епізодів – розлітаються як іскри із вогнища життя… Їх розворушує розмова між людьми, які безмежно закохані один в одного, але із-за поспішної ревності, із-за остраху та недомовок не змогли зберегти своєї першої любові. При цій зустрічі нежданій, випадку щасливому, посланому долею, знову у поспіху, у недомовленості, закохані як іскри  розлітаються у різні сторони. Але… Колізія цієї зустрічі не тільки відкриває нам минуле героїв, що опинилися перед ніби непереборними життєвими перепонами. Автор освітлює цю зустріч тими пунктирами стриманих почуттів,  гарячими спалахами-іскрами, які вириваються все-таки назовні.  Їх хоч не помітно самим закоханим, які наче засліплені чарами першого непереборного кохання, зате добре помітно читачам: нам автор дає шанс домалювати щасливе закінчення цієї романтичної житейської історії. Читача треба змушувати думати – висловився  письменник устами студента Максима. Та Віктор Васильчук досягає у своїй художній прозі навіть більшого – змушує читачів думати і почувати, любити і плекати розумне серце – живий вогонь людського життя.

Тетяна МАЙДАНОВИЧ,
член НСПУ. 6. 03.2023.