Жінка-УКРАЇНКА

Збірка поезій «Метро всередині нас» — безліч переплетених невимовно гарних та зворушливих рядків свіжої особливої лірики, яка викликає в читача силу-силенну «бездротових емоцій». Щирих, відвертих, глибоких. Бо линуть вони із серця, з глибин людської душі…

В передньому слові до збірки Леся Мудрак слушно зазначила: «література — «не для всіх», це «розвага для обраних»». Подорожуючи вагонами колективного проекту, переходячи зі станції на станцію поетичного метро, я переконалася в цьому й сама. Бо всі тексти написані особливими авторами — від душі, для осмислення тим обраним, які здатні зрозуміти.

Читаючи збірку, я спілкувалася з авторами, знайомилася з їхньою високопробною поезією та заглядала в приховані закутки їхнього внутрішнього світу. Мені вдалося насолодитися кожним словом та рядком, не випустивши з-під уваги жодного розділового знаку й із затамованим подихом пропливти повноводними поетичними ріками слів, подекуди шепочучи їх вустами.

Я відчувала, що кожен автор постав переді мною абсолютно «оголено-відвертим», не соромлячись відкрити всі таємниці, страхи, сподівання, мрії та свої почуття.

Розгорнула збірку — застрибнула в вагон. Двері одразу зачинилися (чи то я сама зачинила їх, не бажаючи відриватися від поетичної поїздки), і подорожувала літературним простором, насолоджувалася приємним торохкотінням коліщат, що складалися в ритми-вірші. У дивовижну мелодію сплелися рядки. Тут і «спекотно-солодкий дим» Олександра Козинця, що дурманить тебе; і «розхристі пристрасті ілюзій» Віталія Кобзаря; і сповідь «доле-дівчини» Вікторії Шевель; і відверті чуттєві зізнання Павла Коробчука, що навіть «про це писати – забагато честі для букв».

Увесь літературний метрополітен збірки заполонив мене цілком і повністю, від першої «Синьої гілки» до останньої «Поцілункової» станції. Я читала, затамувавши подих. А після прочитання довго смакувала тексти. Залишалося хіба порахувати, скільки разів у мене скотилася сльоза під час читання чи несвідомо з’явилася усмішка, доки моя чарівна подорож добігла до кінцевої зупинки.

Аліна Адамович

Фото Євгенії Чугуй