Поезія

Поезії Нурлана Джилкішиєва українською в перекладі Сергія Дзюби

Про автора:
Джилкішиєв Нурлан Абжапарович (Казахстан) народився 3 травня 1953 року. Закінчив Шимкентський педагогічний інститут. У 2004-му році обирався депутатом парламенту Республіки Казахстан третього скликання. Член Спілки письменників Казахстану.

Погладь моє волосся
Чудовій болгарській поетесі Марії Магдалені Костадиновій

Погладь моє волосся, причаруй,
Неначе мавка, лісова богиня, – 
Незаймана, не проклята, дитинна,
Мов далеч синя, в полі звабна рунь.

Жорстке моє волосся, та душа,
Не стоптана буремними літами,
Любові прагне, дива, а не краму,
Просвітленого, доброго вірша.

Я пам’ятаю лагідні долоні,
Бабусі й нені, що зціляли вмить: 
Лиш доторкнуться – вже і не болить… 
Погладь дочасно посивілі скроні.   

Так ніжно й тихо… Наче я – той сокіл,
Ясний, ще не приручений до змов!
Освячені любов’ю, живемо,
А без кохання тліємо, мов попіл.

Ми народилися жінками

12814031_929546743827639_5865842078440750189_nМи народилися жінками.
І сутність наша – це любов,
що сонцесяйно над віками
горить основою основ.
З віків прадавніх і донині
бажали жити у добрі
жінки – тендітні берегині,
кохані, сестри, матері…
Тепло, що з наших душ зіллється,
розтопить все – і гнів, і лід!..
І як усе це нам вдається
впродовж десятків тисяч літ?!..
Цю загадку не відгадати
володарям-чоловікам!
Заради Жінки йшли на страту,
давали волю кулакам,
світи їй кидали під ноги,
зірки, що сяяли з небес, –
аби розвіяти тривоги
і у житті відчути сенс,
аби воскреснути в коханні,
у невимовних почуттях!
І... грошики свої останні
пускали по семи вітрах.
...А ми – жартуємо крізь сльози,
від щастя плачемо, дурні,
поезію здобути з прози
в буденній прагнемо борні…
За це й життя не гріх віддати –
за цю малесеньку сльозу,
жіночу усмішку незлу,
бо в них вона – дружина й мати.

© Тетяна Яровицина

Сергій Сокольник. Поезії

ШЕВЧЕНКО І Я. Маленька поема.

Тюльпани Афгану... Мов кров... Дивина...
Весна в чужім краї... Я хворий... Весна... 
Торкаючи ранню свою сивину
Я марю в пітьмі хворобливого сну... 
Ось книжка, що мов дорогий експонат...
Не наша країна... Не наша війна...
Її в госпітальній книгарні узяв-
Шевченків "Кобзар"... Цілий день я читав...
Склонився над постіллю хтось уночі...
Невже санітар?.. Ні... хтось інший... Мовчить...
..."Посвячених" маса,  як гинув Амін...

Плаття долі. Поема

Історична  поема  епохи  Великої  Французької  революції
Створена  Сергієм Сокольником в  співавторстві  з  поетесою  Богданою  Пілецькою

ВСТУП
Глянь-  падіння  зірок
Із  небес  в  придорожню  канаву...
Що  могло-  не  збулось...
А  неначе  ж відбутись  могло...
Всім  відведено  строк-
Цей  світів  таємничий  орнамент.
Б"ються  Демон  і  Бог
За  терновий  вінець  на  чоло.

***
Та  відомо  усім:  не  завжди
Чого  хочемо-  нам  того  треба.
Бо  лиш  крок  -  від  землі  і  до  неба,
Як  від  щастя  лиш  крок  -  до  біди...

Світлана Макаревська: «Бабуся»

IMG_2926

Сьогодні день народження в мого онука Родіона – завдяки його появі на світ я стала бабусею (вже 26 років тому!). Я щаслива, бо маю ще й двох внучок – Катрусю й Алінку, а ще похресника-онучка Богданчика.

Найбільше моє бажання, щоб вони – щасливі, здорові, реалізовані – жили в багатій, цивілізованій, сильній Україні.

Їм, а також усім онукам і бабусям на світі дарую цей вірш:

БАБУСЯ

Відколи стала я бабуся,
то так бабусею і звуся.
Мене онуки так зовуть –
у тім моя родинна суть.

Я для онуків – не Світлана,
не Свєта (Боже борони!),
бо «Свєт» багато, а вони
бабусю мають незрівнянну!

Не визнаю такої моди
по імені бабусю звать.
Бабуся – то вершина роду,
а для онуків – благодать.

Бабуся… Це не значить старість!
Це вміст любові і тепла.
Згадайте, що й у вас була,
онукам дарувала радість,
любила вас і берегла
бабуся…

Світлана Макаревська

Лист батькам з війни в Україні

image001

Батьки Ольги Рутковської — Євгенія Войнаровська та Василь Кононенко (Київ, 1935)

Мій батько – з Слов’янська, а мати – з Волині
Чи бачать з небес, що в нас діється нині?
Що гинуть в Донбасі поліські герої
За вугільні шахти, за тих, хто в забої?

– Навіщо туди вони йшли воювати?
– Щоб землю свою ворогам не віддати!
Щоб спокій і мир був на всій Україні,
Щоб пісня звучала у кожній родині!

– Коли ж бій скінчиться, скажіть ви мені?
Коли вже настане той мир на землі?
… Мовчать терикони і шахти закриті,
Вугілля немає, народ, як прибитий.

Тут поміч дають невідомо кому,
А поруч – жирують, живуть, як в раю…
І все це Донбас – український, багатий,
Де плачуть старенькі в зруйнованих хатах,

Де діти з собаками ділять шмат хліба.
Від градів й снарядів не лишиться й сліду…
Там люди голодні, одурені, злі.
Коли ж мир настане? Хтось скаже, чи ні?

Поезія Валентини Громової

* * *

Спекотно Піду босоніж
Під вечір, в зелене клечання.
Відкриється небо навстіж.
І скине зірки на плечі.
У травах згублюсь, як дитина.
Там солодко і мажорно.
Цілую, моя Україно,
Травиночку кожну твою.

 

* * *

Ваша Високосте! Новий Високосний!
Янголом світлим на землю зійди.
Миром осяй, відверни від біди.
І Україну мою возвелич, обєднай, відроди!

 

* * *

Хтось захмелив зеленим хмелем.
І барвінок згубив квітки.
Моя долечко вишивана.
Українські мої рушники.
Ой, літа ви мої, літавиці.,
Не мережте мені біду.
За жар-птицею, чарівницею
Стільки років по вас бреду.
Білотканні мої дороги.
Вишивані мої рушники.
Хтось захмелив зеленим хмелем
І барвінок згубив квітки.

 

Спогад про літо......

Поезія Наталі Матюх

* * *

Мамо-матусенько, сива іконо,
як же без тебе стемніло навколо!..
Все, що цвіло, мерехтіло, палало,
сірість нудну веселково долало, —
раптом в жалобу спливло кольорами,
ніби й собі залишилось без мами…

Мамо-матусенько, сива іконо,
місяць зійшов, як млиновеє коло,
стеле доріжку, на марево схожу…
Може, по ній я знайти тебе зможу,
небом відібрану так незаконно?..
Мамо-матусенько, сива іконо!..

Холодно в храмі твоїм неземному,
швидше вертайся до теплого дому!
Денно і нощно тужу за тобою
серцем, що сповнене муки та болю
невідворотно, невиліковно!..

Мамо-матусенько, сива іконо...

 

Чернігову

Місто моє, незаплакане навіть в дощі,
місто моє, в найнезрячіші зими окате,
знало б ти, як це пекучо від серця до щік —
брати розлуку з циліндра вокзальної каси!

Світлана Макаревська: "От вiзьму i повiрю, що любиш мене..."

Ось вже й День закоханих, а там і весна. І що б там не було, весни і кохання ніхто не в змозі відмінити! Кохали, кохаємо, кохатимемо, бо «все одно добро закохає зло». Особливо важливо це для тих хлопців, які сьогодні на війні. Хай кохання зігріє і збереже кожного з них. Будьмо щасливі!

ВЕСНА

Ще не тепло, та крига скресає,
довгождану вiтає весну.
I душа, як земля, воскресає
вiд зимового сну.

Помiж листям опалим торiшнiм
проростає зелена трава.
I надiя забута, колишня
навеснi ожива.

Запалю тихим вечором свiчку,
у глибокий вогонь задивлюсь,
загадаю бажання одвiчне —
на добро помолюсь.

I попрошу у Доброї Сили:
хай бiда у життi обмине
всiх, кого я люблю i любила,
i хто любить мене.

Хай їх доля хранить i голубить,
за минулим не буде жалю.
Хай нiколи мене не розлюбить
той, кого я люблю…

А весна хай життя прикрашає
i дарує нам знов
ту єдину, що нас воскрешає,
довгождану любов!

Оборонці святої землі

Олександра_АтрощенкоОлександра Іванівна Атрощенко народилася 1952 року в селі Жуківка Куликівського району. Після закінчення Жуківської восьмирічної школи  навчалася у Могильовському бібліотечному технікумі та Гомельському  державному університеті. Працювала в  сільських та районній бібліотеках, районній кіномережі, райвідділі культури, радіомовленні. Нині пенсіонерка.
Закохана в літературу з дитинства. Пише вірші та прозу. Друкувалася в районній, обласних, всеукраїнських газетах, у журналі «Літературний Чернігів».

Об'єднати вміст