Поезія

Легенда про Довбуша. Поема.

Поема  написана  у  співавторстві  з  поетесою  Іриною  Лівобережною

 ПРОЛОГ
 Що  за  постать  стоїть
 Вдалині  від  людської  оселі,
 Наче  хвиля  тремтить,
 І  зникає  у  темряві  скелі?
 Це  фантазії  плід?
 Чи  відлуння  гірської  природи?
 Чи  одвічний  політ
 До  свободи  -  у  скруті  народу?
 Хто  ти,  Довбуше,  -  хлоп
 Чи  розбійник,  хоча  й  благородний?
 Доля  випала,  щоб
 Жив  ти  вічно,  Герою  народний.
 ..................................

Поезія Любові Печінки (Патари Бачії)

1. Простіть мені.

Простіть мені, гріхів без ліку...
Не надто праведно живу...
Боюсь не завжди чоловіка
І на газонах мну траву.

Буваю зла я і сварлива,
Кажу бува не ті слова,
Не проганяю пса під зливу
Тому, що... в нас його нема.

Я - не найкраща в світі мама,
Дружина теж - така собі
І господиня (це між нами) -
Бажалось краще б далебі...

Та намагаюся я щиро 
Добром розбавити гріхи
І хоч їх, як дірок у сирі,
Шукаю праведні шляхи.

Не краща я, але й не гірша,
(Ну... сподіваюся таки)...
То ж про́щення у цьому вірші
Прошу із вашої руки...

«Наготував хокейну ключку...»

* * *

Наготував хокейну ключку,
Аби пограти у більярд – 
Нахабно, вишкірено, рвучко.
Найперша ціль – це сам удар.
А точність – фікція вторинна,
Бо на столі немає луз!
Таке не втямить ні тварина,
Ні штучний розум. Сажотрус
Прочистив би забиті лузи,
А не впихав у димарі
Дроти, зубила. Не вовтузив
Шляхів для тяги нагорі.
Більярдна ж сповнилася болем:
Назовні виходу нема!
Болячка зветься карамболем.

Поезія Ірини Бондар (Лівобережної)

фото1 В чеканні 

Я знов тебе чекатиму з доріг,
Де наше поєднання – не важливе…
А краплі з ринви мірно об поріг
Відлічують миттєвості до зливи…

До зливи сліз, яких не бачиш ти,
Моїх страждань збагнути знов в знемозі,
Знущань липкої тиші пустоти,
Відірваність від губ твоїх… В дорозі

Хоч іноді… хоч мимохіть – згадай…
Почую – із солодкого полону…
А краще – теплим словом загойдай
Мої тривоги марні – з телефону.

Буде зустріч. Весняне. Маленька поема

Заряди снігу у обличчя... Хоч весна
В зими права свої отримала без бою. 
Дурня... Чи личить снігу замітати нам
Шлях, що до зустрічі намітили з тобою?...
.....................................
-ТА ШО Ж ТАКОЄ???
.....................................
Питання гостромислі-
Чого це ми "закисли"?
"Кректати", наче, рано...
-Вдягай своє... Весняне!
(і поголи "пілотку")))
Горілку "Рашен водку"
Із снів зимових Наві
Ти вилий до канави!..
-Бо вже летять лелеки,
-Бо зустріч недалеко,
І ми, зимово-кволі
З тобою разом голі
У ванній питимем коньяк,
А там- до постілі... Ну як
Тобі весняний коньячок?

«Чистішими ставали ратиці...»

Чистішими ставали ратиці
Під час мандрівки в мілині.
За них чіплялись каракатиці
(Побути хочуть на коні).
А сам скакун без роду-племені
Летить виснажно в мілину,
Скидає сідла та рве ремені –
Ковток свободи на кону.
І відлітають крапель китиці
По прибережній площині,
Не зупиняючись на критиці,
Пересікають потайні
Заначки камерної музики,
Дрібнички видив осяйних.

«Бандерівець натягує бандану...»

1480552_955439254491335_2979792060215518087_nБандерівець натягує бандану
До половини шийного хребця
І, відчуваючи затуленість лиця,
Навшпиньки проринає крізь тумани
У фаталізм епічний, полум’яний.
Бандерівцю нема чого втрачати
У зграї недолугих ідіом,
Де непоборна постать, як фантом.
І купи зафіксованих ум’ятин 
Показують, як точно записати
Проекції досягнень усебічних:
У когось-то сердець навиривав,
Вчинив без ліку культових розправ.

Ірина Кулаковська: «Ця жінка з волоссям чіпким…»

Ірина Кулаковська* * *

Ця жінка з волоссям чіпким, як сухе огудиння.
Розтрощують кроки хисткий напівсон передмість.
Роздерті підошви. Розбите шпичасте каміння.
Розмита дорога. Запізно отримана вість.

Ця жінка з обличчям вузьким, мов нагострене лезво
Чи сонця мазок на полотнищі тьмавім стіни.
Хоч вже шарудять падолисти жовтаві, а все ж бо
Відлунком закляклим ледь жевріє подих весни.

Ця жінка в долонях тримала півщастя, півсвіту.
І те поміж пальців зійшло в мовчазну каламуть.
У закутку протяг виводить плачливу сюїту.
У затінку мойри життєпис мінливий прядуть.

Ця жінка... А що в ній від мене? Лиш попіл, лиш покрив.
А решта – полуда, позлітка, слизька мішура.
Чому ж ти так ловиш в очах її вистиглий подив?
У віршах моїх чом її журавлина жура?

Стара книга

bogosluzhbove_evangelie_ukrainskoiu_movoiu_3

Старенька книга пилом припадала
У шафі з незапам’ятних часів,
Неначе спрагу світу тамувала, -
Я навмання її в хвилину ту відкрив.

До ночі в шрифт прадавній приглядався,
Пожовклі сторінки перегортав.
Я знать не знав, я сам не сподівався:
Мабуть не я, а Він мене шукав.

Окреслення у літер незнайомі,
Водночас - чистий і знайомий зміст.
Слова відверті в душу, наче спомин,
Лягали, мов письмо у чистий лист.

«У кожній квітці бачу я тебе…»

Cl6ypRHiucEМожливо, це перебільшення, але поезії Дмитра Мельниченка мені нагадують поетичну збірку  Івана Франка «Зів’яле листя» — одну з найчарівніших перлин української інтимної лірики. «Се тaкі легкі, ніжні вірші, з тaкою широкою гaмою чувствa і розуміння душі людської, що, читaючи їх, не знaєш, кому оддaти перевaгу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохaння і нaстроїв» — писав про «Зів’яле листя» інший відомий його сучасник Михайло Коцюбинський. Згадка про останнього не випадкова, адже Дмитро працює вченим секретарем Чернігівського літературно-меморіального музеї-заповідника М.Коцюбинського, а відтак знає і кохається у творчості обох класиків.

Поезії Нурлана Джилкішиєва українською в перекладі Сергія Дзюби

Про автора:
Джилкішиєв Нурлан Абжапарович (Казахстан) народився 3 травня 1953 року. Закінчив Шимкентський педагогічний інститут. У 2004-му році обирався депутатом парламенту Республіки Казахстан третього скликання. Член Спілки письменників Казахстану.

Погладь моє волосся
Чудовій болгарській поетесі Марії Магдалені Костадиновій

Погладь моє волосся, причаруй,
Неначе мавка, лісова богиня, – 
Незаймана, не проклята, дитинна,
Мов далеч синя, в полі звабна рунь.

Жорстке моє волосся, та душа,
Не стоптана буремними літами,
Любові прагне, дива, а не краму,
Просвітленого, доброго вірша.

Я пам’ятаю лагідні долоні,
Бабусі й нені, що зціляли вмить: 
Лиш доторкнуться – вже і не болить… 
Погладь дочасно посивілі скроні.   

Так ніжно й тихо… Наче я – той сокіл,
Ясний, ще не приручений до змов!
Освячені любов’ю, живемо,
А без кохання тліємо, мов попіл.

Ми народилися жінками

12814031_929546743827639_5865842078440750189_nМи народилися жінками.
І сутність наша – це любов,
що сонцесяйно над віками
горить основою основ.
З віків прадавніх і донині
бажали жити у добрі
жінки – тендітні берегині,
кохані, сестри, матері…
Тепло, що з наших душ зіллється,
розтопить все – і гнів, і лід!..
І як усе це нам вдається
впродовж десятків тисяч літ?!..
Цю загадку не відгадати
володарям-чоловікам!
Заради Жінки йшли на страту,
давали волю кулакам,
світи їй кидали під ноги,
зірки, що сяяли з небес, –
аби розвіяти тривоги
і у житті відчути сенс,
аби воскреснути в коханні,
у невимовних почуттях!
І... грошики свої останні
пускали по семи вітрах.
...А ми – жартуємо крізь сльози,
від щастя плачемо, дурні,
поезію здобути з прози
в буденній прагнемо борні…
За це й життя не гріх віддати –
за цю малесеньку сльозу,
жіночу усмішку незлу,
бо в них вона – дружина й мати.

© Тетяна Яровицина

Об'єднати вміст