Жінка-УКРАЇНКА

Через немите скло мого вікна
Берізка білокора проглядає.
Мабуть, весна… Чаруюча весна
Її листочки в вітах розкриває.

Черговий раз дарує цю красу,
І тішить душу – що тепло настане,
Що сніг перетвориться на росу,
Лишень уже на скронях не розтане.

Берізка ж в повсякденності розмов,
В теорії ймовірності монети
Про те, що є на світі ще любов, -
Нагадує пропитому поету.

В її словах  всі почуття,
В його - лиш стукіт в скроню.
Її любов дає життя,
Його - туман безсоння.

Щебече сонце їй казки,
Зустрічний птах радіє,
Їй небо ллє до рук зірки.
Йому - лиш дощ за шию.

Вона літала уві снах,
Пір'їнкою неначе,
Для нього сон - це морок, страх,
Він сни свої не бачив.

Прилітають лелеки здалека до рідного краю –
Буде знову весна, та невтішною буде вдова...
В самотині від мами за татом синочок ридає...
Чи розкажуть про все це паперу звичайні слова?

Як же ще розпові'сти про те, ти скажи, Боже милий,
Що, коли прийде час і наступить та радісна мить, -
В білій сукні дочка-наречена на тата могилу
Поділитися щастям в зажурі своїй поспішить?

І окропиться рідна могилка сльозою рясною,
І застигне повітря від скупчення болю та сліз,
І з небес голос ангела вимовить: «Слава Героям!»,
Відізвавшись відлунням  в верхів’ї скорботних беріз.

Дай же, Господи, нам розуміння, і силу, і віру,
Що Герої невчасно покинули нас недарма.
Вічний спокій даруй, най у Царстві покояться з миром,
Хто погинув за Неньку, звільняючи рід від ярма.

                               (c) Ovod

В відтінках охри, золотим шиттям
Зіткала осінь килим кольоровий.
І знов, своїм щаслива вороттям,
Свою ж співає пісню колискову.

У косу горобину заплела,
Вдяглася у розкішну вишиванку,
І дражниться: то трішки дасть тепла,
То дощиком злякає спозаранку.

Насупить небо сірим і сумним,
То знову зробить синім і бездонним,
Туман над річкою розстеле наче дим,
Припрошуючи в стан дрімотно-сонний.