1
Жінки в перуках. Липень. Спітнілі дідугани...
Сиджу на лаві скраю, а музика гримить.
І настрій - помаранч, розсіялись догани.
Кумарить пса рудого, дзуміє кожна мить...Десь рими у траві, наквецяє хтось оду.
А пари кружеляють... Піти й мені б у круг!
У Ворсклі (сій-не сій...) не напитала броду,
розкрив обійми вдруге мій віртуальний друг.І я красива ще... і вік мій не причина,
щоб нишкнути в затінні, шукати цвіркуна.
"Не спотикайся!" - в путь благословляю сина.
Омани многоликі й ковтьоби оминай...
Адам Міцкевич
ДО САМОТНОСТІ
Самотносте, до тебе я біжу,
мов до води холодної у спеку.
Твої кристали дивні збережуть
чарівність хвилі, затінку безпеку.Занурююсь повільно у думки
і мовчазну розпочинаю гру.
У хвилях непоборної ріки
я тілом захолону і помру.Для мене ти – стихія, ти – глибока,
та морок на душі мені щемить.
Мов риба, сонця знов шукаю оком,
Із хвилі виринаючи на мить.Височина чи глибина, в яких я зник?
Вигнанець не потрібен жодній з них.
Данте Аліг’єрі
«БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ»
«ПЕКЛО»
ПІСНЯ ПЕРША
З циклу «Маріонетки долі»
…жінка, яка чекає щоб в її життя втрутились
така тиха, що здається, ніби й не дихає.
завмирає при шумі, повертається на голоси.
все чекає, що втрутиться хто-небудь
І тоді усі сенси в житті її оживуть.
допрацьовує тиждень і місяць, ніяк не звільниться
їй не віриться, що так довго чекати, коли з вірою
все чекає свого happy end’у, свого закінчення.
хто розкаже їй, хто посміє ще
у пошуках теми
***
просто молилася
щоб ти був не розстріляний
відриваючи лусочки цибулини
такої слізливої
такої крихкої
такої синьої-пресиньої
ворожила на щастя чи мо' біду
буде не буде
буде не буде
буде не бу
очі мружились
і пускали цибулевий сік
липкими краплинами
на перші лискучі думки
на перші тремтливі обійми
на просочені болем бинти
на цілодобові смерті і війни
відпусти не муч мене
благала цибулина
знайди мене
шепотів ти
непророщеним цибулевим сіменем
і тут мимоволі починаю розуміти
я забула як тебе звати
і тут мимоволі починаю розуміти
я ніколи не знала твого імені
і чи був взагалі ти
СІМ
Я знаю, що не та... не так.
Де чистий лист, — життя переписати?
Щоб набіло, клітиночки-квадрати
В червоне вбрати, хай квітує мак.Я знаю, що літа — літак.
На віражах від злету нескінченні,
Неначе напад вражої мігрені,
Смертельні кола вужчають, відтакНа нитці, сплетеній сяк-так, —
Чиєсь життя, оманливо прозоре.
Легке, як подих, і важке, як до...ре,
Шукає вихід для октави чакр.Сім чакр, сім літер*, сім знайомих нот
Ведуть у світ, де лотос ніжний квітне
Прозріння де, прекрасно-непомітне,
У душу сяйво вихлюпне от-от.
Хто я для тебе? Що я для тебе?
Ще одна дівчина, янгол із неба?
Іграшка? Примха - палка до нестями,
Юна душа, що живе почуттями?
Хто ти для мене?
Що ти для мене?
Щось недоказане? Щось незбагненне?
Світле відлуння забутої ласки?
Хто ти? Я знов не знаходжу підказки…Нащо знову ці лестощі?
Скільки питань, у собі, мені нести ще?
Кажеш - привіт, а здалось - до побачення.
Зустріч в розлуки не просить пробачення…
Києве-батьку, глухий Вавилоне,
ніби і слухаєш — тільки не чуєш...
Щось підштовхне повернутися в лоно
дух твій, що в приймах і днює й ночує!Щось-таки змусить твої перикарди
знову забитись рутенською кров'ю!
Серце покорою не переткати
в морі чужинського гапту та крою.Майже під корінь, мов пень, ти підтятий.
Та, попри це, лізуть вперті пагінця.
Їх обсідають пісні, мов потята,
дзвінко окреслюючи українця.Самоскалічений, ввігнаний в жарти,
збуришся проти безликого себе.
Пса «москалівщини» зась зображати!
Зріє натомість в утробі осердя.Твердне прадавній скелет-витинанка.
Ніжить розбуджений дух окарина.
Кию, недовго твоїм вити мамкам —
квіткою з рани росте Україна!© Сашко Обрій.
РОЗДІЛ І
***
На аркушах – неходжені сніги
і нотний стан в очікуванні звуків,
і полотно в передчутті снаги,
і глина прагне втрапити у руки.
Допоки не пригубиш, не назвеш -
лелієш у собі оте натхнення.
Тутешня пташка із надхмарних веж
у дзьобику несе благословення.
***
Питимеш дощ із трояндових келихів,
грітимеш руки промінням.
Вже листопадом так м’яко постелено,
скоро зима і прозріння.
У переддень неминучого холоду,
майже за крок до прощання
глянь мені в очі ніжно і молодо
осені пісне остання.
Сонце весело променем грає,
Золоті дзвони радісно б’ють.
Воскресіння Христове єднає
Весь народ наш в єдину сім’ю.Перемога життя! Перемога!
Смерть навіки Христос подолав,
Показав нам спасіння дорогу,
Шлях любові й надії проклав.Він приніс себе Богу в офіру,
Він страждання терпів до кінця.
Воскресіння дарує нам віру,
Грішним дітям Святого Отця.
Онлайн імпровізація
Автори : Альона Кордонець і Юрій Прокопенко
ДЕ ГОРИТЬ ТВОЯ СВІЧКА?
А:
Теплий вечір
І вітер замість обіймів
Карта неба
У безодні очейЮ:
Десь по - світу
Ходить її Величність
Літо в житі
Сонмі п'янких ночейА:
Блукаєш по карті чужої долоні
Ведеш себе ніби немаєш себе
Шлях вже поволі нагадує плівку
А пензель для перемотки згубивЮ:
Згубив на перонах
Як в кавовій гущі
Ворожка тобі розказала
Про шлях невмирущий
У просте сімейне щастяперефарбували свободу,змінили координатинайкращих у світі речей,і голос схибнутої радіоливикрав смугастий записничок...То одна спільна секундазбила з пантеликукиївський часі чорні дні здохлив інтервалах нормальноїкардіограми...
Ще ні краплі тепла. Ще не знаю, хто ти мені, хто я
на долоні твоїй, поміж рисочок… Може, межа?
Ще не знято гірлянди. Ще десь осипається хвоя
на столи й килими, і на тіні забутих бажань
Кожне щастя – підслухане. Кожне застілля – не з тими
хто з тобою виходив з одного кривого нуля
Кожна мрія – діждати й дивитись, як наші нестимуть
у трояндову купіль дзвінких повоєнних малятЗавтра сонце наслинить льоди́, як дитина фломастер,
розпадеться на барви ця дика, густа білизнà.
Як це бачити, лікарю? Лікар не скаже. А Майстер…
Він у цьому так само безсилий… Бо хто його знаЯк на запах, іду на слова. Завантажено трафік
на віки́ наперед, і по датах біжить, ніби ртуть,
ненаситна пряма… Ми вигнанці своїх біографій,
нам не знайдеться місця у цім березневім портуГолосами убитих німують до вітру ворони,
поміж нами і ними натягнута чорна скісна.
За весну цьогорічну ніхто не підніме червоне.
Та кому вона треба, ця стріляна, мерзла весна...