Жінка-УКРАЇНКА

З часів виходу в світ першої поетичної збірки прилучанки Ніни Заболотної (Костюк) «Втаємничені слова» пройшло 6 років. За цей час пані Ніна встигла вийти заміж, народити синочка Ігната, повернутися після тривалої декретної відпустки в свою рідну міську бібліотеку імені Любові Забашти, в якій вона працює бібліотекарем юнацького відділу – готує дивовижні сценарії, віртуозно проводить зустрічі з цікавими людьми, організовує виставки та конференції…

Вона повернулася з відпустки з великим оберемком нових чудових віршів. Вже зовсім інших, ніж ті, які складали канву її першої збірки – більш зрілих та досконалих.

Історик за фахом, бібліотекар за професією, поетка за покликанням…

Людина й сама не підозрює, як багато вона може повідомити світові про нього і людей, беручи до рук олівця. Презентуючи читачеві свої нові вірші, поет презентує пошуки своєї душі.

А справжня поезія, буцімто втрачений рай, – вона повертає нас самих до себе, примушує Галактику крутитися в іншій бік.

Нова поетична книга Ніни Костюк-Заболотної «Десь за дощами…» порадувала глибокою змістовністю та філологічною культурою. Авторка демонструє потужний арсенал різноманітних поетичних засобів, володіння різними формами віршованого письма. Її поетичні тексти рясніють неочікуваними асоціативними образами і цікавими метафорами, своєрідним ритмом, оригінальними порівняннями, влучними, добре вибудуваними, алітераціями. Поезії стосунків земного та небесного, споглядання за природою, любовна лірика і власні рефлексії, історичні подорожі з їх незвичайно цікавою сюжетністю – це все гармонійно поєднується легкістю її стилю, його ніжною акварельністю. А ще – розповідною манерою письма.

Перший розділ книги «Спізнілі журавлі» присвячений малій батьківщині, рідному селу і батькам. Місту Прилуки. Це та система координат, та площина української ментальності, яка допомагає людині не загубитися в сучасному світі.

Авторка вимальовує образ рідного дому в приміському селі, куди вона поспішає з метушливого міста, бо «найсолодша вода у батьківській криниці, /найдухмяніше жито на рідному полі». Він впізнаваний і дорогий кожному серцю. Там – запах торішнього сіна і щойно спеченого хліба, глечик з молоком на святковій скатертині, старенький ставок за вікном і конюшина в траві. Там – старі пожовклі світлини на стінах хатинки, пам'ять про пращурів, про дідуся з бабусею…Там дитинство і все життя, там – душа.

Її лірична героїня іде « через міст до початку епох і часів», мріє «слова між буревіями почути, / і з павутинок виткати паркан», відшукати прадавній код життя. І в ній болить це божевільне сторіччя зі своєю війною, від якої вже стільки років поспіль не може заснути злякана, зранена Земля… Оця вся суєта суєт, розпродаж душ на ярмарку брехні ятрить її душу, бажання піти світом, «поклавши до валізи небокрай…». Люди блукають лабіринтами життя, гортають сторінки книги Часу, але ж – «лише один Господь все зна за нас». Бог для неї - «священний храм і потаємний скит», сумління і гідність. І ангели «душі замерзлі лікують», і серце радіє, побачивши привіт від янгола – срібну пір’їнку, що впала на стежину…

Образ часу – один з найвдаліших образів поетичного світу Ніни Заболотної (Костюк). Часи і світи не мають чітких кордонів та меж. Земне і небесне, реальне та вигадане, сьогодення й давнина гармонійно переміщені в одному контексті, перетікають один у одного…

ХХI сторіччя підносить людству неочікувані виклики, ставить перед нами дуже серйозні складні питання, і, може, відповіді на них потрібно шукати не тільки в сьогоденні, але й у минулому?..

Розділ «Із світу в світ» – взагалі доволі неочікуваний і оригінальний розділ. Він про сиву давнину, про дивовижні події історії нашої землі. Авторка віртуально переносить нас у часи Київської Русі, а в деяких поезіях – у більш пізні сторіччя… Цікавість авторки до історії – цілком зрозуміла: писати на цю тему так легко та безпосередньо їй удається завдяки своїм енциклопедичним знанням. До того ж, як і кожному поету, їй затісно в рамках сьогодення.

Дикий степ, Чернігова прадавні мури, чвари могутніх князів…У кузнях куються підкови й мечі, в стайнях бунтують княжі коні – рвуться в битву, і «факели вже вмочені в смолу…». І вже скачуть зримі вершники, і ми так виразно бачимо їх!.. Ці оригінальні поезії – своєрідні балади. В них – живі й виразні сюжети, містичні й реалістичні, переконливі та яскраві, в них – розповідність текстів. У них виписані романтичні портрети (ціла галерея!) прекрасних жінок, про яких ми можемо прочитати в підручниках історії – княгиня Ольга, Анна Ярославна, Євпраксія, Рогніда, Роксолана… Усі вони – реальні історичні особи, вони жили в тому жорстокому, войовничому і по-своєму прекрасному часі, закохувались, народжували дітей, співали та сумували. За кожним віршем - баладою стоїть доля, життя, кохання і страждання жінки, пам'ять про яку не розвіялася на перехрестях епох.

В розділі «Алея снів» йдеться про кохання.

В ньому вона стверджує, що кохання – це диво. Навіть, коли воно нерозділене, коли зі смутком: «осіннє кохання із присмаком чорної кави»...

Привертають увагу вірші-звертання, в яких вона запрошує коханого на прогулянку сонячним парком чи пограти в лото. Вона постійно з ним у діалозі – уявним чи реальним. Тільки, чи завжди він чує її, розуміє? І чому жінки залишаються не з тими, кому призначені долею, а «від справжніх – ідуть назавжди?»

Фортепіано. Клавіші. Мате.

Скрізь вікна навстіж і цвітуть герані.

У складності занадто все просте,

І цей бальзам підходить кожній рані.

Квітчаста блуза. Кухлики. Сироп.

Лимонний крем і тістечка на таці.

На щастя шанс дає сьогодні Бог,

Тож треба усміхнутися удачі.

Її вірші дуже жіночі, ніжні, образні й метафоричні.

У них роса, як крапельки, намистинки скла; в них сп’янілий від весни бузок, а світанки духмяні, як кава…

В її поезіях туман і вітер, сади і квіти – живі. Вони живуть своїм життям і поводяться, як люди – «тчуть килими невидимі тумани», «хурделиця пасе свої стада, /тримаючи весь грудень у полоні», «квітень взяв до рук сопілку, /вбравсь у вишиванку», «сплять тихо жовтнем зморені сади», «світанок бавить пишнотілі трави»… У віршах «осінь заварює вранішню каву, / в коси вплітає березове листя, /сизим дощем утамовує спрагу,/ плутає ролі, години і числа…». Осінь – жива істота, вона подружка, знайома незнайомка, юна леді або самотня жінка, яка втратила кохання. «Ще вчора осінь стукала у двері / і з літом допивала теплий чай, / ну а сьогодні вилила у сквері / на листя лип усю свою печаль». Ось зараз осінь візьме скрипку до рук і згадає-зіграє віденський вальс…

Неспішно плете авторка своє яскраво-прозоре поетичне мереживо, розвішує на гілках древа життя, дарує всім замерзлим серцям…

Слова розпадаються на звуки й запахи, мелодії й кольори. Це – поетичне шаманство Ніни Заболотної , ворожіння на каві й дощах. Ця ворожба сміється й плаче, вона – журба й щастя. А кава в її віршах – більше, ніж кава. Це відьмівський напій, яким можна причарувати або вилікувати від розлуки. В ній, у цьому настою із щастя, розчиняються страшні сни.

Кавування є своєрідним небесним ритуалом, медитацією як для ліричної героїні збірки, так і для самої авторки. Від цього ворожіння на каві, мабуть, і народжуються вірші Ніни Заболотної.

Тут вона з любов’ю віч-на-віч, а вона, й про це знають усі, – прекрасне справжнє божевілля. Їй хочеться кожного врятувати від самотності, бо «людина на землі – звичайний гість, /неначе дощ осінній серед ночі». «Цей світ любов’ю хочу обігріти», - зізнається вона, розуміючи, що всі замкнені двері потрібно відчинити. «Рядами дні густими чимчикують, /кохання проростає крізь серця, /його щасливі власники куштують/ у потаємним світлі каганця»…

А всі печалі змиває дощ, він втамовує спрагу, вимиває до чистоти душу. А за дощами обов’язково прийде сонце…І збудуться всі мрії, що тремтять, буцімто наполохані птахи…Як це важливо – вміти дочекатися гарної погоди!

Авторка гаптує своє біле поетичне полотно ніжністю до людей і життя.

В центрі збірки та всієї творчості Ніни Костюк - образ Жінки. З минулих століть і з нашого сьогодення. Жінки, яка шукає нові смисли, себе, сенс буття. Яка оберігає, жертвує, пробачає. Кохає. І це – найважливіше. Жінка «між зір вибілює полотна», і неважливо, хто вона – проста селянка чи княгиня, в якому часі вона живе і в що одягнений її обранець – в кольчугу чи вельветовий піджак. Бо на її плечах увесь Всесвіт, бо вона – вічна.

Безумовно, книга «Десь за дощами…» – нове Слово в творчості юної талановитої поетки, нове дихання, її беззаперечна перемога.

P. S. Нещодавно з Гонконґу в Україну привезли першу в світі жінку-робота Софію, яка зовні схожа на одну відому голлівудську актрису. Її збирають з окремих деталей, підключають до Інтернету, і вона дотепно відповідає на питання, ласкаво усміхається. Нею дивуються і захоплюються. Але це не жінка, це просто лялька. Вона ніколи не заплаче, вона нікого не пробачить. Вона не вміє любити, бо у неї просто немає серця.

Лілія Бондаревич-Черненко,
член Національних Спілок письменників України та Білорусі