Жінка-УКРАЇНКА

Мати, яка ще росте…

Це мати, яка ще росте. Тістом у надрах земних.
І ліпить сама себе зі солі, води і мук.
Печеться вогнем утрат, навіть найбільші з них
Не в силі спинити її годинників стук.

Сплітає години собі, як маскувальну сіть.
І вибухає враз, замінована від зневір.
Ви їжте її по шматку, та молока не просіть,
Під небом, хоча й воно розстріляне вже до дір.

Це мати, в якої – крик, ви не дивуйтесь так, -
Вона розучилася слів, повних речень і шепотінь…
Із ребер її Карпат проростає полин і мак,
А лона її морів народжують рибну тінь.

Мудра лебідка

Оратів – найвища точка Поділля,
Вода тут джерельна, цілюще все зілля.
Земля древніх Русичів силою повна
Від пращурів слави вона повнокровна…
Тут орії древні орала кували
По білому світу знання роздавали.
Всі люди – орійці були патріоти,
Вони не цурались важкої роботи.
Бабця завзята, арійської крові,
Брала знання із криниці любові.
Твердо стояла на глибі моралі,
Принципи мала правдиві та сталі.
Рід старожилів устав честі мав –
Через століття передавав …
В звичаях – мова і пісня, й культура,
В Роду з віків – богатирська структура.
Всі зобов’язані Роду служити
З вірою в Бога творити і жити.
Діти, мов квіти на грядці, зростали,
Від Генів Роду – здоров’ям буяли.
Разом із бабцею трави вивчали,
Щоби самі родовід лікували.
Щоби любили і землю, й природу,
Щоби наповнились рідної вроди.
Щоби дерева і ягоди знали,
Щоби гриби своєчасно збирали,
Щоб у росі під зорею купались…
Щоби до сонця щоранку вітались!
Ну а дідусь, крім гончарства науки,
Мав золоті, загартовані руки.
Все він на світі потужив робити
Вдома без діла не міг він сидіти.
Він же рибалка й мисливець невтомний,
Завжди улов задоволенням повний.
Сіно ж, як косить, коса, аж свистить,
Любо у батьківськім краєві жить!
Сіно духмяне в копиці збирали,
В зиму сушили – заготовляли.
Вдячно худоба його ремигає
Та й молочком дітлахів пригощає.
Злагоджено йде робота щодня,
Звикла до ритму чіткого рідня.
Бабця й дідусь є зразком для юнацтва,
В них зародили правдивість і братство.
Старших за себе людей поважали,
У прирікання вони не вступали.
Вірні закони усі шанували,
Мудрості помисли переважали.
Предки, невидимо поруч із нами,
Тішаться добрих поривів ділами.
Силу вливають із подихом – вітром,
Щоб були чистими тілом і житлом…
Дід вольовий, вправний будь-що зробити,
Бо ж за плечима знання не носити.
Дужий, як дуб, мудрий, наче змія,
Усмішка щедрістю вдачі сія!
Кожна онука цнотливість хранила.
Бабчині звичаї з чемністю вчила:
Борщ, галушки і вареники, й квас…
Все приготують в означений час!
За довгі нігті всіх бабця сварила,
Каже: «Вони – перепона для діла
З довгими нігтями можна й згрішити –
По господарству все шкодять робити!»
«Куркою» звала невмілих й лінивих,
«Качкою» – по господарству грайливих …
А Чепуруха то вже господиня!
Вміє – усе, добрих справ повна скриня…
М’ятою бавить себе недаремно.
Потом не тхне, миє тіло щоденно,
Фартух у неї завжди білосніжний,
Голосу тембр задушевний і ніжний…
Дивно… та жодна з дівчат без образи
Всі зауваження брала відразу.
Кожна чекає, що бабця похвалить,
Поруч з собою на стільчик посадить.
Ніжно обійме онучку за плечі,
Звісно, що жодна з них не суперечить…
Дід все це бачить, підкручує вуса,
Строгість тримати господар-дід мусив…
Любить він бабцю, красуню-лебідку,
Хоча летить час невидимо швидко.
Вік прожили в мирі з Божої волі,
Вдячні одній на двох праведній долі…
В погляді, в рухах гармонія ладу,
Жоден із них не тримав в серці зраду.
Добре зерно все життя засівали,
Щоб в родоводові всі розквітали.
Мир та любов хай панують навіки!
Хай благодаттю наповняться ріки!
Вчиться хай жити для щастя малеча,
Духу вогонь хай горить молодечо!

* * *
Усе-таки все так і заплелося:
З косметики – дрібниці на лиці,
І шкіру не тягають фахівці,
І лак не заплямовує волосся.
Ацтеки ж не питалися та інки,
Коли нарешті зробиш манікюр,
А зводили першопрестольний мур
На честь облагородженої жінки
Із рисами прадавньої природи.
Вона у власній справжності жива,
Бо заспокоює, як сон-трава,
Нервовий шал ребрендингу та моди.
А тіла шпаклювання чи ремонти
Фактурних брів та витончених вій
Згинаються. Бо вищість – у живій

* * *

За вікном замело – ні землі, ні небес,
Лиш самотній ліхтар на глухім роздоріжжі…
Розбрелися вогні, розгубилися десь
І беззвучно вальсують в задумливій тиші.

А зима, а зима – все стою і дивлюсь –
Розпуска небеса на пухке покривало,
І під ним захова сонно душу свою
Моє місто, яке сніговиця приспала.

Хто приспить мій неспокій і серце моє
Розпашіле якими снігами накриє?
Хуртовина думок на льоту розтає,
Щедро долу витрушує вигріті мрії.

Все стою, все дивлюсь… Замело, занесло,
І похнюпив ліхтар свою голову сиву…
Та на ранок по небу, змахнувши веслом,
Пропливе біле сонце, сліпуче, як диво.

Ти... ідеш, хоч уже воював,
У свої дев'ятнадцять неповних,
У одній з нещасливих держав,
Де приносили війни із зовні.
Ти... ідеш, хоч здоров'я не те,
Хоч тебе в військомати не кличуть,
Та, для тебе, усе це - пусте,
Захищати природньо і звично.
Зупиняти тебе вже дарма,
Друзі гинуть, ти рвешся до бою.
Мотивації проти... нема.
Ангел поряд хай буде з тобою. 

© Патара Бачіа