Поезія

Лист батькам з війни в Україні

image001

Батьки Ольги Рутковської — Євгенія Войнаровська та Василь Кононенко (Київ, 1935)

Мій батько – з Слов’янська, а мати – з Волині
Чи бачать з небес, що в нас діється нині?
Що гинуть в Донбасі поліські герої
За вугільні шахти, за тих, хто в забої?

– Навіщо туди вони йшли воювати?
– Щоб землю свою ворогам не віддати!
Щоб спокій і мир був на всій Україні,
Щоб пісня звучала у кожній родині!

– Коли ж бій скінчиться, скажіть ви мені?
Коли вже настане той мир на землі?
… Мовчать терикони і шахти закриті,
Вугілля немає, народ, як прибитий.

Тут поміч дають невідомо кому,
А поруч – жирують, живуть, як в раю…
І все це Донбас – український, багатий,
Де плачуть старенькі в зруйнованих хатах,

Де діти з собаками ділять шмат хліба.
Від градів й снарядів не лишиться й сліду…
Там люди голодні, одурені, злі.
Коли ж мир настане? Хтось скаже, чи ні?

Поезія Валентини Громової

* * *

Спекотно Піду босоніж
Під вечір, в зелене клечання.
Відкриється небо навстіж.
І скине зірки на плечі.
У травах згублюсь, як дитина.
Там солодко і мажорно.
Цілую, моя Україно,
Травиночку кожну твою.

 

* * *

Ваша Високосте! Новий Високосний!
Янголом світлим на землю зійди.
Миром осяй, відверни від біди.
І Україну мою возвелич, обєднай, відроди!

 

* * *

Хтось захмелив зеленим хмелем.
І барвінок згубив квітки.
Моя долечко вишивана.
Українські мої рушники.
Ой, літа ви мої, літавиці.,
Не мережте мені біду.
За жар-птицею, чарівницею
Стільки років по вас бреду.
Білотканні мої дороги.
Вишивані мої рушники.
Хтось захмелив зеленим хмелем
І барвінок згубив квітки.

 

Спогад про літо......

Поезія Наталі Матюх

* * *

Мамо-матусенько, сива іконо,
як же без тебе стемніло навколо!..
Все, що цвіло, мерехтіло, палало,
сірість нудну веселково долало, —
раптом в жалобу спливло кольорами,
ніби й собі залишилось без мами…

Мамо-матусенько, сива іконо,
місяць зійшов, як млиновеє коло,
стеле доріжку, на марево схожу…
Може, по ній я знайти тебе зможу,
небом відібрану так незаконно?..
Мамо-матусенько, сива іконо!..

Холодно в храмі твоїм неземному,
швидше вертайся до теплого дому!
Денно і нощно тужу за тобою
серцем, що сповнене муки та болю
невідворотно, невиліковно!..

Мамо-матусенько, сива іконо...

 

Чернігову

Місто моє, незаплакане навіть в дощі,
місто моє, в найнезрячіші зими окате,
знало б ти, як це пекучо від серця до щік —
брати розлуку з циліндра вокзальної каси!

Світлана Макаревська: "От вiзьму i повiрю, що любиш мене..."

Ось вже й День закоханих, а там і весна. І що б там не було, весни і кохання ніхто не в змозі відмінити! Кохали, кохаємо, кохатимемо, бо «все одно добро закохає зло». Особливо важливо це для тих хлопців, які сьогодні на війні. Хай кохання зігріє і збереже кожного з них. Будьмо щасливі!

ВЕСНА

Ще не тепло, та крига скресає,
довгождану вiтає весну.
I душа, як земля, воскресає
вiд зимового сну.

Помiж листям опалим торiшнiм
проростає зелена трава.
I надiя забута, колишня
навеснi ожива.

Запалю тихим вечором свiчку,
у глибокий вогонь задивлюсь,
загадаю бажання одвiчне —
на добро помолюсь.

I попрошу у Доброї Сили:
хай бiда у життi обмине
всiх, кого я люблю i любила,
i хто любить мене.

Хай їх доля хранить i голубить,
за минулим не буде жалю.
Хай нiколи мене не розлюбить
той, кого я люблю…

А весна хай життя прикрашає
i дарує нам знов
ту єдину, що нас воскрешає,
довгождану любов!

Оборонці святої землі

Олександра_АтрощенкоОлександра Іванівна Атрощенко народилася 1952 року в селі Жуківка Куликівського району. Після закінчення Жуківської восьмирічної школи  навчалася у Могильовському бібліотечному технікумі та Гомельському  державному університеті. Працювала в  сільських та районній бібліотеках, районній кіномережі, райвідділі культури, радіомовленні. Нині пенсіонерка.
Закохана в літературу з дитинства. Пише вірші та прозу. Друкувалася в районній, обласних, всеукраїнських газетах, у журналі «Літературний Чернігів».

Чорні хмари війни

(до подій на Сході України)

Світ здригався тривожно, чорнів,
Душі всім розтинало журбою.
Провели в путь останню синів,
Що живими не вийшли із бою.

Сум закляк у очах матерів,
Біль пронизував тіло, мов лезо...
Танк підбитий свічею згорів,
Капав сік, наче сльози, з берези.

Що ж ви, нелюди, сієте скрізь 
Смерть зловісну над втомленим світом?
Вдів скорботних не бачите сліз,
І дитинство гірке у сиріток.

Олег Вістовський: «Скоро поїзд покине вокзал…»

***

Скоро поїзд покине вокзал,
Ти махнеш на прощання рукою,
За вікном побіжить магістраль,
Але більш не знайду я спокою.

Скоро поїзд мене понесе
У нічну безкінечну тривогу,
Цінуватиму я над усе
Лиш єдину – до Тебе – дорогу!

Скоро поїзд покине вокзал,
В серці нові поселяться втрати.
А мене твій німий трибунал
Засудив до повільної страти…

…Скоро поїзд покине вокзал.

Ми – українці

Так є повік –
Ми в світі українці!
Своє буття окреслили давно.
Нас мордували, нищили ординці,
А ми не покорились все одно.

Ми не святі.
Нема над нами німбів.
Та святість Божу в душах бережем.
Своєї Батьківщини кожний символ
Покривдити злочинцям не даєм.

Вірші Вікторії Льоди-Репецької

* * *
Вже Новий рік дзвенить 
На наш поріг – ступає. 
Най українців всіх 
Лиш щастя обіймає. 
І запах хвої ніздрі вже лоскоче. 
Хай збудеться все те, що кожен хоче.
 
* * *
Кудись втікає сонце в надвечір'я, 
Іде за обрій і донизу нахиля. 
А в небі загораються сузір'я, 
Та місяць ніч на волю визволя. 
Скарби небесні – зорі самоцвіти, 
Зірки-сузір'я – вишиванки квіти. 
Згори, на землю, блиск свій надсилають. 
Дівицю ніч, мов перли прикрашають. 
І ніжиться та ніч в яскравім зорепаді, 

«Рушник розкинув над Ісусом крила…»

Ольга Антонівна Штепа народилася 10 грудня 1936 р. в селі Сваричівка, на Ічнянщині. Автор книжок поезій «Так мені нагадала циганка» , «Любов – моє дихання», «Чорнобривці цвітуть»… Понад п’ятдесят років працювала бібліотекарем. Донька відомого народного майстра Антона Штепи. Член Ічнянського районного об’єднання літераторів «Криниця».

Хурделиця* * *

Хурделиця спіраллю світ закручує,
Не видно вже ні стежки, ні дороги.
А вітер грає лозами над кручею,
Мелодію ночей штурляє до порогу. 

Лоза свистить тоненько пріма-скрипкою,
Старезний дуб озвався контрабасом,
Неначе в кастаньєти трусить шибкою,
Б’є хвіртка із розгону тулумбасом.

Поезія Анжели Левченко

Сонях

Заквітчаний літом строкато-барвистим
Свій чуб золотий кучерявий схилив
Сонях самотній, загублений в листі
Густих анемоно-жоржинових злив.
Дитинство моє там десь бавиться й досі,
І стежкою доля – у чисті поля,
І щастя у небо летить стоголосе,
Молитвою тихою благословля…
…Гуде мегаполіс. Байдужі обличчя.
Суєтність, розхристаність душ і думок,
Розмови асфальтно-відчужені й звичний
Щоденний знеможено-загнаний крок.
І проблиск надії. І сни зорепадів,
Мов чиста вода з ніжних маминих рук,
Мов крапля спасіння для серця розради
І сльози прозріння й болючих розлук…
Від стогону часу схилилась хатина
Та в ній не лунає вже голос батьків…
Лиш вічна спокута – колюча шипшина
Та пташкою зронений сонях дозрів…

 

Об'єднати вміст