Жінка-УКРАЇНКА

Володимир Верста народився у 1994 році в селі Целіїв на Тернопільщині.

У 2009 році закінчив загальноосвітню школу у с. Целіїв Гусятинського району Тернопільської області і у цьому ж році вступив до Чортківського педагогічного училища імені Олександра Барвінського на спеціальність «Початкова освіта. Хореографія». З 2010 по 2012 року був учасником народного художнього ансамблю танцю«Яблуневий цвіт».

У 2013 році закінчив Чортківське педагогічне училище імені Олександра Барвінського. Того ж року вступив до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника на спеціальність «Початкова освіта». У 2016 році його закінчив.

Вірші почав писати ще в шкільні роки. Однак тільки деякі його твори побачили світ у 2013 році на інтернет-ресурсі Клуб Поезії, далі було затишшя. Тільки через чотири роки автор знов, але вже потужніше заявив про себе публікаціями в Інтернеті. Також пише прозові твори, новели.

Публікувався в літературних альманахах видавництва «Лілія»: «Скарбниця мудрості», «Серце Європи», «Я дякую тобі...», «Думки романтика». У 2019 році у видавництві «Терен» вийшла друком перша збірка віршів «Кінцугі», ISBN 978-617-7680-17-7

Зацвітай же, наша мово!

Ви мову бережіть свою, поети,
Нехай із серця ллється, як вогонь,
Вона цінніша жовтої монети,
Сосюра передав її з долонь.

Цей скарб несіть до смерті войовничо,
Як сам Тарас до Раю з нею йшов,
У ній є щось велике, таємниче,
Те, що усе життя вивчав Зеров.

І, як Франко, борітесь ви за неї,
Збагачуйте віршами кожен день,
Не поховайте ви свої ідеї,
А ніжно пригорніте до грудей.

І нашу мову завжди пам'ятайте,
Слова, що Леся нам заповіла,
Її, немов троянду, підливайте,
Щоби яскравим цвітом зацвіла.

Кінцугі

Розбиту чашу, амфору, посуду
Ще можна відновити!... Серце? Ні!
Зібрати по частинках, що повсюди
Розкидані уламки кам'яні...

І швами золотими, щоби люди
Узріти не змогли у далині
Ці тріщини, заховані у грудях,
І шрами, що присипав білий сніг...

Так ніжно, пензлем, барвами уру́сі
З'єднати скалки жовтим порошком.
Відкинути світ внутрішніх дискусій.

Довершеним, ридаючим мазком 
Закінчити роботу у спокусі...
І серце залишити між рядком...

Калліопа

Моя принцесо, слів моїх богине,
Володарко граційної краси.
Тобою марю і до тебе лину,
Міняючи епохи та часи.

Незримо в бій, затоптану долину,
Мене з собою вітром пронеси
Дорогою крізь простір часоплину.
Всі спогади примарно воскреси.

Даруй знання забутих вже імперій
Та покажи у відблиску меча
Ті сокровення схованих містерій,

Що тліють, як остання ця свіча,
Згоряє словом сіро на папері
І осідає на моїх плечах.

 

Моя Тернопільщина

Яскравим цвітом зацвіла долина,
Лісами лине соколиний спів.
Достигла ваготою грон калина
У барвах нерозгаданих садів.

Укрила землю пелена ранкова,
Серпанок простягнувся до зорі,
І заховалась стежечка тернова,
Що мерехтіла стрічкою вгорі.

Ставок милує легкістю своєю,
Гойдає ніжно хвилю чарівну,
Красою надихаючи всією,
До тебе я закохано стрибну

Та пропливу я до самого краю,
Радіючи спекотній цій порі.
У небесах із легкістю літаю,
Не хочу навіть й тисячі морів.

Краса ця заворожує свідомість,
Фарбуючи позеленілий гай,
І відчуваю я вже невагомість –
Це мій є одурманюючий рай.

Вже вечір опускається усюди,
Лунає десь поодинокий звук,
Та серце цього дому не забуде,
Переживе і тисячі розлук,

Щоб знову повернутися свідомо,
Зробити крок на батьківський поріг.
Тече життя дрейфуюча водойма,
В душі моїй ти – вірний оберіг.

Мій рідний краю, тернами повитий.
Хвилюєш душу, вірно бережеш,
З тобою завжди можна говорити,
На допомогу ти мені прийдеш.