Жінка-УКРАЇНКА

**

Він питає себе: “Це жарти такі прикольні?
Що за біла чума настала посеред січня?”
Він не хоче страшенно злазити з підвіконня,
хоча протяги там міцні, а нирки - не вічні.
Він запалює сигарету - палив зі школи.
Відчиняє кватирку снігу, а сніг лапатий.
І не так щоби він не закохувався ніколи,
то від чого тут задихатись і потерпати?
Що робити йому, як бути в цій дужій зливі,
Що із того, що марять інші її віршами?
Він закоханий в сміх, у сідниці її звабливі,
Ув усе необов’язкове, невирішальне.
Все, що з часом мине, що не має ваги і сенсу,
що обсмоктане ворогами і пліткарями.
Каже він: “От ти хочеш сексу, я хочу сексу -
то чому це настільки повністю підкоряє?
Чом я бачу тебе, коли очі на мить заплющую?”.
Переповнене небо снігом, вагітне зорями.
Його серце болить, його туга стає цілющою,
його очі стають озерними і прозорими.
Часом море - і навіть взимку дарує перли.
Та коли їх знаходять, то не здіймають галасу.
І яка вже різниця, в який вони день померли,
чи побралися?

**

Стрічай нас серед заростей і згарищ,
гірка, п’янка, мигдалева богине..
Нікого не женеш ти і не ганиш,
бо кожен вчасно піде чи загине.
В країну смерті, меду і полину
полину.
Як вся вода усім човнам співає,
усе зело співа сухому лугу.
чай стану так - жива чи не жива я -
піщинкою і синім виднокругом.
Старе і хиже небо спересердя -
над тим вогнем, що є і не холоне…
Стрічай, стара покинута оселя
ы полотно примарне і солоне.
Вертаюсь я з походу чи полону,
тепло й не..
Старече сонце кліпає і марить,
прадавня кров пече зачатим щойно.
Знамена всіх століть торкають хмари,
усі птахи всідаються на щогли.
Нема часів. Є щось таке просте,
як всі шляхи зливаються у степ…

Кам’яна могила, червень 2017

**

Між ними справді не було нічого,
Лише ліхтарне маслянисте світло,
Дуби-професори високочолі
І щось там квітло, що там в біса квітло?
Весна пускала пагони і пасма
Зелених верб – і став ставав - болотом,
І била їх пропасниця пропасниць
І марно не давала охолоти.
Іще не літня ніч була цнотлива,
А може просто вдало прикидалась,
А на світанку накотила злива,
А після зливи був пташиний галас,
Трамваї, пошта, чай і круасани,
Задушливі квартири в дві кімнати.
Вони нічого більше не писали,
Вони нічого не хотіли знати.
Дається інше рідко і не всім, і
Ще рідше хто із того має щастя.
Наприклад, ці постворювали сім’ї
і все життя лягали спати вчасно…

**

Та, котру він хоче, наприклад, за ніс і груди і сміх весняний дзвінкий і – о боже – пряний, - яку він не знає справді – як всі віряни не знають своїх божеств, але славлять всюди… Вона так звабливо ранком іде по сходах, і торкає тонкими пальцями двері й бильця, о, примара прекрасна, о, дзеркальце для тубільця, декорація до екстазу його – рухома.
На небі якийсь творець їм поставив – кому.
А крапку ще треба, парубче, заслужити.
Виходять любовні зілля в широкий вжиток,
І після уже непотрібні стають нікому.
Кого вона любить, хто болем її проймає, хто нехтує її чарами і очима… Якщо вона вільна стане якимось чином, чи зникне його закоханість ненормальна? Не зглянуться інші, мнуть її, як черешню, несуть, як немодний скарб, на старе горище. Що нас не вбиває, те нас уже не знищить, лиш зробить холоднокровнішими – чи все ж ні?
В повітрі сьогодні пахнуть дощі прийдешні.
Самотність відгонить яблуками і цвіллю,
Якщо я стріляю в сонце, чи я поцілю?
Я месенджер, не болить мені це: «Прийдеш?
Ні?»
Болять, бо живі, іржавіють, бо – залізні.
Ніхто не приходить вчасно, всім сняться різні.

**

Поки всі накривають пишні свої столи,
Поки свято, неначе птах, вислиза з долонь,
Він лягає собі на пагорбі долілиць,
І обходять його – босоніж і посолонь
Всі минулі, усі загиблі, вина і гнів,
Всі, що вийшли на вічні лови до сірих хмар.
І вона, що завжди ховається в глибині,
У яку зазирнув би сам, тільки сил нема.
Нахиляється і шепоче: «Яким ти став!»
І торкається білих шрамів його старих.
І цілує, немов коханка, його вуста,
І цілунок її отруєний і горить.
Вірно кажуть, побратись бідному – ніч мала.
А самітнику вдвох до рання - і поготів.
З першим світом зникає, наче і не була,
І іде він, неначе більшого не хотів.
Наче в чаші, в похмільнім місті вирують сни
Юнаків і подруж, п’яничок і немовлят.
Він шепоче: «Я йду щоразу, і хто б спинив,
Та якщо я спинюся сам, то чого задля?».
Тільки вітер цілує скроні: «Яким ти став…»
Після свята завжди похмілля, та що свята?

***

Бачиш, ніч весняна нашорошує лисячі вуха.
На сторожких стежках її тихо, оглушливо тихо.
Не злякай її, ніжну, хай буде ні звуку, ні руху,
Хай у тиші правічній магічний збирається вихор.
Дозріває, мов яблуко, злим наливається соком,
Щоб і нас захопити, як час урожаю настане..
Як це – бути безсмертним, як - бути міцним і високим,
І співати пісні нелюдські, гіркувато-гортанні?
Як то світ потойбічний вливається в білі зап’ястки?
Попроси в мене ласки, відьомської хижої ласки…
Я посіяла пристрасті ці – та хіба їх зберу я?
Нас, мов землю, просотує літо і в стеблах вирує.