Жінка-УКРАЇНКА

Не люби Україну, як матір стареньку,  –                             
бо надходить той час, і його не минуть,
коли стулить повіки натомлені ненька
і піде від дітей у незвідану путь…

Не піднімеш на ноги вмираючу матір,

хоч сльозами обмиєш,і будеш тужить.

Батьківщину,так само, нелегко втрачати –

і не дай нам, Господь, щоб до того дожить.

 

Полюби Батьківщину,  як рідну дитину!

Як весняну надію, майбутнього цвіт:

хоч хворіє дитина, та мама повинна

все, що тільки можливо, для неї зробить.

 

Материнська турбота лікує, навчає,

стереже від лихого, плекає дитя,

і пишається ним, як воно підростає

повне сили, наснаги, любові, життя.

 

Підіймай аж до сонця, до неба дитину,

щоб ніколи їй світ не затьмарила тінь.

Як дитя – найрідніше  – люби Україну!

Хай здорова зросте для нових поколінь.

Адам Міцкевич

ДО САМОТНОСТІ

Самотносте, до тебе я біжу,
мов до води холодної у спеку.
Твої кристали дивні збережуть
чарівність хвилі, затінку безпеку.

Занурююсь повільно у думки
і мовчазну розпочинаю гру.
У хвилях непоборної ріки
я тілом захолону і помру.

Для мене ти – стихія, ти – глибока,
та морок на душі мені щемить.
Мов риба, сонця знов шукаю оком,
Із хвилі виринаючи на мить.

Височина чи глибина, в яких я зник?
Вигнанець не потрібен жодній з них.

Данте Аліг’єрі

«БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ»

«ПЕКЛО»

ПІСНЯ ПЕРША

у пошуках теми

***

просто молилася
щоб ти був не розстріляний
відриваючи лусочки цибулини
такої слізливої
такої крихкої
такої синьої-пресиньої
ворожила на щастя чи мо' біду
буде не буде
буде не буде
буде не бу
очі мружились
і пускали цибулевий сік
липкими краплинами
на перші лискучі думки
на перші тремтливі обійми
на просочені болем бинти
на цілодобові смерті і війни
відпусти не муч мене
благала цибулина
знайди мене
шепотів ти
непророщеним цибулевим сіменем
і тут мимоволі починаю розуміти
я забула як тебе звати
і тут мимоволі починаю розуміти
я ніколи не знала твого імені
і чи був взагалі ти

ПИТАННЯ

Хто я для тебе? Що я для тебе?
Ще одна дівчина, янгол із неба?
Іграшка? Примха - палка до нестями,
Юна душа, що живе почуттями?
Хто ти для мене?
Що ти для мене?
Щось недоказане? Щось незбагненне?
Світле відлуння забутої ласки?
Хто ти? Я знов не знаходжу підказки…

Нащо знову ці  лестощі?
Скільки питань, у собі, мені нести ще?
Кажеш - привіт, а здалось - до побачення.
Зустріч в розлуки не просить пробачення…
 

РОЗДІЛ І

***

На аркушах – неходжені сніги
і нотний стан в очікуванні звуків,
і полотно в передчутті снаги,
і глина прагне втрапити у руки.
Допоки не пригубиш, не назвеш -
лелієш у собі оте натхнення.
Тутешня пташка із надхмарних веж
у дзьобику несе благословення.

***

Питимеш дощ із трояндових келихів,
грітимеш руки промінням.
Вже листопадом так м’яко постелено,
скоро зима і прозріння.
У переддень неминучого холоду,
майже за крок до прощання
глянь мені в очі ніжно і молодо
осені пісне остання.